Ціннісні орієнтири: отець Петро Майба про модель освіти та виховання молоді
Розпочався новий навчальний і церковний рік: хтось уперше піде до школи, хтось продовжить навчання. Про те, якою має бути освіта в Україні, про проблеми виховання молодого покоління, сприяння у правильному духовному зростанні дітей розповів в інтерв’ю Департаменту інформації голова Комісії УГКЦ у справах освіти і виховання отець Петро Майба.
— Перед Україною питання освіти стоїть дуже гостро і в процесі майбутньої відбудови, і в процесі відновлення країни. Тож логічним є запитання, якою таки має бути ця освіта для майбутнього країни?
— Перш за все, освіта це — знання. Питання в тому, яке це знання? І друге, це — ціннісні орієнтири. Один із найбільших викликів, з яким ми стикаємося зараз у світі, — це дезорієнтованість молоді.
Попри масмедіа, попри інтернет і багато інших сучасних речей, які впливають на молодь, у нас ще триває війна. Вона має великий відбиток на свідомості дітей. Можна сказати, що війна поділила суспільство на кілька різних світів: одні, можливо, більш гостріше, важче це переживають, а інші — менше.
У цій ситуації важливе переосмислення цінностей. Як на мене, то важливо дати можливість дітям переосмислити ціну, яку ми зараз платимо, цінності, якими ватро жити. Бо маємо розуміти, за що боремося.
Свобода — це також дуже велика цінність. Але вона передбачає відповідальністю. І тут розуміти, що я відстоюю щось дуже важливе, означає бути здатними в кожному дні відстоювати ту свободу.
Я думаю, що зараз менше всього говориться про ті цінності. Але по факту, тоді не виховується дитина, її правильне світобачення.
І тому вони не здатні цінувати те, що мають: жести, вчинки, дії певних людей заради нашого блага. Відповідно, освіта — це не тільки знання, це має бути і пересмислення цінностей.
Дітям треба допомогти якраз пересмислити, що це дуже важливе, що певні речі дуже цінні в людини і їх треба вміти відстоювати, ними треба вміти жити, відповідати їм.
— Отче, Ви безпосередньо займаєтеся молоддю, школярами. Чим саме вони живуть? Який саме у них світогляд, зважаючи на наші сучасні реалії?
— Молодь — це завжди щось дуже чудесне і прекрасне. Це дуже добрий, гарний пластилін, із якого можна ліпити чудесні речі, але деколи, під впливом навколишнього середовища, можна зліпити щось погане.
Дітьми необхідно займатися, треба допомагати їм формувати себе добре.
Якраз у цьому питанні, особисто для мене, великий виклик.
— Яка роль Церкви в цьому вихованні?
— Ми маємо ними займатися. Тобто це означає розділяти з ними життя, більше часу з нимипроводити. Одна справа говорити дитині, що вона має бути чемною, виконувати ті чи ті речі. Інша — це з ними розділяти, особливо зараз, коли вони полишені самі на себе, не мають чітких орієнтирів, деколи навіть не мають на кого рівнятися.
І ми, як Церква, з ними проводимо більше часу, ми з ними займаємося, розділяємо з ними ті чи ті моменти життя.
У процесі перебування між ними здатні їх настановляти, направляти, супроводжувати. Тоді справді виходить щось чудове. Якщо їх залишити самих на себе, то цей виклик навколишнього середовища буде відображатися з поганої сторони.
З іншої сторони, коли багато різної інформації, яку неможливо переосмислити, зробити синтез, зрозуміти, що воно тобі для життя говорить, тоді це просто пасивне перебування, у якому тебе постійно атакують різними відомостями: витрачається багато часу, зусиль, але ти не формуєшся.
І тому тут треба бути дуже уважним: бути з ними, направляти, допомагати або супроводжувати їх, що означає робити якісь дії, якісь зусилля у правильному напрямі.
— Раніше у школах вивчали уроки християнської етики. Зараз цього предмета немає у школах. Можливо все-таки його варто повернути? І що Церква робить для того, щоб його повернути у школи?
— Найперша річ, це співпраця, особливо з державою, коли на різних рівнях ми стараємося донести їм, що це реально дуже важливо.
Є різного роду предмети, світоглядні дисципліни, які дають певні знання, потрібні дітям. Але християнська етика — це ціннісні орієнтири, моральні принципи.
