«Сотні зустрічей і кожна як таїнство», — президентка Карітасу України Тетяна Ставничи про евакуацію з Олешок
Наприкінці жовтня під час обмеженого припинення вогню відбулася перша організована евакуація з окупованих Олешків на Херсонщині. Сотні людей повернулися на підконтрольну Україні територію після років окупації та місяців майже повної ізоляції, голоду і страху. Команди Карітасу зустрічали їх гарячими напоями, практичною допомогою та щирими обіймами. Серед тих, хто приїхав підтримати евакуйованих, була і президентка Карітасу України Тетяна Ставничи. Вона розповідає про зустрічі й обійми, історії втрат, тварин, яких люди не захотіли залишити, і про те, що називає «таїнством зустрічі».
Це був день, сповнений глибоких емоцій, які просто накривали з головою.
Ми приїхали зранку. Там уже стояв ряд наметів для надання допомоги. У наметі Карітасу були кава, гарячий чай, перекуска та Wi-Fi. «Карітас Київ» також організував невеликий автобус, щоби привезти родичів деяких евакуйованих. Так вони могли обійняти своїх рідних, щойно ті вийдуть з автобуса. Ще задовго до появи першого повітря наповнилося підготуваннями й очікуванням.
Коли автобуси під’їхали, це був надзвичайно зворушливий момент. Люди виглядали у вікна. Ми махали їм, вони махали у відповідь, і було видно, як на їхніх обличчях розквітають усмішки. Та перша зустріч, коли ми просто побачили один одного, була дуже сильною.
Один з автобусів зупинився біля нашого намету. Там чекав чоловік: він помітив у вікні свою сестру й одразу пішов до дверей. Щойно вони відчинилися, вона ніби випала з автобуса і просто розтанула в його обіймах. Ця сцена повторювалася знову і знову, коли родини знаходили одні одних.
Багато з евакуйованих — літні люди, чимало мають труднощі з пересуванням. Вони були помітно виснажені, і не лише дорогою, а й усім, що їм довелося пережити. І водночас відчувалося якесь піднесення. Усі хотіли з ними поговорити, вислухати їх, запитати, як вони почуваються.
Тим, хто не мав українських сім-карток, ми їх роздавали. Памʼятаю, як допомагала одному чоловікові вставити картку в його старенький телефон «Нокіа». Потім ми розговорилися. Коли запитала, яким було життя в Олешках, найперше він заговорив про руйнування греблі Каховської ГЕС і повінь. Він розповідав, як мусив усе кинути, як вони намагалися рятувати людей, витягаючи їх із води, і як, зрештою, витягали вже тих, хто потонув.
Лише згодом він заговорив про свого сусіда, якого вбили, про свій зруйнований будинок, про дрони й міни. Це мене глибоко вразило. Я подумала: скільки травм носять у собі ці люди — одна нашаровується на іншу. А він усе повторював ті самі слова: це було таке гарне містечко, а тепер там нічого не залишилося — усе спалене, усе зруйноване. Він казав це знову і знову. У його словах відчувалося, як сильно він любив місце, звідки родом, і як багато втратив.
Люди приїхали не самі. Прибула й ціла вантажівка з домашніми тваринами, врятованими з окупованих Олешків. Це теж дуже мене зворушило. З одного боку, це була людяність, виявлена через турботу про створіння, через любов людей до своїх тварин, і це було так гарно. З другого боку, вантажівка була величезна, і кожна тварина сиділа в окремій переносці. Коли підняли задній тент, було чути, як собаки гавкають, виють і скавулять.
Мене приголомшила вразливість цих тварин і те, що їхні господарі відмовилися їх покинути. Там були різні: маленькі кошенята, невеликі собаки, собаки середнього розміру. Але найбільше мене вразили великі собаки. Було щось у їхній силі, у самих їхніх розмірах і водночас у їхній вразливості, що досі мене не відпускає.
Упродовж усього дня люди раз у раз обіймали один одного. Для мене це був найповніший вияв людяності — вияв того, що означає належати, вияв спільноти в найширшому сенсі, тобто спільноти людей.
У Карітасі ми говоримо про духовність зустрічі, або, як я люблю її називати, про таїнство зустрічі. Того дня таїнство зустрічі ніби повторилося сотні разів. Є краса, яка народжується, коли ми справді бачимо один одного, коли дивимося один на одного поглядом братньої любові. У цьому велика глибина. А ще була їхня радість: вони нарешті повернулися на вільну українську землю, де можуть говорити українською. Усе це наче виливалося з людей.
Останнім, що так мене зворушило, був момент, коли ми вже відʼїжджали. Уздовж усієї дороги люди зі сіл виходили із прапорами і плакатами, щоби привітати евакуйованих. Вони ніколи раніше не бачилися, і більшість із них ніколи більше не зустрінеться. І все ж була ця солідарність, ця теплота, доброта й любов. Це був дуже український досвід. Я вірю, що саме в цьому сила гуманітарного реагування в Україні — у красі людяності. Зрештою, думаю, усе зводиться до любові. І це не просто емоція, а та любов, яка означає стояти разом, тобто солідарність.
Для мене було справжнім привілеєм бути там разом із командами, які виконують цю роботу на місцях: командами Карітасу України, «Карітас-Київ» і «Карітас-Чернігів», що працювали пліч-о-пліч. Я відчуваю до них найглибшу повагу та вдячність. Вони передають нашу любов у руки людей, які її потребують, з увагою й турботою. Вони роблять це всім серцем.
Наша турбота не закінчується в пункті зустрічі. Ми вже забезпечили постільною білизною та гарячим харчуванням людей, які проходять лікування в київській лікарні. Також у нас є кейс-менеджери та психологи, готові працювати з тими, хто потребує більшої підтримки. Тим, хто їде до своїх родин, далі буде легше. Тим, кому немає до кого їхати, ми разом з іншими організаціями допоможемо знайти новий дім, громаду та потрібну допомогу. Ми зробимо це з гідністю, знайдемо рішення.
Що далі? Я сподіваюся, що це лише перша така місія. Вона показала, що це можливо: навіть обмежене припинення вогню в одному регіоні дало змогу це зробити. Щодо окремих аспектів цієї евакуації, то думки розходилися, але я весь час думала: ми вивезли сотні людей. Одна з жінок сказала нам: «Ми приїхали з пекла». Те, що нам вдалося їх вивезти, дає мені велику надію. Це показує, що вогонь можна припинити, просто має бути воля це зробити. І з українського боку, я вірю, така воля є.
Для мене евакуація з Олешків — це одна запалена свічка. Але вона перша, і я сподіваюся, що за нею спалахне ще багато інших. Це більше, ніж відчуття спільноти, — ми просто разом.
Тетяна Ставничи,президентка Карітасу України
