Проповідь з нагоди 50-річчя освячення оновленого храму Святих Сергія і Вакха в Римі
Нехай Господь наповнить нас силою і радістю, що ми є з Ним і Він близько до нас. Як казав святий Августин, Бог ближчий до мене, ніж я сам до себе. Хай та близькість до Бога і ближнього стане свідченням християнської любові нашої Церкви в наш час.
Лк. 10, 27
Преподобні сестри і брати в монашестві!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Коли хтось спитає вас, узявши до рук Святе Письмо, про що йдеться в цій великій книзі, можете з упевненістю відповісти: у ній мовиться, як любити Бога і ближнього. На цих двох заповідях любові засновується весь закон, усі пророки і вся добра новина, оте слово Євангелія, яке Господь Бог у Новому Завіті відкриває про себе людині. Усе наше духовне церковне життя має бути нічим іншим, як лише виявом, здійсненням цих заповідей любові. Тому каже Христос до своїх учнів: по тому впізнають люди, що ви Мої учні, якщо матимете любов між собою.
Що означає любити ближнього свого, як самого себе? Іван Богослов навчає: хто каже, що любить Бога, а брата свого ненавидить, той неправдомовець, бо не можна любити Бога, не люблячи свого ближнього (пор. 1 Ів. 4, 20). Ці дві заповіді дуже дивно між собою пов’язані. Хто є моїм ближнім? Чи тут йдеться лише про тих, хто поруч? Що робить нас між собою ближніми?
У сьогоднішньому Євангелії ми чуємо розмову Христа із законовчителем. Спаситель розкриває цьому знавцеві старозавітного закону значення слова «ближній». Хто є моїм ближнім? Щоб це пояснити, Христос розповідає відому притчу про милосердного самарянина, починаючи, як кажуть математичною мовою, із доведення від супротивного. Він спершу висвітлює різні види віддалення, відчуження людини від Бога, а відтак однієї людини від іншої. Показує, що коли шукаємо значення цього слова, то тут не йдеться про відстань, статус, приналежність до певного кола людей, середовища чи навіть до якогось народу або релігії.
Каже Христос: один чоловік спускався дорогою з Єрусалиму до Єрихону і потрапив між розбійників (пор. Лк. 10, 30). Єрусалим — це місто, збудоване на горі. Кожен, хто наближався до Єрусалиму, піднімався вгору, «восходив» до Єрусалиму. І навпаки, рухатися з Єрусалиму до Єрихону означало опускатися, знижуватися. Дорога вела з гори до долини річки Йордан. Єрусалим, у якому був єдиний у світі храм, слугував місцем перебування людини з Богом, туди прямували паломники з усього світу. Натомість Єрихон уособлював протистояння Богові та Його народові. Пригадаймо мури цього міста, які подолав Ісус Навин не за допомогою людської військової сили. Єрихонські мури впали на сьомий день на голос сурми Ізраїлю (пор. І. Н. 6). Отож Єрусалим і Єрихон — це наче два супротивних напрямки руху, дві протилежності. Іти до Єрусалиму завжди означало наближатися до Бога, підноситися, а до Єрихону — опускатися, тікати від Бога, віддалятися від Його заповідей, жити якимсь протилежним життям, ніж те, яке є в Єрусалимі.
Тому не дивно, що дорогою вниз до Єрихону, на шляху «опускання», на мандрівника напали розбійники, побили, обікрали його і кинули вмирати. Святий Григорій Ніський питає: звідки серед пустелі взялися розбійники? Вони перебували всередині того чоловіка! Правдоподібно, це були його гріхи, похоті, хибні життєві рішення — усе те, що його віддаляло від Бога. Віддаляючись від Бога, той чоловік почав відчужуватися від себе самого. Дивна річ: власні вчинки можуть мене обікрасти. Мої гріхи мене ранять, забирають у мене життя, а життєві рішення, які не базуються на Божих заповідях, викидають мене на узбіччя життєвої дороги і прирікають мене на смерть. Коли людина тікає від Бога, думаючи що без Нього і поза Його заповідями буде врешті вільною, насправді починає відчужуватися від себе самої, від власного щастя, від свого життя і здоров’я і стає ворогом самої себе. Врешті, її, побиту і знесилену, виносить на узбіччя власної життєвої дороги.
І ось той чоловік, побитий, немічний, лежить край дороги, а попри нього проходять різні люди. Важливо зауважити, що в тодішньому суспільстві ближнім для когось вважався той, хто належав до того самого народу або тієї самої релігійної спільноти. Дальніми вважалися всі «чужі» — вороги народу, недруги, які не бажали людині добра. Ісус Христос, розповідаючи про тих, кого в ті часи побожні ізраїльтяни вважали своїми ближніми, починає спростовувати ці уявлення.
Першим дорогою йде якийсь священник, який мав би подбати про свого земляка. Але він пройшов мимо. Потім йде левіт, який мав би подбати про постраждалого, оскільки вони належать до однієї релігійної спільноти. Та й цей пройшов мимо.