Ким є людина без моральних принципів? Один автор сказав, що якщо в людині не виховати моральних принципів, тоді можна з неї зробити навіть вбивцю. Тобто дитина свої знання, навики використовуватиме для чогось поганого.
Думаю, у школі мають бути предмети, які дають розуміння моральних принципів, людиноцентричних орієнтирів. Без цього особистість не формується.
Зараз держава пропонує християнську етику як предмет за вибором. По факту, вони мають фінансуватися з місцевого бюджету, тому він є у варіативній складовій. Зрозуміло, не завжди він фінансується, не завжди його впроваджують. Звісно, що було би набагато дієвіше і краще, якби цей предмет був і у варіативній складовій, і оплачувалося державою, щоб для дітей було обов’язковим для вивчення.
Бо знаєте, наприклад, є уроки фізкультури, які реально обов’язкові для фізичного зросту дитини. Чудово! Є там ще певні предмети, які є обов’язкові, бо розвивають ті чи інші речі. А хто формуватиме моральні принципи? Хто дітям про це говоритиме? Хто формуватиме ідеї в них самих, на які вони потім у житті зможуть опиратися?
Тому, по факту, ми наразі це пробуємо донести, намагаємося на різних рівнях про це говорити, зокрема з батьками.
Навіть у тому чи тому місті, наприклад, декілька батьків, якщо напишуть заяву, то школа зобов’язана ввести такі предмети. Але, знову ж таки, кажуть, вони дуже часто фінансуються з місцевого бюджету. Деколи просто, кажуть, немає коштів.
У цій ситуації треба просто доносити, говорити, втлумачувати, давати зрозуміти, спонукати. А в нас все йде постійно з якимись боями, на жаль. І мені за це також дуже шкода.
Тим не менше ми продовжуємо доводити свою позицію. Де-не-де, справді, це досить добре йде.
— Останнім часом активно говорять про реформування освіти. Якою має бути ця реформа?
— Якщо так просто сказати, то це як дерево. Воно має корінь, стовбур і тоді все дуже чітко кріпиться до стовбура.
В освіті, по факту, важливо розуміти, що має бути те, на що все опирається. І, як на мене, важливо якраз передовсім ціннісні орієнтири, які мусять бути в основі освіти.
І тут йдеться не про те, щоби просто дітям розказувати про ці цінності, про моральні принципи, бо, чесно кажучи, діти не здатні спеціалізувати різні речі. Наприклад, хтось приходить і плаче, тому що його батько загинув, а інший реагує пасивно, бо то не його втрата. Співчуття, співпереживання немає.
А як воно може бути, якщо в дітей це не формується? Не формується оцей стержень. Тому, як на мене, в освіті має бути, найперше, ціннісний стержень, а потім і виховання, передача цінностей, допомога у здобутті освітніх цінностей, бо знання має служити добру, робити цей світ кращим.
І тому тут важливо якраз в освіті розповідати дітям не тільки про ті чи ті інституції, а все-таки їх виявляти разом із ними.
Це має бути спільний процес, де всі в одному чи іншому закладі старатимуться осягати, я би сказав, вищої матерії, тобто того більшого. Діти мають розуміти, що вони мають здобути не тільки знання, треба ще в собі виховувати відношення до життя.
Коли дитина здатна під час уроку добре працювати, бути уважною, добре ставитися до друзів, поважати вчителя, іншими словами, робити добре те, що від мене вимагається, то це правильна поведінка. Дитина формується, зростає. Тоді суспільство будується таким, яким має бути.
Ось саме тут важливо не тільки просто дітям багато всього сказати. Питання в тому, щоб з ними переживати і допомагати їм здобувати ці цінності. А для цього треба вчити дітей їх виявляти через певний процес росту, де ми спільно вирішуємо ті чи ті речі, де спільно прагнемо здобути ту чи ту цінність, де спільно хочемо зростати, тому що воно важливе. Наприклад, важливо поважати свободу інших, опікуватися іншими, допомагати один одному. Не тому, що так треба, а тому, що це життя, культура поведінка, яка сприяє передовсім моєму благу і благу суспільства. Нам реально треба їх готувати до життя.
— Отче, а яка роль батьків у процесі виховання, у процесі спілкування з дітьми?
