Слово кардинала П’єтро Пароліна на конференції «До богослов’я надії для України та з України»
Ваше Блаженство,
Ваше Високопреосвященство,
преосвященні владики,
дорогі отці,
монахи та монахині,
пані та панове,
дорогі друзі!
Я радий бути тут з усіма вами, що берете участь у цій Міжнародній конференції під назвою «До богослов’я надії для України та з України». Передаю вам ласкаве та благословенне вітання Святішого Отця Лева XIV, який із великою увагою стежить за перебігом цього заходу та шляхом Церкви в Україні, особливо в цей час, такий болючий, але такий сповнений свідченнями віри.
У зверненні під час молитви «Regina Caeli» Папа Лев XIV сказав зворушливі слова: «Я ношу у своєму серці страждання мого любого українського народу». Це — крик серця, який стає благанням до сильних світу цього: «Нехай буде зроблено все можливе, щоб якнайшвидше прийти до справжнього, справедливого і тривалого миру. Нехай усі полонені будуть звільнені, а діти повернуться до своїх родин».
Це звернення вписується в духовну та душпастирську спадкоємність із покійним папою Франциском, понтифікат якого від початку відзначався невтомним благанням про мир в Україні. Він також неодноразово зі зворушенням стверджував: «Україна є в моєму серці». Як ми, напевно, пам’ятаємо, на зустрічі з Римською курією у грудні 2022 року папа Франциск сказав: «Кожна війна залишає світ гіршим, ніж вона його застала. Війна в Україні є одним із найжорстокіших явищ, які знала наша доба». І додав, із притаманною йому відвертістю: «У цей важкий час надія не розчаровує, якщо це надія на Бога, а не на зброю».
Два Папи, два голоси, але те саме євангельське співчуття. Лев XIV і Франциск, хоч і в різний час, пройшли той самий шлях, — шлях надії, яка народжується зі страждання, миру, що будується на правді, віри, що не підкоряється логіці війни.
Саме в цьому світлі ми можемо говорити про богослов’я надії для України, — роздуми, які народжуються не із книжок, а з глибини страждання. Але також про богослов’я надії з України, бо саме від цього народу до нас приходить живе свідчення: віра може вистояти під руїнами, надія може процвітати навіть уночі.
Я хотів би висловити подяку Блаженнішому Святославові за запрошення, а також за пастирську наполегливість, із якою він провадить ввірену йому велику й ревну паству; Українському католицькому університету, Папському Григоріанському університету, Університету Нотр-Дам і всім, хто зробив цю ініціативу можливою. Тема, яка нас об’єднує, — «До богослов’я надії для України і з України» — надзвичайно актуальна і пророча за своїм масштабом.
Ми покликані роздумувати не про загальну чи безтілесну надію, а про християнську надію, яка походить від воскреслого Христа. Надію, яка, як пише папа Франциск у книжці «Надія ніколи не розчаровує. Паломники назустріч кращому світу», є смиренною і наполегливою чеснотою; це сила, яка підтримує в подорожі, це світло, яке не згасає навіть у найтемніші ночі. Сьогодні Україна переживає болісну ніч. Але в цю ніч Церква не перестає пильнувати. А пильнуючи, вона надіється. А надіючись, вона свідчить.
1. Україна як земля пораненої надії
Починаючи з лютого 2022 року, війна в Україні сіє смерть і руйнування, спричинивши мільйони переміщених осіб, тисячі жертв серед цивільного населення та глибоку національну травму. Цілі міста стали символами людського горя і безприкладного насильства. Проте в цих місцях віра не вмерла. Навпаки, вона знайшла нові вираження. Зображення літургійних молитов у бомбосховищах, процесій з іконами серед руїн, молодих людей, які моляться в окопах на вервиці, громадян, які стоять навколішках вздовж вулиць, віддаючи останню шану загиблим солдатам, нагадують нам, що християнська надія — це вже воскресіння, посіяне у гробницях історії.
У зверненні до курії у грудні 2023 року папа Франциск сказав: «У стражданнях українського народу я бачу насіння нової духовної весни. Ця випробувана віра є яскравішою, ця зранена надія — правдивішою, а реально пережите милосердя є більшою мірою євангельським».
Український опір — це не лише військовий чи політичний опір. Це також духовний опір. Це спротив народу, який не зрікається гідності, віри та свободи. У цьому розумінні можемо з упевненістю стверджувати, що надія в Україні сьогодні набула форми мовчазного мучеництва, конкретного свідчення віри в повсякденному житті, позначеному невимовним болем.
Ця конференція народилася з відкритої рани. Україна сьогодні є символом надії, яка піддається найтяжчому випробуванню, — випробуванню війною, втратами, розлукою, плачем, смертю. І все ж саме з цієї змученої землі лунає крик, який кидає виклик богослов’ю: чи може християнська надія стати реальністю, історією, шляхом до світлого майбутнього і, зрештою, до миру? Чи може вона сказати щось правдиве народові, змушеному вчетверте прожити свої пасхальні дні під бомбами, у вигнанні, серед сліз, серед руїн?
