«Рослина без коріння стає перекотиполем» — владика Богдан Дзюрах про інтеграцію українців у Європі

28 березня 2026, 13:57 25

«Небезпекою є хибне розуміння інтеграції. Ми стараємося в нашому духовному і гуманітарному супроводі людей пригадати їм, що невід’ємним правом людини є залишитися собою. І тільки тоді ми зможемо справді збагатити ті суспільства, коли не асимілюємося, не розчинимося в морі іншого суспільства, але збережемо власну ідентичність і будемо нею збагачувати народи, які нас так гостинно прийняли». Про це сказав Апостольський екзарх для українців візантійського обряду в Німеччині та Скандинавії владика Богдан Дзюрах в інтерв’ю для Vatican News, розповідаючи про виклики душпастирства серед українських біженців у Європі, підтримку з боку європейських суспільств та небезпеку асиміляції українців за кордоном.

Після початку повномасштабного російського вторгнення значно зросла кількість українців у країнах екзархату, що стало великим викликом для Церкви у забезпеченні духовної підтримки, але водночас відкрило нові можливості для служіння.

— Владико Богдане, в чому полягає особливість служіння у вашому екзархаті у цей період? Чи з’явилися нові виклики останнім часом?

— Від початку повномасштабного вторгнення кількість українців на теренах екзархату зросла майже в дев’ять разів. Це, зокрема, стосується Німеччини. Дещо менша пропорційність зростання спостерігається в скандинавських країнах, але й там у два-три рази збільшилася кількість українців порівняно з періодом до повномасштабного вторгнення. В Ісландії, наприклад, до 2021 року проживало приблизно 200 українців, а зараз їх є близько трьох тисяч.

Отже, наша присутність і наше служіння є надзвичайно важливими. Люди шукають духовної розради, підтримки, молитви, тому горнуться до Церкви. Це становить для нас великий виклик і важливе завдання. Ми розцінюємо це як наше служіння Україні і українському народові. До цього нас кличе Христос, до цього нас кличе наша помісна Церква і Вселенська Церква.

У цих завданнях ми не є самотніми — відчуваємо велику підтримку з боку Католицької Церкви в країнах нашого екзархату, і за це ми надзвичайно вдячні. За минулі роки ми змогли збільшити нашу пасторальну присутність у всіх країнах. Зокрема, вперше в історії ми отримали своїх священників в Ісландії, де тепер служать отці-редемптористи. Також уперше маємо священника на постійному служінні у Фінляндії. Збільшилася кількість священників у Данії, Швеції, Норвегії. У Німеччині ми практично подвоїли кількість душпастирів.

Відповідно зросла кількість душпастирських осідків, парафіян, місійних станиць. І всюди, де ми з’являємося, люди починають горнутися до Церкви. Це велика Божа ласка і великий шанс послужити нашим людям на цьому етапі новітньої історії.

— Багато біженців походять з територій, де радянський режим довший час намагався викорінити релігію. Чи це впливає на динаміку душпастирства?

— Ми справді спостерігаємо, що люди, які приходять до наших громад або до наших церков, щоб заспокоїти свої духовні потреби, походять з різних регіонів України. І ми відкриті для всіх. Ми хочемо послужити всім, шануючи також конфесійну розмаїтість і ситуацію, коли люди не можуть задовольняти свої духовні потреби у Церкві власної традиції.

Наша відкритість проявляється в гостинності і в ставленні з належною повагою до кожного, хто до нас приходить. Справді, в центральній і східній Україні під час комуністичного панування церковне життя було практично знищене, але комуністичному режимові не вдалося знищити віру в нашому народі. І це сьогодні дуже виразно проявляється.

Так само, як і українська ідентичність: як тільки завалилася комуністична система, вона відразу дала про себе знати по всій території України. Так само і віра в Бога — вона себе виявляє. І це для нас є добрий початок, добрий стимул і добре підґрунтя для подальшої праці.

Ця праця передусім полягає в євангелізації, бо дуже часто ми маємо людей, які не мали нагоди отримати системну катехизацію, вже не кажучи про керигматичну проповідь, де пробуджується їхня віра і де люди приймають особисте рішення слідувати за Христом і бути живими членами Його Церкви. Наш досвід показує, що українці з центру і сходу України є дуже відкриті до нашого служіння.

— Як Ви могли б описати підтримку українців у Німеччині та інших країнах Європи сьогодні?

— Я би міг описати це трьома словами: вірність, витривалість і великодушність.

Суспільства, в яких ми сьогодні проживаємо, виявляють велику вірність у підтримці України. Ми не бачимо якихось системних чи великих антиукраїнських настроїв. Часами в певних політичних колах є угрупування, які займають неприхильну до України позицію з відомих політичних причин. Але загалом суспільство не піддається на ці провокативні заклики, зберігає здатність розрізняти добро і зло, жертву і агресора.

Підтримка України надалі триває і набрала системного характеру. На початку повномасштабного вторгнення ми бачили хвилю дуже спонтанної підтримки, і було зрозуміло, що з часом людські ресурси можуть вичерпуватися. Але це не означає, що підтримка України зникла. Вона стала більш витривалою і системною.

Українці надалі отримують соціальний захист. Водночас зростають заклики до інтеграції українців у ринок праці та загалом у суспільства, в яких вони проживають. І цей процес поступово відбувається. Нашим завданням є не лише заохочувати до інтеграції, але й застерігати від асиміляції, щоб наші люди зберегли свою духовну, культурну, історичну, мовну і національну ідентичність.

— Що сьогодні може спонукати українців за кордоном не асимілюватися, а зберігати свою ідентичність?

— Ризик асиміляції є завжди. І я думаю, що до протидії цим процесам може спонукати почуття власної гідності, поваги до самих себе і почуття відповідальності за своїх дітей і внуків.

Я нещодавно повернувся з Бразилії і там міг переконатися, наскільки бразильське суспільство цінує присутність української громади саме завдяки тому, що вона залишилася українською і внесла неповторні елементи нашої традиції, культури і духовності у життя країни.

Ми сподіваємося, що теперішній історичний момент, коли у світі престижно бути українцем, сприятиме тому, що наші люди не будуть соромитися своєї ідентичності, а навпаки — будуть її плекати, зберігати і передавати своїм дітям. Бо чим глибше коріння має дерево, тим кращі плоди воно приносить. Рослина, позбавлена коріння, стає перекотиполем і не може виконати свого покликання.