Часом і ми переживаємо подібні ситуації, коли наші знайомі, рідні й ті, кого ми вважаємо близькими, насправді виявляються чужими і далекими стосовно мене… Як мені було гірко бачити тут, у цій парафії, коли ми, ще як студенти, допомагали тим українцям, котрі на початку дев’яностих років минулого століття почали масової приїжджати до Риму в пошуках заробітку, а інші наші люди торгували самою можливістю знайти роботу. Українці продавали українців, хотіли заробляти навіть на вразливості земляків, на їхньому незнанні мови. Не мали серця навіть до хворих дітей, які із згорьованими батьками приїжджали сюди на лікування. Хотіли здобути оці нечесні срібняки на «своїх», на біді найслабших, замість того щоб помогти їм, порятувати та захистити їх. Ті, що приїжджали пізніше, часом більше довіряли чужим, ніж своїм, і після того як трішки адаптувалися, почали втікати від своєї громади і навіть Церкви, воліли з розпуки загубитися на чужині, не згадувати про своє походження, бо просто боялися «своїх»!
Аж іде тією дорогою самарянин, який вважався найбільшим ворогом для юдея, зрадником національної і релігійної ідеї. Стається щось досі нечуване: самарянин змилосердився! Зупинився і підійшов, почав рятувати і лікувати рани. Саме той, хто мав би бути найдальшим, починає наближатися. Тому те зворушення, яке змусило самарянина зупинитися, Лука описує як глибокий досвід милосердя. Усе нутро чоловіка зворушилося і він не міг не зупинитися. Цікаво описані етапи наближення: зупинився, зійшов зі своєї скотини, вилив на побитого вино і олію, тогочасні антисептики і знеболювальне (пор. Лк. 10, 33–34). Не покинув стражденного край дороги, а взяв із собою. Привіз його до заїзду, сам доглядав, а коли мусив рушати далі, залишив гроші господареві заїзду і попросив: доглядай цього чоловіка, а коли витратиш більше, я, повернувшись, відшкодую витрати (пор. Лк. 10, 35).
Отож хто є ближнім? Той, хто милосердиться. Милосердя і любов до людини наближає нас до неї. Ким є той євангельський милосердний самарянин для особи, яка відчужилася від Бога, від себе самої, від «своїх» за національною і релігійною ознакою? Святий Григорій нам пояснює, що першим ближнім, найближчим до людини, є сам Господь Бог, Творець і Спаситель. Милосердний самарянин є образом Ісуса Христа, який зійшов із небес і, ведений любов’ю Бога до людини, сам став людиною, Він особисто наближається до кожного покинутого, упалого і відкиненого, щоб вилікувати його з гріха і спасти. Найближчим до людини є Бог, який рухається, прямує до неї в найбільш критичний, болючий момент, коли людині найважче, коли вона побита, відчужена від себе і своїх найрідніших. Господь першим наближається до мене і не питає мене про мої заслуги чи провини, проблеми чи гріхи, ні. Він милосердний.
Той побитий ізраїльтянин, якби отямився, то, мабуть, упирався б, нічого б не хотів прийняти від самарянина. Ми часом так само робимо — гордість не дозволяє. Іноді, коли терпимо біду, думаємо: це Бог мене карає, посилає мені випробування через мої гріхи. Але насправді, це я сам себе караю, коли позбавлю себе Божої благодаті і спускаюся власною дорогою до Єрихону. Це я сам себе обкрадаю, коли не хочу знати і любити Бога. Це я втікаю від Нього. Це через мої гріхи виникають рани на моєму тілі.
А Господь наближається до мене, утікача, і несе мені свої ліки — дар зцілення. Вино та олія, про які чуємо в сьогоднішній притчі, — це видимі знаки Святих Таїнств Христової Церкви, Покаяння і Євхаристії. У ті часи вино було первинним і розповсюдженим антисептиком, а олія допомагала загоювати рани і мала знеболювальний ефект, коли струпи обмежували рухи. На Божественній Літургії ми споживаємо Тіло і Кров Ісуса Христа у вигляді хліба і вина. Не якесь інше вино, не якийсь інший антисептик — Ісус торкає мою кров своєю Кров’ю, а моє зболене тіло своїм Тілом. Він виливає на мої рани олію свого милосердя, коли я приступаю до Таїнства Сповіді. Олія є виявом Божого милосердя, яким помазує мене мій Господь і Спаситель.
Отже, ближній — це той, хто здатний наблизитися в ім’я Боже до людини, яка є в біді чи потребі. Любити ближнього, як самого себе, — це уміти стати поруч із тим, хто тебе потребує, допомогти йому так, як ти це робиш для себе. Щоразу, коли ми чинимо милосердя, відчуваємо, що Бог мене любить також! Бо якщо я чиню милосердя, значить можу це робити, маю що дати, маю чим помогти. Це означає, що Господь є зі мною. А коли даю іншому в ім’я Боже, він теж відчуває, що через руки доброчинця Бог рятує людину. Андрей Шептицький казав: колись у вічності вам залишиться тільки те, що ви дали вбогому. Вам лишиться після смерті не ваше земне багатство, знання, життєві вигоди, ні. Вам лишиться лише ваше милосердя — те, що вас наблизило, зробило ближнім до людини ваших часів.
