Проповідь Блаженнішого Святослава в шосту неділю після Зіслання Святого Духа під час Всеукраїнської прощі до Зарваниці
До Тебе, Господи, я прибігаю; не дай мені осоромитися повіки,
у Твоїй справедливості визволь мене! (Пс. 31, 2).
Високопреосвященні владики-митрополити!
Преосвященні владики!
Всечесні та преподобні отці!
Преподобні сестри і брати в монашестві!
Наші достойні воїни, які носите на своєму тілі рани України
та єднаєтеся з нами в молитві!
Шановні представники органів державної влади
й органів місцевого самоврядування!
Дорогі паломники, яких так багато прибуло до цього святого місця — до Зарваниці!
Діти України — на Батьківщині й поселеннях, які єднаються з нами в молитві через цю пряму трансляцію!
Дорога молоде!
Дорогі діти!
Дорогий український народе!
Слава Ісусу Христу!
Ця проща, яку ми називаємо загальнонаціональною, є особливим моментом сили, бо ми разом, — разом із Богом! Ми єднаємося в молитві, у дорозі, якою прийшли як паломники до цього святого місця. Щоразу, коли народ об’єднується у своєму прагненні до Бога, він досвідчує внутрішню, духовну, непереможну силу — силу, що подається людині діянням і благодаттю Святого Духа.
Сьогодні ми відчуваємо: ми є сильні, бо ми разом. Як сказав наш народ, разом нас багато — і нас не подолати.
У цю хвилю досвіду всенародної єдності й сили Господь звертається до нас словом Святого Євангелія (Мт. 9, 1–8). Ми чуємо про те, як друзі приносять до Ісуса Христа свого розслабленого приятеля — людину, яка була внутрішньо розбита, не здатна рухатися. Можливо, тіло цього чоловіка було зовні здорове: руки, ноги, ясний розум — але бракувало чогось, що об’єднало б усе це в єдиний живий організм. І друзі приносять його до Ісуса.
У цій події ми бачимо два важливих моменти — дві дії, через які Господь виходить назустріч людині, яка шукає, прагне Бога. Спершу, побачивши віру друзів цього недужого, Ісус промовляє: «Бадьорися, сину, твої гріхи відпускаються» (Мт. 9, 2). Господь чинить невидиме чудо — внутрішнє звільнення людини. Але згодом, коли книжники й фарисеї починають звинувачувати Христа в богохульстві, Він чинить ще одне чудо: повертає хворому фізичне здоров’я.
Цікаво, що присутність тих, хто звинувачував, також має своє значення. Книжники й учителі закону в старозавітному Ізраїлі визнавали: у їхньому народі є багато цілителів. Але відпускати — може тільки Один-Єдиний. Лише Господь Бог має владу простити людині провину перед Ним. Саме так мислили учителі закону Мойсея.
Для того щоб глибше зрозуміти це Боже слово і збагнути, що саме воно нині промовляє до кожного з нас, візьмімо за провідника сторінками Святого Євангелія особливу постать — пророка Іллю. Адже саме сьогодні ми святкуємо його пам’ять.
Пророк Ілля — символ Старого Заповіту, втілення прагнення людини єдиного, істинного Бога. Це глибоке внутрішнє стремління, яке спрямоване до Єдиного. Лише тоді, коли людина зосереджує всі свої бажання в одному напрямку, вона може бути успішною. Якщо ж вона не знає, чого прагне, коли кидається то вліво, то вправо, шукає то одного ідола, то іншого — тоді стає розслабленою, немічною, безсилою і нерухомою. Та коли людина об’єднує всі свої прагнення довкола єдиного, істинного Бога, то відкриває внутрішні сили, яких раніше не усвідомлювала і не досвідчувала.
Пророк Ілля навчав свій народ, що поклонятися потрібно тільки одному, істинному Богові. Багатьом божкам можуть служити погани. А справжнє прагнення людського серця — подібне до спраги й голоду — це прагнення до Нього одного, єдиного й істинного Бога.
Тому на горі Кармель Ілля докоряє своєму розгубленому «розслабленому» народові: «Докіль кульгатимете на обидва боки? Коли Господь є Бог, ходіть за Ним»! (I Цар. 18, 21).
Сьогодні ми згадуємо вогненне сходження пророка Іллі на небо — на вогняній колісниці. Як навчають нас Отці Церкви, ті вогняні коні — це ніщо інше, як чесноти, внутрішні сили людини, створеної на образ і подобу Бога. Коли людина перетворює діянням Святого Духа сили власної душі на чесноти, вони стають вогняними кіньми, які здіймають її із землі до небес.
Тому першим кроком до того, щоб розслаблений підвівся, є навернення до Бога і прощення гріхів. Святий Августин навчає: «Наше життя, особливо духовне, — це тренування наших бажань». Ми вчимося правильно бажати. Ми вчимося прагнути Єдиного. Бо, як запевняє нас Августин, якщо ми шукаємо добра, краси — тоді шукаємо Бога.
Якщо ви прийшли сюди молитися за порятунок ваших синів і чоловіків, що на фронті; якщо молитеся за перемогу України — будьте певні: ви шукаєте Бога, який цю перемогу дає. Якщо ми зібралися тут молитися за мир — будьмо певні: ми шукаємо Христа, який є нашим миром. Сьогодні Господь хоче дати нам дуже багато. Але щоб ми були здатні прийняти ці дари, кожен із нас має в цій прощі пережити особистий момент покаяння і навернення. Саме тому ми кажемо: немає справжньої прощі без Святого Таїнства Сповіді. Це — той перший крок, про який розповідає сьогоднішнє Євангеліє.