У цій подорожі керуймося словами папи Франциска з булли «Spes non confundit», що містяться в його нещодавній книжці «Надія ніколи не розчаровує: паломники назустріч кращому світу». Покійний понтифік дав нам дорогоцінний компас, вказуючи, що надія — це не абстрактна ілюзія, а конкретна чеснота, яка спонукає нас до дії, яка корениться у вірі в Бога й бажанні будувати майбутнє у мирі та справедливості.
2. Надія як «двері» до шляху віри
Булла «Spes non confundit» запрошує нас переосмислити надію як «двері» (пор. Ів. 10, 7–9). Адже хіба є сьогодні образ потужніший, ніж двері, що відчиняються до мирного майбутнього, вільного від війни, двері, які є не просто символом, а конкретним учинком того, хто хоче бачити те, що є за межами трагічної реальності.
У цьому контексті хотілося би згадати відому українську поетесу Лесю Українку, яка ще в 1890 році написала, можна сказати, пророчий вірш із промовистою назвою «Contra spem spero»:
Гетьте, думи, ви хмари осінні! То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні проминуть молодії літа?
Ні, я хочу крізь сльози сміятись, серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть, думи сумні!
Церкви та церковні спільноти України — католицькі, православні, протестантські — покликані не лише пройти через Святі Двері ювілею, а й самі стати «дверима», відчиненими для Божої любові, смолоскипами надії посеред темряви. Це не риторика, це місія.
Україна переживає одне з найважчих випробувань у своїй новітній історії. Війна, страждання і рани несправедливості ставлять глибокі питання про саму можливість надії. Але саме в найтемніші моменти християнська надія виявляє себе як дивовижна сила. Адже надія — це «здатність бачити поза темрявою, розпізнавати в кожній рані можливість воскресіння» (Папа Франциск). Надія ця народжується не із простого людського бажання, а з упевненості в тому, що Бог присутній в історії і що останнє слово буде за добром.
Цю впевненість ми знаходимо в самому серці Євангелія: нашою надією є Христос, розп’ятий і воскреслий. Святий Павло говорить нам у Посланні до римлян: «Надія ж не засоромить, бо любов Бога влита в серця наші Святим Духом, що нам даний» (Рим. 5, 5). Ця надія оживляє нас сьогодні — надія, яка не здається, яка не дає страхові себе розчавити, яка продовжує вірити.
3. Завдання Церкви: супроводжувати, втішати, будувати
Церква в Україні сьогодні покликана до потрійної місії: супроводжувати народ, зцілювати зранені серця, будувати майбутнє. І вона робить це ретельно, щодня, через свідчення своїх єпископів, священників, богопосвячених осіб, а передусім активних мирян.
Парафії стають центрами прийому біженців і розподілу допомоги. Релігійні громади приймають переселенців та лікують поранених. Молодь долучається до волонтерства й підтримки. Благодійність стала конкретною формою надії.
Однак поряд із гуманітарною нагальністю існує духовна: допомогти людям не піддатися ненависті, не піддатися бажанню помсти, не піддатися відчаю. Християнська надія завжди спрямована на примирення. А для цього потрібен довгий і серйозний шлях правди, пам’яті, зцілення.
В енцикліці «Fratelli Tutti» читаємо, що «немає миру без пам’яті» і що «примирення можливе лише там, де є правда і прощення» (226–230). Тому богослов’я надії повинно бути сформульоване також як богослов’я примирення, як шлях до очищення пам’яті та відкритості до іншого. Ми не можемо проповідувати Євангеліє, якщо не засвідчимо здатності прощати, приймати, будувати мости.
4. Україна як свідок надії і примирення: Дух, що не покидає
Апостол Павло нагадує нам, що саме Святий Дух підтримує надію, яка горить, як смолоскип (Рим. 8, 35–39). В Україні Дух Господній не перестає віяти: Він присутній у волонтерах, які рятують життя, у священниках, які залишаються з народом, у батьках, які вчать своїх дітей не ненавидіти.
Тому богослов’я надії не може бути лише аналізом чи духовною розрадою. Воно має стати слуханням Духа, який промовляє у зраненій плоті людей, богослов’ям, яке починається не із книжок, а з облич.
Якщо ми подивимося на історію України, то побачимо народ, який завжди був здатний піднятися після кожного випробування. Його культура, його віра, його духовна традиція — живе свідчення сили надії. Сьогодні, як ніколи, світ дивиться на Україну не лише як на зранену і принижену націю, але як на народ, який, страждаючи, не перестає свідчити про гідність людської особи, цінність свободи і любові до своєї Батьківщини.
Це свідчення кидає нам усім виклик. Ми не можемо залишатися пасивними глядачами. Християнська надія є місіонерською: вона закликає нас будувати мости, підтримувати тих, хто страждає, працювати задля справедливості, миру та примирення, бо «ніхто не спасеться поодинці» (Папа Франциск).
5. Вселенськість надії: Рим і Київ об’єдналися задля богослов’я надії
Питання, яке ми ставимо собі на цій конференції, є глибоким: яке богослов’я надії ми можемо розвивати для України і від України? Відповідь є не лише теоретичною, а й екзистенційною. Богослов’я надії повинно випливати із прислухання до реальності, з голосу тих, хто страждає, зі свідчення Церкви в Україні, яка продовжує бути знаком віри посеред випробувань.
У цьому сенсі богослов’я не є абстрактною і теоретичною вправою, а духовною і спільнотною мандрівкою. Ми повинні наново відкрити надію, яка не є наївною, але глибоко вкоріненою в реальності, надію, яка вміє вести діалог зі стражданням, яка не замикається в легковажному оптимізмі, але живиться словом Божим і силою Святого Духа.
Заклик ювілейного Року надії звернений до всіх помісних Церков, зокрема й до Церков в Україні, які сьогодні є чи не найсимволічнішими. Бо «надія не вводить в оману і не розчаровує, бо вона ґрунтується на впевненості, що ніщо і ніхто ніколи не зможе відлучити нас від Божої любові» (Булла «Spes non confundit»). Ні війна. Ні ненависть. Ні відстань.
Нас запрошено бути «паломниками надії». Це означає йти разом, без ілюзій, але й без зневіри. Це означає дивитися в бік Царства, але міцно стояти ногами в історії.
6. Від богослов’я надії… до богословської надії
Йдеться не лише про побудову богослов’я надії. Ми повинні дозволити, щоб нас формувала «надія, яка сама є богослов’ям», тобто об’явленням Божого обличчя. В Україні кожен вияв людської доброти, кожен жест вірності, кожна молитва в темряві, кожен вибір на користь миру вже є богословським учинком. Це проголошення воскреслого Христа, який, пройшовши вузькою дорогою смерті, проходить крізь зачинені двері і каже: «Мир вам!» (Ів. 20, 19).
«Надія — це дар, яким треба ділитися», і «той, хто надіється, ніколи не робить це на самоті» (Надія ніколи не розчаровує, с. 103).
Україна може запропонувати вселенському богослов’ю нову граматику надії — граматику, яка походить із християнського Сходу, яка живиться Літургією, проходить через пам’ять мучеників і виражається в щоденній вірності людей Господеві.
7. Марія, Матір Надії: ікона віруючого народу
Марія посідає центральне місце в серці української духовності. Богородиця Оранта зі собору Святої Софії в Києві — один із найпотужніших образів надії, яка ніколи не втомлюється молитися. Її руки підняті, обличчя погідне, постать нерухома в часі — Марія заступається за нас. Марія охороняє нас. Марія — це вірна присутність.
Під час війни до Марії зверталися тисячі українських родин. У Ній вони знаходили розраду, захист, силу. Паломництва до марійських святинь, ікони, привезені в зони бойових дій, Марійські пісні, що передаються з покоління в покоління — все це становить духовну спадщину, яка є також богословським скарбом.
Марійське богослов’я надії вчить нас, що надію не вигукують, а шепочуть. Її не завойовують, а ввіряють. Марія не пропонує рішень, але пропонує себе. І саме в цьому радикальному жесті готовності Вона стає Матір’ю надії.
Висновок
Дорогі брати і сестри, християнська надія не є розкішшю, доступною тільки для мирних часів. Вона є нагальною потребою для зраненого часу. Україна сьогодні просить нас не тільки говорити про надію, а й вчитися в неї надіятися. В окопах, серед руїн, на численних нових кладовищах, під хрестом, але з поглядом, зверненим до неба.
Україна потребує надії, яка не приходить ззовні як спасенні слова, а народжується «зсередини», як зерно. А Церква — Вселенська і помісна — покликана до шляхетного завдання: берегти таємницю надії, яка живе у стражданні, не підкоряючись цинізму світу.
Надихаймося словами Папи Лева XIV: «Просімо нашого Небесного Отця, щоб ми, кожен відповідно до свого стану, … були здатні допомагати один одному йти шляхом любові та правди. А молоді я кажу: „Не бійтеся!“». Україна вчить нас саме цього: що навіть у стражданні, втратах і втомі ми перебуваємо в руках нашого Небесного Отця, який ніколи не покидає своїх дітей і продовжує вести їх до майбутнього, сповненого світла і життя.
Нехай ця конференція стане часом для роздумів, але передовсім часом для дій. Бо, як нагадує нам апостол Павло, «надія ніколи не розчаровує». Дякую.
† Кардинал П’ЄТРО ПАРОЛІН,
Державний секретар Cвятого Престолу
