EN
Світло віри в темряві втрати: Історія матері загиблого героя

Світло віри в темряві втрати: Історія матері загиблого героя

17 грудня 2024, 20:00 715

На «Алеї слави» Броварського цвинтаря на Київщині Віра Ткаченко обережно облаштовує зимові композиції квітів на могилі сина. Рік тому 43-річний Андрій, доброволець і герой, загинув на війні, залишивши матері вічний біль і гордість. Віра — вчителька молодших класів, яка щодня, навчаючи дітей, будує майбутнє тієї України, за яку її син віддав життя. У храмі Трьох святителів УГКЦ вона знаходить розраду в молитвах за нього. Віра в Бога стала тією силою, що втримала жінку в найважчі моменти життя. Її шлях — це про те, як материнська любов і глибока віра допомагають жити, перетворюючи біль на джерело світла.

Біль, що не зламав

Мій біль… Його неможливо описати словами. Але я тримаюся, бо йде війна, і багато людей зараз потребують підтримки. Я знаю, що коли війна закінчиться, цей біль прорветься морем сліз матерів, дружин, дітей. Але зараз ми не маємо права здатися.

Я молюся. Щодня молюся за душу свого сина, за всіх хлопців, які вже не повернуться додому. У нашій школі є куточок пам’яті, де розміщені портрети загиблих учнів. Інколи, коли перевіряю зошити біля вікна, зупиняюся та молюся і за них.

Моя робота у школі також допомагає триматися. Я віддаю себе дітям, бо вірю, що через навчання ми формуємо ту Україну, за яку мій син віддав життя. Ще одним джерелом сили для мене став спів у церковному хорі. Коли я співаю, здається, що моя душа промовляє до Бога. У ці моменти відчуваю, що Він поруч.

Вчуся жити так, щоб мій біль став рушієм, а не тягарем

Я знаю, що мій біль — не унікальний. Скільки таких матерів, як я, втрачали синів у війнах за минулі століття і втрачають сьогодні! Я відчуваю їхній біль, бо несу той самий хрест. Але вчуся жити так, щоб він став рушієм, а не тягарем. Хочу, щоб людям поруч зі мною було комфортно, щоб їм не було важко через мене.


Моя найбільша мрія була, щоб мій син і всі хлопці, які борються за Україну, дожили до перемоги, бо вони цього варті. Вони заслуговують жити в тій країні, за яку віддавали свої молоді життя. На жаль, не всі мрії здійснюються. Але я знаю, що він — герой. І я пишаюся ним.

Спогади про світло душі

Андрій був людиною, яка світилася зсередини. Його любов до життя, людей і всього, що він робив, була безмежною. Коли в нього в житті ладналося, він був готовий обійняти весь світ. У Андрія були золоті руки — це, мабуть, від батька. Хоча він ніколи не вчився столярній справі, але працював із деревом так, як не кожен після училища зумів би. Він був майстром, який вкладав душу у свою роботу.

Ще однією його великою пристрастю був велосипед. Це для нього був не просто спорт, а любов. Він купував дорогі велосипеди, збирав до них деталі, ремонтував їх сам, а потім й іншим допомагав. Пам’ятаю, як син приїжджав до мене на дачу під Чернігів улітку на велосипеді, долаючи сотні кілометрів. Востаннє, коли Андрійко приїжджав додому з фронту, він зізнався: «Мамо, я їхав і всю дорогу плакав». Мабуть, були якісь передчуття… Тепер його велосипед стоїть у мене вдома, і я до сих пір кручу колеса, як він мене завжди просив.

Пам’ятаю, як завжди закінчував розмову зі мною словами: «Люблю тебе, мамо»

Навіть у найважчі моменти, коли вже був на фронті, Андрій залишався собою. Одного разу подзвонив мені з Донецької області, коли був «на нулі». Сказав: «Мамо, я маю сказати щось, що тобі не сподобається. Я не повернуся. Але я хочу заповісти сестрі найцінніше, що маю — свій велосипед». Пам’ятаю ті слова, як зараз. А ще — як він завжди закінчував розмову зі мною: «Люблю тебе, мамо».


