Проповідь Блаженнішого Святослава в першу неділю після Зіслання Святого Духа, неділю Всіх святих
Хто не бере свого хреста і не йде слідом за Мною,
той недостойний Мене (Мт. 10, 38).
Високопреосвященний владико-митрополите Володимире!
Преосвященні владики!
Всесвітліші, преподобні та всечесні отці!
Достойні представники влади нашого Прикарпаття, міста Івано-Франківська!
Дорогі сестри і брати в монашестві!
Достойні брати-семінаристи!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Слава Ісусу Христу!
Ця неділя, що слідує за великим святом Зіслання Святого Духа, є часом молитви, який Церква присвячує прославі всіх святих. Згадуючи всіх святих людей від початку історії людства і аж донині, ми сьогодні наче запрошені споглядати плоди зішестя Духа на людський рід, побачити ще один вимір Христової Церкви, — Церкви прославленої, Церкви святих різного способу святості, які є частиною нашої церковної спільноти. Вони помагають нам, борються за нас зі злом, стоячи перед Божим престолом. Ця віра у єдність Церкви, яка страждає в чистилищі, подорожує від землі до небесної батьківщини, та яка прославлена в небі, називається вченням Церкви про сопричастя святих. Наша церковна спільнота набагато ширша, ніж ми собі можемо тільки уявити. Усе небо сьогодні молиться за нас, допомагає нам та заступається за нас.
Що означає бути святим? Яким чином можна знайти шлях до того, щоб бути колись на небесах разом з усіма святими? Адже це мета і покликання кожної людини. У Царство Небесне не може ввійти ніщо грішне і скверне. Тож ми маємо жити на землі так, щоб підготуватися до цієї вічності. Якщо порівняти термін нашого перебування на землі із вічністю, то це є незіставні величини — мить і безконечність. Цю «мить» на землі ми повинні правильно прожити, щоб заслужити собі життя вічне.
Проте сьогоднішнє Євангеліє розкриває нам якусь глибшу, набагато цікавішу сторону святості, того Господнього покликання, скерованого до кожної людини, не тільки до поодиноких осіб. Ми тепер часто чуємо про героїв. Кажемо, що тяжкі часи породжують великих людей. Яка відмінність класичного героя, оспіваного корифеями грецько-римської літератури, від святого? Це питання ставили собі ще ранні християни, бо грецьке розуміння героя ґрунтувалося на уявленні про славу і могутність людини, яка, зокрема, протистояла тому, кого міфологія представляла як замінника справжнього Бога. Згадаймо історію про Прометея, який вкрав вогонь у богів, щоб вчинити людям добро. Тож коли ми говоримо про героїзм, то маємо на увазі людську доскональність. А святість — це щось глибше. Святий своїм життям, християнським героїзмом прославляє Божу велич, яка відкривається в людині.
Героями в людському сенсі можуть стати одиниці, натомість святими мають бути всі. Отець Небесний звертається до кожного з нас: «Ви маєте ставати святими, бо Я — святий» (Лев. 11, 44–45). Христос закликає: «Тож будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий» (Мт. 5, 48). А в сьогоднішньому Євангелії Господь говорить про особливу гідність, вживаючи не вповні зрозумілі нам слова: «Хто любить батька або матір більше, ніж Мене, той недостойний Мене. І хто любить сина або дочку більше, ніж Мене, той недостойний Мене. Хто не бере свого хреста й не йде слідом за Мною, той недостойний Мене» (Мт. 10, 37–39). Що означає бути достойним Христа? Його хрест — це джерело життя і спасіння. Наш Спаситель, розп’ятий на хресті, зі свого проколеного боку постійно виточує кожному з нас Таїнства життя Церкви. Коли сотник проколов Його бік, випливли кров і вода. Святі Отці розуміли, що це — Святі Таїнства Хрещення і Євхаристії. У цьому полягає секрет гідності Христового учня стосовно Божественного Учителя.
