Проповідь Блаженнішого Святослава в понеділок Святого Духа в Київській Трьохсвятительській духовній семінарії
Бог послав у ваші серця Духа Сина свого,
який взиває: «Авва, Отче!» (Гал. 4, 6).
Преосвященні владики!
Всесвітліші, преподобні та всечесні отці!
Преподобні сестри!
Дорогі семінаристи і працівники нашої семінарії!
Дорогі наші княжицькі парафіяни,
які сьогодні святкують престольний празник цього храму,
освяченого на честь Пресвятої Тройці!
Дорогі наші жертводавці та друзі!
Дорогі гості сьогоднішнього свята, батьки і друзі наших семінаристів!
Слава Ісусу Христу!
Сьогодні, у понеділок після свята Зіслання Святого Духа, Христова Церква запрошує нас відкрити для себе присутність у глибині свого серця третьої особи Пресвятої Тройці, Духа Святого. Бо той Дух, який вчора зійшов на апостолів у вигляді вогняних язиків, присутній не десь ззовні біля нас, а всередині нас.
Літургійні тексти, якими ми молилися вчора, називали Його милим гостем нашої душі. Це такий наш внутрішній голос, учитель, який навчає нас із нашого нутра. Це така сила благодаті, яка нас підіймає, дає нам можливість розвиватися, розквітати, приносить нам із собою всі небесні дари. Він присутній як сонячне тепло, необхідне для того, щоб насіння, посіяне в землю, свого часу проросло і дало плід.
Вслухаймося у слова Священного Писання, які нині говорять нам про того Духа, що є в нас як великий дар свята П’ятдесятниці. Візьмімо собі за провідника й учителя, який розкриє нам невидиму, таємничу присутність того Духа в нас, святого апостола Павла. Він має свій унікальний спосіб, як говорити нам про Божого, Христового Духа, який живе в душі кожного віруючого християнина.
У своїх посланнях Павло вживає властивий йому особливий риторичний метод. Він говорить не просто про Святого Духа, а про Духа усиновлення, який робить нас синами і доньками Небесного Отця (пор. Гал. 4, 6; Рим. 8, 15).
У римському праві термін «υἱοθεσία» («усиновлення») означав, подібно до нашого сучасного цивільного права, що батько чи мати бере, приймає дитину і наділяє її всіма правами, привілеями рідного сина чи рідної доньки, зокрема правом спадкоємства. Тож батьки хотіли поділитися зі своєю прийомною дитиною всім тим, що мали.
Можемо собі уявити, як часом рідні сини і доньки заздрили новоявленому братові чи новоявленій сестрі! Адже вони могли мати у своєму серці іншого духа, аніж того, що спонукав до усиновлення їхнього батька чи їхню матір. Народна мудрість каже: ми вповні пізнаємо своїх рідних братів і сестер, коли починаємо ділити спадщину.
Використовуючи такий спосіб трактування норм тогочасного римського права, апостол Павло говорить про нашого Бога Отця і Його єдинородного Сина. Дух Святий є Духом усиновлення, згідно з яким ми, будучи чужими і грішниками, такими, що самі себе від Бога відчужили, стаємо Його рідними синами і доньками. Те, чим і ким є Ісус Христос як єдинородний Син Божий за своєю Божественною природою, ми стаємо за благодаттю, даром Святого Духа.
Проте Господь наш Ісус Христос не заздрить нашому прийомному синівству. Навпаки, Він задля нього прийшов до нас. Апостол Павло каже, що Бог влив у наші серця Духа свого Сина. А святий Іриней Ліонський навчає, що цей Дух у нашому серці малює ікону свого єдинородного Сина, і ми в Ньому [Дусі] дозріваємо до повноти у Христі, стаючи саме в Ньому і на Його образ та подобу щоразу повніше дітьми Божими (пор. Св. Іриней, Проти єресей, 3, 17, 1–3).
Приймаючи Духа Святого, ми беремо участь у синівстві самого Божого Сина, стаємо синами і доньками Бога за благодаттю. Навіть більше, за словами апостола Павла, як сини і доньки, ми є спадкоємцями (пор. Гал. 4, 7). Ми маємо спадок усіх небесних благ, які Бог Отець дарував відвічно своєму Синові у своїй предвічній славі. Дух Святий вливає їх у наші серця як свій дар. Якщо ми спадкоємці, то, як каже апостол Павло, є співспадкоємцями Христа, беремо участь силою Духа Святого як у Його страстях, так і у славі Його Воскресіння: «Бо ви не прийняли дух рабства, щоб знову підлягати боязні, але прийняли дух усиновлення, яким кличемо: „Авва! — Отче!“ Сам цей Дух свідчить разом із нашим духом, що ми — діти Божі; а коли діти, то й спадкоємці ж Божі — співспадкоємці Христа, якщо ми страждаємо разом із Ним, щоб разом з Ним і прославитися» (Рим. 8, 15–17).
Тому ми вже не чужі, не далекі, а рідні Богові. Ба більше, народившись у Таїнствах Хрещення і Миропомазання з води і Духа, ми є більше Божими дітьми, аніж дітьми своїх тілесних батьків. І тому той Дух з нашого серця кричить, волає, взиває: «Авва, Отче» — тобто спонукає і робить нас здатними відповісти Богові Отцеві словами вдячності за той отриманий дар. Усе те, що потім діється в житті християнина, є словами вдячності за вже отримані дари.