Андрій не ходив до церкви, але цікавився і дуже багато зі мною розмовляв про Бога. А ще любив читати Біблію. Пам’ятаю, як він цитував уривки зі Святого Письма, ділився думками. Для мене це було цінно, адже це свідчило, що його душа була спрямована до світла.

Віра крізь жахіття війни

Андрій завжди був чесним, прямолінійним і мужнім. Коли розпочалася війна, він не чекав повістки — пішов добровольцем. Він казав: «Я не хочу принижуватися перед кимось. Я йду по-чесному воювати, захищати Україну». Його рішення було для мене і гордістю, і болем. Він став гранатометником.

Після кожного повернення із фронту я бачила, як його душа розривалася за своїх побратимів, які вже не повернуться. Пам’ятаю, як його відпустили додому, коли він повертався з позицій під Києвом. Він був виснажений фізично і морально, але не зломлений. Його спогади про хлопців, які залишилися на полі бою, ніколи не давали йому спокою. Андрій погано спав ночами, страждав від травм, але тримався заради своїх найближчих та України.

Його серце билося за майбутнє України, яке він хотів подарувати нам усім

Мій син казав, що пішов воювати не для слави чи нагород, а щоб захистити свій дім, свою землю. Він ішов на передову усвідомлюючи, що може не повернутися. Але ніколи не скаржився. Його серце билося за Україну, її свободу, майбутнє, яке, я знаю, він хотів подарувати нам усім.

Коли Андрій приїхав додому на лікування після контузії, то часто просив мене читати йому молитву «Вірую». У ці моменти він знаходив якусь розраду, але його сумніви час до часу проривалися: «Мамо, я вірю, але чому Бог це допускає?». Я не завжди могла знайти слова, тому казала: «Мабуть, по-іншому неможливо. Україна платить високу ціну, щоб здобути свободу».

Андрій служив чесно і самовіддано. Він був «на нулі». Одного разу до них прилетіло, але він дивом врятувався — його накрило мішками. Мабуть, усьому свій час…

Тиша, гучніша за слова

Останню розмову з Андрієм я пам’ятаю до найменших дрібниць. Він розповідав, що ті дні були особливо важкими на фронті. «Мамо, ти навіть уявити не можеш, — казав він. — Все палає, рветься, вибухає, як у фільмах про війну». Вони тоді були як на долоні перед ворогом. Я чула його голос, відчувала страх, але й силу. Його завжди тримала надія: «Ще кілька днів, і нас мають замінити, забрати на відпочинок. Я приїду додому».

29 вересня я вперше не почула його дзвінка… Коли побачила пропущений від сина, відразу передзвонила, написала: «Андрію, напиши хоч слово». Та у відповідь — тиша. Вже тоді, у душі, я знала. Материнське серце… Відчувала цей біль, але не хотіла вірити.

30 вересня я прокинулася з тяжким відчуттям. Ця тиша стала нестерпною. А 2 жовтня, коли мені зателефонували з невідомого номера, серце стиснулося ще більше. «Вас турбують з військкомату», — сказали мені. Я вже знала, що вони скажуть. Але слова: «Це не телефонна розмова» — звучали, як удар блискавки.


Я відразу зрозуміла, що Андрія більше немає — вже три дні це відчувала, але намагалася гнати ці думки. Проте у глибині душі знала, а військкомат підтвердив мої найгірші страхи.

Андрій загинув вночі, на варті. Він завжди казав, що нічні бої — це найстрашніше. Почався мінометний обстріл, осколки поранили його в голову. Але він стояв до останнього. Потім росіяни підкотилися на бронетранспортері, і їхній натиск був надто сильним — вони знищили всіх, хто там був із наших хлопців.