Сьогоднішня Літургія є особливою нагодою подякувати Господу Богу за важливу історичну подію. П’ятдесят років тому мій великий попередник, патріарх Йосиф Сліпий, освятив цей храм, який був повернутий у власність нашої Церкви, і урочисто вніс до його святая святих мощі святих мучників Сергія і Вакха. Жива історія цього храму є простором наближення Бога до нашої Церкви і до нашого народу в різні часи та епохи.
Цей храм був першим і єдиним «посольством» Київської Церкви при Апостольській столиці. Мої великі попередники, київські унійні митрополити, приїжджали сюди, щоб будувати відносини з Апостольською столицею. Не мали в Римі іншого пристановища. Тут мешкали їхні прокуратори. Тут похований митрополит Рафаїл Корсак, який приїжджав сюди, щоб сприяти канонізації святого Йосафата Кунцевича.
Наступним етапом наближення Бога до нашого народу через цей храм став момент, коли патріарха Йосифа, звільненого із сибірських заслань, усі покинули, але він був близький із Богом, а Бог — із ним. Він прийшов до цього збещещеного храму, поглянув в очі Богородиці і зумів його знову відкупити та зробити першим у парафії. Це був крок, коли українці, які опинилася тут після Другої світової війни, відчули, що Бог і їх на чужині не забув, що пам’ятає про них. Тут, у цьому храмі, Господь лікував наші рани війни і рятував загублених. Коли люди від нас відвертаються у найтяжчий момент — найбільшим ближнім до нас, до нашого народу був сам Господь, Творець і Спаситель.
Ще один історичний період розпочався тоді, коли цей храм став офіційним осідком, престолом українських єпископів у Вічному місті. Сьогодні я вперше можу служити в цій церкві як у катедральному соборі. Встановлення єпископського осідку тут, у Римі, для нашого екзархату, для українців слугує знаком, що Господь є з нами.
Як колись, так і тепер, у найважчі моменти новітньої хвилі розпорошення українців, коли ми боїмося за своє життя і здоров’я, найближчим до нас виявляє себе наш милосердний і люблячий Господь Бог. На різних рівнях національного, державного і навіть церковного будівництва Він нас збирає, піднімає, лікує, дає нам здоров’я. Це той євангельський милосердний самарянин, який першим наближається до болів і страждань українського народу, і в цьому храмі, наче в заїзді, що про нього чуємо наприкінці притчі, доглядає за нами і буде посилати всі засоби, щоб нам послужити.
Сьогодні ми разом молимося, слухаємо це Боже слово, святкуємо історичні події в особливий день — Всесвітній день убогого, який встановив Папа Франциск. Сьогодні також День всесвітньої молитви за сиріт. Зміст цієї неділі є для нас завданням і викликом. Згадаймо слова, якими закінчується притча. «Хто з оцих трьох, на твою думку, був ближнім тому, що потрапив розбійникам у руки? Він відповів: той, хто вчинив над ним милосердя» (Лк. 10, 36–37). Христос наказує кожному з нас: «Іди і ти роби так само! (пор. Лк. 10, 37).
Отже, сьогодні звернімо особливу увагу на останніх, забутих, зневажених у цьому суспільстві. Пригляньмося до тих, кому найтяжче, хто страждає, хто перебуває в стані розпуки, депресії і покинутий усіма.
Думаю, що в часи локдауну ми часто відчували, що найближчим був той, хто цікавився нами, коли нам було найтяжче. Той, хто хоча б зателефонував до мене, потішив мене добрим словом, не дав мені пропасти в цьому стоянні сам-на-сам із смертоносною хворобою. Милосердя — це не тільки про матеріальну пожертву… Милосердя — це про рух нашого серця до того, хто поруч, про здатність бути ближнім у конкретних вчинках! Усе те, чого шукає сучасна людина, через що страждає, що її справді може зробити щасливою, є у Церкві — Христовому тілі. Ми, як сучасна Церква, мусимо тільки вилити ліки на її рани, як це зробив милосердний самарянин.
Іди і чини так само. Хай це буде нашим завданням, яке відкриє нам зміст заповіді любові до Бога і до ближнього.
В Україні ми оголосили акцію «Нагодуй убогого». Адже довкола нас є багато людей, які втрачають засоби до існування. Люди не знають, як цієї зими заплатити за газ… Ми хочемо, щоб кожна наша парафія була простором, де через руки християнина реально допомагає милосердний самарянин. Маємо творити «банки харчів», щоб нагодувати убогого, запитуючи його в такий спосіб, як він живе, що йому болить, як йому можна послужити.
Нехай Господь наповнить нас силою і радістю, що ми є з Ним і Він близько до нас. Як казав святий Августин, Бог ближчий до мене, ніж я сам до себе. Хай та близькість до Бога і ближнього стане свідченням християнської любові нашої Церкви в наш час.
Амінь.
Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви