«Школа під щоденними обстрілами — це не про страх, а про надію», — владика Максим
У Запоріжжі з’явилася перша Католицька школа святого Дона Боско — місце, де діти можуть навчатися, рости й відчувати стабільність життя, навіть в умовах війни. Її створення стало можливим завдяки спільній мрії екзарха Донецького, владики Максима Рябухи, священників, парафіян і благодійників.
Про навчання під час щоденних обстрілів, прагнення українських сімей залишатися вдома, творення простору безпеки та плани розбудови мережі католицьких шкіл говоримо з єпископом Максимом Рябухою.
Мені було боляче бачити, як багато дітей, що приходили до нас, зовсім не знали своїх однокласників. Були випадки, що після двох років навчання у школі вони вперше знайомилися з ними саме у храмі.
— Владико, як народилася ідея заснування першої католицької школи в Запоріжжі? Чому її покровителем обрано саме святого Дона Боско?
— Думка про католицьку школу жила в мені вже давно. Ще до початку єпископського служіння я часто повторював, що мрію заснувати салезіанську школу в Луганську. Тож коли постало питання прийняти єпископський сан, однією із причин моєї згоди було саме бажання реалізувати цю мрію. Я відчував, що Господь також мене в цьому підтримує, бо служіння єпископа відкриває можливості втілювати такі проєкти.
Приїхавши в екзархат, я поділився цією ідеєю з отцем Романом Вовком, настоятелем парафії Матері Божої Неустанної Помочі, при якій живу. Він одразу підтримав мене, тому що також мав таку мрію. На той час парафія вже згуртувала довкола себе багато дітей, які відвідували богослужіння, катехизацію, різні гуртки. Тому нам обом хотілося зробити наступний крок у праці з дітьми і молоддю. А зважаючи на виклики війни й умови, у яких живемо, ця потреба нам здавалася нагальною.
Мені було боляче бачити, як багато дітей, що приходили до нас, зовсім не знали своїх однокласників. Були випадки, що після двох років навчання у школі вони вперше знайомилися з ними саме у храмі. Це — ознака серйозної гуманітарної проблеми: з 2019 року діти в нашому регіоні майже не сидять за партами. Вони не знають, що означає щодня ходити до школи, бачити однолітків, слухати вчителя наживо й виконувати завдання в його присутності… Усе це спонукало нас до роздумів, як можемо допомогти. Ми розуміємо, що ця проблема матиме продовження і в майбутньому. Є ризик, що згодом суспільство відчує брак кваліфікованих фахівців у різних сферах. Тому просто споглядати цю дійсність ми не могли.
Тоді ми з парохом почали ділитися своїми міркуваннями з різними добродіями й організаціями, які працюють у сфері соціального служіння. Шукали землю, планувати організацію будівництва, мали навіть співпрацю з однією організацією, яка дала нам надію на побудову навчального центру. Та згодом нам повідомили, що більше в цій справі допомогти не зможуть.
На той час ми вже зробили чимало кроків, а головне — згуртували однодумців. Відмова стала для нас серйозним викликом. Наступні три дні ми жили між розчаруванням і молитвою: з одного боку — біль і втрата надії, з другого — ще більша довіра до Бога. Ми були певні, що Він має відповідь на ті обставини, які ми переживаємо. За три дні мені зателефонували — повідомили, що є людина, яка хотіла б підтримати важливий соціальний проєкт у Донецькому екзархаті. Разом зі священниками я почав думати, щоб це могло бути і все-таки зійшлися на ідеї будівництва католицької школи.
Будівництво католицької школи у Запоріжжі
Саме цей добродій, який забажав залишити своє ім’я нерозголошеним, дав нам старт — ми розпочали будівельні роботи. Вже тоді розуміли, що школа повинна мати підземні приміщення, бо вчитися просто неба в наших умовах неможливо. Зведення й облаштування школи тривали 14 місяців. Нам вдалося завершити усе до початку навчального року.
Читайте також:
УГКЦ відкрила в Запоріжжі першу католицьку школу «Дон Боско»
Школа названа в честь святого Дона Боско. Ще до початку її реалізації ми відвідували різні католицькі школи, щоб перейняти досвід їхньої роботи. В одній зі шкіл, поблизу Відня, нам подарували бюст святого Дона Боско, підкреслюючи важливість салезіанського виховання в Католицькій Церкві. І хоч сам я салезіянин, а Дон Боско — покровитель дітей та молоді, я свідомо намагався не втручатися. Та все ж наша школа гордо носить імя святого Дона Боско завдяки вибору директорки, пані Віталії.
Ми хочемо супроводжувати дітей і молодь, відкривати їм ширший погляд на життя, поза межами пострадянського мислення.
— Це початкова школа? Скільки у ній зараз класів?
— У школі є перший та другий класи. Перший клас розпочав своє навчання в новозбудованому укритті, на території парафії. Зараз така безперервність навчального процесу у прифронтових містах велика рідкість, адже лише поодинокі освітні заклади можуть забезпечити дітям щоденне навчання, незважаючи на тривоги й обстріли. Через брак місця, було прийняте рішення прибдати земельну ділянку біля парафії для будівництва освітнього кампусу.
Наразі школа функціонує як початкова, однак ми мріємо про створення цілого освітнього кампусу. Бо якщо говорити про весь Донецький екзархат, то тут є велика потреба у повному циклі навчання, щоб давати дітям, молоді та сім’ям виховання, засноване на християнських і гуманітарних цінностях. Ми хочемо супроводжувати дітей і молодь, відкривати їм ширший погляд на життя, поза межами пострадянського мислення.
Діти крокують за парти із першою вчителькою
— Чи вбачаєте ви в цій школі своєрідний знак надії для тих, хто попри все вирішив жити й виховувати дітей Україні?
— Так, школа для нас справді є знаком надії. Директорка Віталія Вовк називає її променем світла серед руїн. У регіоні, де війна усе руйнує, ми дбаємо про належне виховання нового покоління здорового громадянського суспільства. Це велика відповідальність, але водночас чітке підтвердження того, що школа для нас не просто освіта, а надія на майбутнє.
Люди досі залишаються у прифронтових містах тому що вже не раз були змушені переїжджали з місця на місце у пошуках безпечнішого середовища. Серед тих, хто зараз живе в Запоріжжі є чимало людей з Донецької області. Хтось переїхав сюди у 2014-му році, хтось у 2022-му, з початком повномасштабної війни і все більших обстрілів.
Зрештою людям важко виїжджати, бо постає питання: куди? Запоріжжя наразі не є окупованим, і ми віримо, що так буде й надалі. Звісно, під щоденним вогнем люди відчувають тут безпорадність поряд з вірою, що наші військові зможуть втримати лінію фронту, відстояти нашу незалежність. Місцеві також усвідомлюють: військовим потрібен надійний тил. Саме тому вони залишаються, працюють у прифронтових містах і підтримують тих, хто нині боронить Україну.
— Як на ідею школи відреагувала місцева громада? Чи відчуваєте підтримку від батьків, влади, інших освітніх структур?
— Місцева громада добре сприйняла наші починання, і це цілком природньо. Наші священники вже багато років працюють на парафії, постійно серед людей, надають їм різнобічну підтримку — духовну і соціальну, яка втілюється через різні проєкти. Ми маємо також молодіжний центр. Усе це говорить саме за себе.
Батьки дітей, які зараз у нас навчаються, вже бачили, як відбувається ціннісне виховання на парафії, і поряд з цим відчували певну «гарантію життя» — стабільність, незважаючи на всі труднощі, які переживаємо. Тому ця школа була також і їхньою мрією. Вони самі просили: якщо є можливість, чи могли б ви за це взятися? Тож школа — це наша спільна мрія, яка вже стала реальністю.
Влада й інші освітні заклади також повністю нас підтримують. Між нами є цілковите взаєрозуміння, оскільки працюємо не всупереч інтересів одне одного, а для спільного блага.
Школу навідують також інші сестри служебниці, які допомагають у вихованні дітей, прививають їм цінності, а передусім живуть ними. Бо розповідати про моральні засади це одне, а бачити приклад, взоруватися на нього — інша, але дуже дієва наука.
— Розкажіть хто викладає у школі?
— Наші вчителі — це кваліфікований персонал, наразі невеликий, але дружній. Педагогічний колектив нашої школи сладається як з богопосвячених осіб, так і з мирян. Функціонування школи підтримується не лише вчителями, а й адміністрацією, кухарями, медиком та технічним персоналом, що забезпечує щоденну роботу закладу. Школу навідують також інші сестри служебниці, які допомагають у вихованні дітей, прививають їм цінності, а передусім живуть ними. Бо розповідати про моральні засади це одне, а бачити приклад, взоруватися на нього — інша, але дуже дієва наука.
— Ви згадували про щоденні обстріли. Як діти і вчителі справляються з таким викликом?
— Сирени, вибухи — для нас уже не новина, це радше частина нашого побутового життя. Вчителі мають чіткі інструкції, як діяти, коли починається повітряна тривога. Якщо урок фізкультури проходить на свіжому повітрі або це звичайна перерва — зрозуміло, що всі мають якнайшвидше дістатися укриття. Якщо ж це урок у класі, діти вже знаходяться в укритті, тож заняття не доводиться переривати.
Перший святковий урок дітей у новозбудованій школі
— Чи розглядаєте можливість відкриття подібних шкіл в інших містах прифронтової зони?
— Як єпископ я розумію, що такі навчальні заклади потрібні всюди. Наразі шукаю однодумців, з якими можна їх творити. Йдеться про різних людей: священників і монаші згромадження, які могли б працювати при цих школах, а також добродіїв, від яких залежить можливість розбудови та їх утримання. Бо мало школу відкрити, про неї треба дбати.
Приміщення для занять з фізкультури
— Яке місце займає католицька освіта в сучасній місії УГКЦ? Чи можна сказати, що школа — це також спосіб євангелізації?
— Освіта і виховання відіграють важливу роль. Не готовий сказати, що першочергову, бо виклики війни ставлять перед нами багато інших завдань. Але освіта — це також формування здорового громадянського суспільства. І саме такі навчальні заклади дають можливість створювати здорове середовище для населення.
Це також чудовий простір для євангелізації, бо коли діти пізнають світ, вони починають пізнавати Бога, а пізнаючи Бога, краще розуміють себе й інших. Тому для нас школа — це не просто навчальний заклад, а важлива модель того, як формується суспільство.
Розмовляла Діана Мотрук
Департамент інформації УГКЦ
Фото: Донецький екзархат УГКЦ