Першою моєю думкою було: «Боже, тримай мене за руку, тримай мене в моєму горі»

Це було найважче, що я могла пережити. Але, знаєте, у той момент, коли я усвідомила, що Андрія більше немає, у мене не було розчарування в Богові. Першою моєю думкою було: «Боже, тримай мене за руку, тримай мене в моєму горі».

Я молилася за Андрія щодня, з ранку до ночі, за кожної вільної хвилини. Я просила за нього і всіх наших воїнів. Але коли він загинув, я знала, що тепер він у руках Бога, я зрозуміла, що так треба…

У молитві — життя

Коли життя обрушилося на мене, як величезна хвиля, я зрозуміла, що не впораюся сама. Моє серце було сповнене болю й запитань, але я знала, куди йти. Я прийшла до церкви, бо хотіла, щоб саме там, у нашій парафії [парафія Трьох cвятителів УГКЦ у Броварах — ред.], мого Андрія відспівали. Священники сказали: «Коли скажете, ми зробимо все, що потрібно». Це було так просто, але так щиро.

Церква стала для мене місцем спокою. Щоранку я приходила туди молитися за душу Андрія, а ще знала, що в церкві знайду підтримку. Не було зайвих слів, лише розуміння і співчуття. Ті люди, які були поруч у ці найважчі дні, стали для мене справжньою родиною.


Дівчата з хору навіть супроводжували мене у справах, коли потрібно було йти до військкомату чи вирішувати бюрократичні питання. Я відчувала, що тут, серед цих людей, мені спокійно. Їхня допомога була безцінною, але ще більшою була та невидима, духовна підтримка, яку я знаходила у вірі.

Особливо глибоко запам’яталися слова нашого настоятеля. Ще раніше, коли ми у храмі збиралися спільнотою «Матері в молитві», мені запала в душу його згадка про Марію, яка стояла біля Ісуса. Він сказав: «Подивіться, як Марія стояла біля Христа. Як вона зустрілася поглядом із Сином. Як їй було важко, як вона це перенесла».

Божа Матір для мене стала прикладом того, як мати може нести свій хрест із гідністю, навіть якщо він надзвичайно важкий

Ці слова були зі мною і тоді, коли загинув Андрій. Коли настав найважчий момент — похорон, натовп людей, сльози — я постійно тримала в голові образ Марії. Я казала собі: «А як Марія? Як вона вистояла?». Це тримало мене на ногах. Я не кричала, не падала, хоча біль роздирав усе моє єство. Я, звісно, недостойна навіть порівнювати себе з Божою Матір’ю, але Вона стала для мене прикладом. Прикладом того, як мати може нести свій хрест із гідністю, навіть якщо він надзвичайно важкий.

Зараз, коли життя триває, я щодня знаходжу підтримку в молитві. У мене вдома стоїть портрет сина. Біля нього я молюся вервичку, читаю Біблію.

Також нещодавно священник порадив мені читати Ісусову молитву. А я не знала, як її читати, вміла лише співати, як ми це не раз робили в хорі. А тепер, коли думки починають кружляти в голові, коли біль нахлинає і здається, що більше не витримаю, починаю подумки читати Ісусову молитву. І читаю доти, доки в серці не настане спокій. Це допомагає мені очистити голову, знайти рівновагу.


Думки про втрату не зникають. Але я вірю, що Бог справедливий. Я не прошу, щоб усе було так, як мені хочеться, бо розумію, що Його плани більші за мої. Його рішення правильні, навіть якщо нам здаються трагічними. Я вірю, що Андрій тепер у Його руках, і ця віра дає мені сили жити далі.

Вірю, що одного дня ми зустрінемося. І це — моя надія, моє світло в темряві.

Підготувала Віра Вальчук
Фото: Олександр Савранський
Департамент інформації УГКЦ

Інші історії