Проповідь Блаженнішого Святослава в неділю після Воздвиження
Христос не посилає своїх учнів туди, де Його нема, а каже взяти свій хрест і йти за Ним. І хоч хрест — це, з одного боку, символ людського страждання, горя, Він нас заспокоює: «Не бійся, бо Я все це взяв на себе. Я все це переміг. Не бійся йти за Мною, несучи власний хрест, бо на ньому Я є швидше від тебе. Ти на цьому хресті ніколи не будеш сам. Запорука того, що ти зможеш пройти за Мною, не твої власні сили, міркування, а Я сам — Господь, Христос і Спаситель».
Яка користь людиніздобути світ увесь,
а занапастити свою душу? (Мр. 8, 36).
Високопреосвященний владико-митрополите!
Преосвященні владики!
Всечесні отці, преподобні сестри та брати в монашестві!
Дорога громадо цього чудового храму Святого Йосафата в Тернополі!
Дорогі діти, яких так сьогодні багато!
Дорогі брати і сестри в різних куточках землі та України,
які зараз моляться з нами за допомогою цієї живої трансляції
(тепер і так ми навчилися бути разом як Церква)!
Дорогі в Христі!
Слава Ісусу Христу!
Це для мене особлива радість, особливий привілей сьогодні бути тут у вас, у такій живій, я б сказав молодіжній, парафії Тернополя. У часи війни, великого болю і страждання нам так важливо вміти виявляти один одному знаки поваги і любові — любитися, як каже наш народ. Любитися — це творити спільноту, простір любові серед війни, яка є простором ненависті й смерті. І коли ми любимося, коли ми є разом, коли одне одного підтримуємо, потішаємо й рятуємо, тоді ми сильні і незламні. Тому я до вас сьогодні завітав.
Живе Боже слово, яке ми чули щойно в читанні Святого Євангелія, говорить нам про Хрест Господній (сьогодні неділя після Воздвиження). Якщо ми уважно вслухаємося в кожне речення цього Євангелія, то відчуємо, що від його слова віє сьогодні якоюсь свіжістю ранньої Церкви, ранніх християн. Згідно із сучасними дослідженнями, Євангеліє від Марка було написане одним із перших, а ті слова, які промовив Ісус Христос до своїх учнів, записані кров’ю ранніх християн.
«Коли хтось хоче йти за Мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за Мною» (Мр. 8, 34). Іти за Христом — це найстаріша форма окреслення християнської тотожності. Християнин — це той, хто йде за Христом. Проте, коли Спаситель пояснював своїм слухачам, що означає бути Його учнем, християнином, то кликав іти туди, куди Він сам першим прийшов. Христос не посилає своїх учнів туди, де Його нема, а каже взяти свій хрест і йти за Ним. І хоч хрест — це, з одного боку, символ людського страждання, горя, Він нас заспокоює: «Не бійся, бо Я все це взяв на себе. Я все це переміг. Не бійся йти за Мною, несучи власний хрест, бо на ньому Я є швидше від тебе. Ти на цьому хресті ніколи не будеш сам. Запорука того, що ти зможеш пройти за Мною, не твої власні сили, міркування, а Я сам — Господь, Христос і Спаситель».
Кожна наступна фраза Євангелія може нас ще більше дивувати і непокоїти. Каже Христос: «Хто хоче спасти свою душу, той її погубить; а хто погубить свою душу Мене ради і Євангелія, той її спасе» (Мр. 8, 35). Колись я, як молодий священик, закінчив був цією фразою свою проповідь. І одна мудра жінка підійшла до мене і каже: «Ви щось, отче, помилилися. Ну як так — занапастити свою душу? Кожний хоче свою душу спасти». А я кажу їй: «Дякую, що це вас занепокоїло. Коли хтось хоче спасти свою душу, то це означає, що він тремтить передусім за власне життя, рятує себе, свою шкіру. Це дорога в нікуди. Самолюбство губить людину. Самолюб нічим і ніким у своєму житті не буде задоволений».
Христос каже: «Хто погубить свою душу задля Мене і задля Євангелія, той її спасе» (Мр. 8, 35). Що означає погубити свою душу задля іншого, особливо якщо цей Інший написаний з великої букви? Це означає любити не себе, а іншого. Віддати власну душу задля іншого — це образ і остаточне об’явлення нашого Бога, у якого ми віримо і який є любов’ю. Це Він віддав свою душу — своє життя — задля нас, а відтак смертю смерть подолав і воскрес на третій день. Тому й каже: хочеш бути Моїм учнем, спробуй те саме! Побачиш, що справжня любов є не лише якимсь почуттям, сентиментом, а й жертвою. Справжня любов — це сила, яка животворить і все оживляє. Вона, з одного боку, дає тобі готовність віддати своє життя за інших, а з іншого боку — оживить тебе навіть у смерті, врятує тебе, дасть тобі ключ до життя вічного. Євангелист Іван Богослов, співець Божественної любові, каже нам так: «Страху нема в любові, а, навпаки, досконала любов проганяє геть страх, бо страх має в собі кару, а хто боїться, той недосконалий у любові» (1 Ів. 4, 18).