Коли ми приходимо до церкви, то зазвичай розказуємо в молитві Богові, чого Він нам ще не дав, мовляв, нам треба те і те. Проте Господь каже, що перш ніж ми розтуляємо уста, Він знає, що нам потрібно, бо Його Дух у нас спочиває. Тому варто радше подякувати Богові за все отримане від Нього і боятися, щоб не загубити того, що вже маємо. Як християни, ми маємо бути вірними вже отриманому дару Божого синівства в Дусі Святому та дарованому нам спадкоємству Небесного Царства. Тож, повторюся, не потрібно нагадувати Господу про свої потреби, бо Його Дух живе в нас і кличе нас насамперед до молитви подяки. Слово «Отче», яким ми звертаємося до Бога в молитві «Отче наш», не порожній звук, не метафора — воно виявляє те, ким ми є, як християни, як діти Божі.
Дорогі брати і сестри, сьогодні те слово, той клич «Авва, Отче» особливо виривається з наших сердець і йде до небес тут, у Київській Трьохсвятительській духовній семінарії. Сьогодні, у це престольне свято семінарійного храму, ми хочемо подякувати Отцю, Сину і Духу Святому за 15 років життя і служіння відродженої Київської семінарії. Більше як 200 років тому, у 1839 році, ця семінарія разом із нашою Київською митрополією була насильницько ліквідована царською [російською] владою. Проте корінь київського християнства на цих землях не могли вбити жодні людські сили. Дух Святий дивним чином зберіг цей корінь живим.
І ось 15 років тому цей древній, тисячолітній корінь видав свій паросток. Блаженніший Любомир разом із єпископами нашої відродженої Київської митрополії (цього року ми святкуємо 30-річчя відродження цієї митрополії і 20-річчя повернення Отця і Глави Церкви до Києва), надихнувшись Духом Святим, подбали про відновлення цієї семінарії.
Який цей паросток був тендітний, маленький! Блаженніший Любомир дуже обережно приймав рішення. Перші студенти відродженої семінарії пам’ятають, що спочатку тут думали створити підготовчий курс і скеровувати студентів, які його завершать, до інших вищих духовних шкіл нашої Церкви. Але ми побачили, що цей паросток живий, має в собі величезний потенціал, і повірили, що Бог хоче відродження цієї семінарії.
П’ятнадцять років — недовгий час, але ця семінарія вже виховала цілі покоління нових священників для нашої Церкви, зокрема в Центрі, на Сході та Півдні України. Ці священники вже були випробувані вогнем воєнного лихоліття і показали, що в їхніх серцях справді живе Дух Божий, якого в них ніхто і ніщо, жодне переслідування, навіть війна і смерть, не може вкрасти.
Святкуючи це свято, цей ювілей, ми освятили ось цей чудовий іконостас. Відповідно до уставу нашої Церкви, літургійних звичаїв, візантійської традиції, іконостас у храмі не є прикрасою, якої може й не бути. Без нього ми не можемо використовувати храм для богослужіння. Тому коли відразу після спорудження храму нема можливості побудувати повноцінний іконостас, то встановлюють провізоричний, тимчасовий. Ікона є вікном у невидимий духовний світ. Без іконостаса очі молільника натрапляють на невидиму стіну, яка не дає можливості побачити все небо: Господа, ангелів і святих довкола Божого престолу у святая святих храму. Іконостас нічого не затуляє, а навпаки, являє нам невидимий Божий світ і запрошує нас бути учасниками таїнства, що відкривається нам у Господній святині.
Сьогодні Дух Святий виявив нам, що з відродженням цієї семінарії із нашими хлопцями перебувало все небо. Ми зараз можемо побачити очі нашого Спасителя, Пречистої Марії, тих святих, які вже 15 років є з нами в цьому святому місці у Княжичах, споглядають із небес своїми очима на наших братів-семінаристів. Дух Святий нині явив нам те, що було невидимим! І ми кажемо: «Авва, Отче! Дякуємо Тобі, Отче Небесний, наш Спасителю Ісусе, Духу Святий, за те, що Ви є найважливішими вихователями майбутніх священників для нашої Церкви!».
Складаємо подяку Господу Богу за кожного хлопця, якого Він кличе до священства у нашій Церкві. Випускники Київської семінарії служать не тільки по всій Україні, а й у різних країнах світу. Ми не знаємо до кінця, який задум має Господь Бог щодо цієї маленької спільноти, але вже сьогодні бачимо, що ця семінарія змінила обличчя нашої Церкви тут, на рідних київських землях.
Ми вже не мусимо «імпортувати» священників з інших частин України. Хлопці, які народилися на цьому терені, виховалися при наших парафіях, отримують у цій семінарії дорогу до Христового священства, а потім звідси йдуть служити нашому народові. Сьогодні ми просимо: «Отче Небесний, Ісусе Христе, Духу Святий, жнива великі, робітників мало, пошли женців на Твої жнива!».
Вітаю наших першокурсників, які вперше одягнулися в підрясники — у свій духовний стрій. Вітаю наших випускників, які цим святом завершують навчання в Київській духовній семінарії. Хлопці, вас чекає Церква, вас так потребують люди, які волають до Господа Бога про допомогу, розраду, зцілення, порятунок серед військового лихоліття!
Складаю подяку отцю ректору та всім отцям вихователям, настоятелям, учителям, духівникам, які були Божими співпрацівниками в цій семінарії, плекаючи покликання до священства в душах наших хлопців.
Дякую нашим друзям, які в тяжких обставинах не залишили нас сам на сам із нашими проблемами, а своєю молитвою, пожертвою, навіть присутністю щонеділі на Богослужіннях підтримують цю семінарію, яка справді є улюбленою донею нашої Церкви, тому що єдина в ній має патріарший статус і живе в її серці, центрі.
Духу Святий, як милий внутрішній гість нашої душі, як наш учитель і утішитель, прийди, і вселися в нас, і очисти нас від усякої скверни, і спаси, благий, душі наші. Амінь.
† СВЯТОСЛАВ