Святий Августин додає: «Щоб наповнитися — треба спершу спорожніти; щоб наповнитися добром, потрібно звільнитися від зла» (Tract. In Jo.4). Уявіть собі: Господь Бог хоче наповнити ваше серце медом своєї благодаті, а воно сповнене оцту. Треба спершу спорожнити серце від цього кислого зла — і тоді, будьте певні, Господь наповнить вас добром, про яке ви й мріяти не могли.
Лише об’єднавши всі наші прагнення довкола Єдиного, ми станемо непереможними. Ми підводимося зі свого ложа розбиття — і готові йди вперед! Про це сьогодні промовляє до нас пророк Ілля. Це каже наш Господь Ісус Христос усім, хто Його чує і бачить. Він звертається до розслабленого: «Встань і ходи!» (Мт. 9, 5).
Дорогі в Христі брати і сестри! Ми нині єднаємося в цій прощі — у нашому всенародному святому прагненні нашого Бога-Визволителя. Тому такими промовистими для нас є слова псалмоспівця: «До Тебе, Господи, я прибігаю; не дай мені осоромитися повіки…» (Пс. 31, 2). Той, хто надіється на Бога й до Нього єдиного скеровує всі свої бажання, — не засоромиться.
Сьогодні ми чуємо про вогняних коней, які винесли пророка Іллю на небо. У них бачимо прообраз чесноти християнської надії. Ми переживаємо особливу ювілейну прощі, яку папа Франциск назвав паломництвом надії. Сюди ми прийшли з надією, що отримаємо те, про що просимо. Ми молитимемося з вірою і щирим бажанням того, чого просимо.
У ранньохристиянському мистецтві надію часто зображають як якір, адже якорем утримується корабель серед смертельних хвиль розбурханого моря. Але, як навчали Святі Отці Церкви, цей якір надії закинений не вниз, у глибини моря, а вгору — на небо. Бо наша надія — у Бозі. Вона підносить нас до того, на кого ми покладаємо всі уповання, подібно до вогняної колісниці пророка Іллі.
Маючи цю надію, що не засоромить (пор. Рим. 5, 5), ми досвідчуємо, що перемога Христа над життям і смертю починається вже в нашому земному житті — у житті паломників. У тій надії ми прийшли сюди. Нею Господь щороку притягує до Зарваниці мільйони. Ця надія, як каже псалмоспівець, визволяє мене у справедливості справжнього Божого миру (пор. Пс. 31, 2).
Цьогорічне паломництво надії позначене трьома великими ювілеями. Передусім дякуємо Господу Богу за дар праведного митрополита Андрея Шептицького — Мойсея українського народу. Цього року святкуємо 160-річчя від дня його народження.
Для нас, паломників надії, праведний Андрей має багато що сказати. Він був найбільш успішним будівничим Церкви й народу в добу, коли Європа переживала руїну двох світових воєн. У всіх змаганнях, навіть національно-визвольних, він кликав свій народ найперше шукати Бога — і тоді ці змагання матимуть успіх. Навіть у господарському житті митрополит Андрей залишив помітний слід: він заклав основи національної економіки в умовах бездержавності. Він учив: «Шукай правду, а не прибуток. Справжній добробут є тільки тоді, коли отриманий завдяки твоїй праці, яка принесла користь і щастя іншим. Наслідуй засаду не „інвестиції — бізнес — прибуток“, а „мудрість — творчість — добробут“. Пізнай правду: вона визволить тебе і принесе належний прибуток».
Лише коли ваше господарювання служить спільному добру — воно є успішним. Як багато має він сказати сучасним відповідальним за владу в Україні!
Сьогодні також дякуємо Богові за 30-ту поспіль прощу нашого народу після воскресіння нашої Церкви. Тридцять років тому мій попередник, кардинал Іван Мирослав Любачівський, повертаючись додому із римської неволі до Львова, свого тодішнього осідку, прибув до Зарваниці. Сюди тоді прийшов мільйон вірних. І саме тут він оновив акт посвяти України під покров Пречистої Діви Марії — той самий, який звершив колись великий князь Ярослав Мудрий. Дякуємо Господу за ці три десятиліття, за те, що сюди приходять люди, щоб отримати прощення, зцілення, звільнення, — дякуємо за кожну сповідь у цьому святому місці, за кожний дар Божої сили, з яким паломники повертаються додому.
Також дякуємо Богові за 25-річчя цього собору — малої папської базиліки Пресвятої Богородиці. Її золоті бані, наче вогонь, здіймаються від землі до неба, сяючи перед кожним паломником. Дякуємо всім жертводавцям і будівничим, але насамперед — Господу Богу.
У цьому соборі нині відкриті ювілейні двері, пройшовши через які, кожен паломник може отримати повний відпуст Року надії. Сьогодні Боже слово та пророк Ілля кажуть нам: найпевніший шлях до здійснення наших прагнень — це шлях до Бога через Марію.
Тож просимо: Мати Божа, об’єднай нас усіх у наших прагненнях Єдиного — того, кого Ти тримаєш на своїх руках, кого показуєш кожному паломникові. Мати Божа, Зарваницька Неустанна Помоче, рятуй синів і дочок України. І тоді в нашій надії ми не засоромимося повік. Амінь.
Слава Ісусу Христу!
† СВЯТОСЛАВ