Дорогі в Христі брати і сестри! Ті слова, які записують досвід перших Христових учнів і передають його нам, є життєдайними для українського народу під час війни. Весь світ дивується, звідки в українців береться сила, відвага, стійкість, щоб протистояти такому ворогу, який чисельно і всіма іншими людськими засобами перевершує наші земні сили. Можливо, ми самі цього до кінця не можемо пояснити, але Боже слово нам сьогодні це об’являє, — об’являє правду про нас самих. Українці незламні, тому що вміють любити. Ми розуміємо, що, намагаючись в обставинах всенародного лиха спочатку врятувати власну шкуру, будемо приречені, як народ, на загладу. Бо каже Христос далі: «Що бо людина може дати взамін за власну душу?» (Мр. 8, 37). Чи може навіть здобутий увесь світ бути гідним викупом за твою душу? Ні, бо твоя душа цінніша від усіх благ всього світу. Христос її відкупив ціною власної крові на хресті!
Українці вміють любити свою Батьківщину і тому вони не бояться. Це було дуже добре видно, особливо в нас, у Києві, у перші дні війни. Це був час розгубленості, ми не знали, куди рухається фронт, на кого першим наїде велика колона російських танків. Коли ми бачили, як над Патріаршим собором кружляли російські гелікоптери і як на столицю перед нашими очима летіли ракети, створювалося відчуття, що настав Апокаліпсис, кінець світу. Та як було приємно бачити, що наші люди почали піклуватися передусім про своїх ближніх, не про себе. Перша думка наших єпископів, наших священиків була — як врятувати народ? Ніхто не думав про себе. І тоді всі наші парафії, храми перетворилися на бомбосховища, центри соціального служіння, осередки, які допомагали людям евакуюватися з небезпечних зон. Той, хто був готовий віддати свою душу за Христа і Його Євангеліє, ставав рятівником. Ми, українці, маємо що любити і перемагаємо сьогодні силою любові, силою Хреста Господнього, на якому та Божа любов нам об’явилася і на нас вилилася. І сам факт, що я сьогодні до вас приїхав, — це чудо. Ми живі серед смертоносної війни.
Але для того щоб любити, треба навчитися, як це робиться. Тішуся, що я сьогодні приїхав до парафії, яку можу назвати школою християнської любові, бо вона вчить своїх дітей, як перемагати ворога тією незламною силою, що її подає нам розп’ятий Господь. Відомо, що з підземелля цієї церкви народилася католицька школа в місті Тернополі.
Мабуть, ви пильно вдивляється в постать святого Йосафата, того доброго пастиря, який віддав душу за своїх овець. І тому навіть після мученицької смерті його постать для нашого народу є животворною. Ми знаємо, що смерть є подолана, і він — живий, молиться за цю парафію, кожного з нас супроводжує. А ми буквально за місяць розпочнемо рік святкування 400-річчя його мученицької смерті. Відомо, що Литва відзначатиме цей ювілей на державному рівні.
Сьогодні, у першу неділю жовтня, ми святкуємо день освітян. Сердечно вітаю всіх працівників української освіти різних щаблів і рівнів. Прошу вас: навчіть своїх учнів любити інших, не бути егоїстами, як це сьогодні нам велить Святе Євангеліє.
Ще одна сила тут між вами нуртує. Можливо, ви вповні її не усвідомлюєте і не оцінюєте. У цій парафії діє активний рух, який ми називаємо Рухом подружніх зустрічей (отець Андрій є його духівником). Зауважу, що в нас, у Київській архиєпархії, передусім ті парафії є живими, у яких є Рух подружніх зустрічей. Молоді подружжя становлять ядро громади, мають велику євангелізаційну силу. Члени подружжя вчаться любити одне одного протягом усього життя і родина, домашня церква, стає школою любові, яка захоплює інших. Я мав нагоду бувати в цих спільнотах і бачив, як інші, споглядаючи на наші християнські подружжя, там, на Наддніпрянщині, кажуть: дивіться, як вони люблять одне одного, навчіть і нас так робити. Це сила християн ранньої Церкви!
Ми сьогодні просимо Господа Бога: ми знаємо, Ісусе, що Ти нас випередив у тій хресній дорозі, якою йде сьогодні Україна. Ми знаємо, що Ти нас любиш, животвориш, і тому ми переможемо. Ми знаємо, що Ти, Господи і Спасителю, колись показав Костянтинові, якого потім світ назвав Великим, Твій Хрест Господній і сказав: «Цим знаком переможеш». Ми сьогодні знаємо, що з того знака, із того животворного древа, випливає Твоя любов, у якій ми, як народ, як держава, є непереможними. Але нехай цей Христовий заклик, а можливо, навіть питання для іспиту сумління, залишаться нам як завдання на майбутнє. Бо завершується сьогоднішнє Євангеліє такими словами: «Хто, отже, буде соромитися Мене й Моїх слів перед цим родом перелюбним та грішним, того посоромиться і Син Чоловічий, коли прийде у славі Отця свого зі святими ангелами» (Мр. 8, 38). Господи, дай, щоб ми Тебе, як Твої учні, не посоромили, і колись у вічності визнай нас своїми. Амінь.
† СВЯТОСЛАВ