Якщо людина розуміє, що її життєве покликання, особистий хрест може стати джерелом її освячення, тоді все те, що вона робить, набирає цілком іншого сенсу. Тоді її не прибивають навіть тягарі, а навпаки, вони перетворюються на джерело її стійкості, тому що це джерело пульсує життям. Бути гідним Христа означає знати, звідки брати сили. Батько і матір співпрацювали з Богом, даруючи нам життя на землі. Однак у Христі ми маємо саме джерело життя, не тільки дочасного, а й вічного. Черпаючи з того джерела, ми повинні, на заклик Христа, діяти, зростати й освячуватися.
Скільки разів ми каялися в тому, що втратили Божі дари? Господь постійно обдаровує кожного з нас різними талантами, ласками, здібностями. Ми ж щодня приходимо до Нього з порожніми руками, просячи ще і ще. Сьогодні, у день свята Всіх святих, спитаймо себе: що я зробив із тими дарами, які вже отримав від Господа Бога? Ми маємо каятися за змарновані нагоди, можливості, ресурси, здібності, таланти, за змарновану Божественну благодать і за змарнований дар Духа Святого. Адже коли ми марнуємо те, що дає нам Господь Бог, то стаємо Його недостойними, як учень стає недостойним свого учителя, коли наука і досвід останнього проходять повз нього. І навпаки, святим є той, хто живе відповідно до отриманого від свого Божественного Учителя дару Святого Духа, є Йому вірним, примножує те, що отримав, зростає у благодаті, якої вдостоївся, і в ній приносить стократні плоди.
Сьогодні тут, у цьому катедральному соборі Воскресіння Христового у Франківську, відбулася історична подія. Ми освятили новоспоруджений престол. За літургійною традицією візантійської Церкви, престол — це криниця, з якої випливають ріки Божого Духа на весь народ, що приходить зачерпнути цієї води. Найкращим описом Божого престолу і того, до чого сьогодні кличе нас Господь у цьому святому храмі, є слова псалмоспівця: «Як лань прагне до водних потоків, так душа моя прагне до Тебе, Боже» (Пс. 42, 2). На престолі, на якому в Таїнстві Євхаристії хліб і вино силою і діянням Святого Духа перетворюються на Тіло і Кров Христа, живий Бог хоче дати кожному з нас себе, як безконечне джерело вічного життя.
Освячуючи нині цей престол, ми вклали в нього мощі святих мучеників нашої Церкви. Разом із мощами святого Йосафата тут спочили мощі ваших попередників у ході до вічності — блаженних священномучеників Миколая Чарнецького, Івана Слезюка та Симеона Лукача. Якщо б ці мученики були зараз серед нас і хтось би їм сказав, що свого часу їхні мощі вкладуть у престол на місці їхньої молитви, то вони, мабуть, дуже здивувалися б. Це означає, що покликання до святості подібне до церковної процесії, у якій ми рухаємося разом в одному напрямку до небесної слави святих, але хтось іде попереду, а хтось слідує за ним. Ті святі, які сьогодні спочивають у вашому святому престолі, є вашими попередниками в ході до неба. Ідіть за ними тими дорогами, якими вони йшли. Будьте добрими послідовниками їхнього життя. Не збийтеся з тієї дороги, яку вони навіки вказали тим, хто прийде після них. Ось що означає брати свій хрест і йти за Христом. Ось що означає покликання бути Його достойними.
Сьогодні ми молимося за наш багатостраждальний народ, за Україну, за наших дівчат і хлопців на фронті. Та особливо хочеться подякувати Господеві за велике чудо звільнення двох наших сучасних ісповідників віри — отців Івана Левицького і Богдана Гелети, яких заарештували російські окупанти. Як довго ми працювали і молилися, щоб цей день настав! Ми майже півтора року не знали, де вони перебувають. Але ми «штурмували» небо, всіх наших партнерів і міжнародні інституції. І ось цей день настав. Вчора отець Гелета мені сказав: «Я відчував там, в ізоляції, що моя Церква за мене молиться». Те сопричастя святих «працює» і є секретом стійкості, непереможності Христової Церкви. Церкву знищити неможливо — коли нас переслідують, це джерело нашої стійкості стає щоразу більше явним, дедалі ліпше відкривається його зміст, та сила стає доступнішою всім, хто за нею шукає. Цієї неділі просимо: святі славні і всехвальні апостоли, пророки, мученики і всі святі, моліть Бога за нас, грішних! Амінь.
† СВЯТОСЛАВ