— По-перше, вони мають розуміти, що є прикладом для дітей. По-друге, вони мають розуміти, що проведення часу з дітьми, спільне переживання тих чи тих моментів, виконання спільних справ — це допомагає. Наприклад, коли треба помити посуд, коли прибрати в хаті, то це завдання має виконуватися спільно з дітьми, а не одноосібно, коли батьки будуть власним прикладом і залученням показувати дітям, що це є цінність, це спільне благо, про яке ми всі дбаємо. І тому тут важливо зрозуміти, що ми спільно маємо, школа і батьки, трудитися і допомагати дітям правильно зростати. Як кажуть, є власний приклад, але потім також і спільне життя, спільне втілення.
Коли дитину змалечку не виховувати, не прищеплювати їй правильні речі, позитивне відношення до повсякденного життя, тоді вона не добре виросте.
Тут просто важливо розуміти, що змалечку дбати про дитину, — це не тільки про їжу, одяг. Дбаючи про спільне благо, дитина розуміє вираження любові.
Від того, наскільки якісним виховати життя, відношення до нього, залежатиме, наскільки здатною дитина зможе якісно переживати і наступні моменти чи періоди життя, бути щасливим і робити щасливих інших.
— А дозвілля дітей шкільного віку, яким воно має бути для того, щоби вберегти дітей від згубних компаній, згубних звичок, вчинків? Як його організувати, якось розбавити так, щоби воно було раціональне?
— Якраз я кажу, що часом діти залишені самі на себе. Отут є проблеми. Коли, наприклад, ми з ними маємо можливість пережити ті чи ті нові речі, задати тон, показати приклад, як якісно, гарно переживається, або можна пережити той чи той момент.
Дитина, знаєте, у порівнянні все пізнає. Іноді вона може між друзями пережити якісь моменти в поганому руслі, а може в компанії з дорослими пережити подібні моменти зовсім по-іншому.
Для них важливо, коли дорослий проводить із ними час. Тому що, по факту, коли, наприклад, той чи той дорослий є авторитетом для дитини, і коли він знаходить час, щоб побути з дитиною, провести з нею певний момент, взяти участь у тих речах, які дитині подобаються, для дитини це велика цінність. І в ті моменти ми здатні їм показати приклад, що відбувається в той чи той момент, ми можемо пережити разом.
Я пам’ятаю, коли працював у школі, деколи діти приходили з питанням святкування дня народження в актовому залі. Це була чудова нагода дати їм можливість у школі відсвяткувати, поспілкуватися, провести час як керівник школи, як отець прожити їхні моменти з ними.
З дітьми треба більше проводити часу, вони реально цього потребують. Де це можливо, наскільки це можливо.
— Отче, а як їх заохотити ходити більше до Церкви, цікавитися життям Церкви, брати таку активну участь?
— Тут також має бути персональний приклад, тому що дитина змалечку ж не має повного досвіду. Для неї йти до Церкви — це те саме, як іти до школи, магазину. Глибину речей вона здобуває крізь призму прикладів інших.
Наприклад, батьки ходять до Церкви, бо мусять ходити. Дитина теж ходитиме, бо мусить. Але чи вона йде на зустріч до того Господа, який є найважливішим у її житті? Чи вона реально Його шукає? Чи шукає тої зустрічі з Ним? Тут великий знак питання. Ми дуже часто так ходимо до Церкви, але не шукаємо Бога. Ми просто, знаєте, відбуваємо ту чи ту мету, а це не притягує, навіть, навпаки, дуже часто дитина не розуміє серцем. Для неї це те саме, як зустрітися з друзями. Приходячи до церкви, треба розуміти, що це зустріч з тією особою, яка найдорожча в моєму житті.
Коли ми стоїмо на молитві, то ми стоїмо перед тією особою, яка справді мені дуже дорога, з якою я спілкуюся і підтримую з ним стосунки. А це можливо передати тільки через персональний досвід. І тому дитина мусить це бачити.
У мене був такий один приклад у житті. Коли ми з сестрою були дітьми, у радянському союзі, де мого батька вночі, перед Новим роком, прийшли і забрали. У мами були знайомі, яких вона попросила за батька. Його повернули назад, але він був сильно побитий. Потім була Свята вечеря. Ми з сім’єю стали молитися. Ми тільки з сестрою хотіли сідати за стіл, а тато з мамою і далі, на колінках, із закритими очами далі продовжували молитися. І в один момент я просто дивлюся, а в мами і батька на очах сльози. Ми тоді з сестрою просто змовкли і стояли на колінках, попри те, що не розуміли нічого, але відчували, що в той момент вони щось переживають дуже глибоке, чого не розуміємо ми, але воно нас сильно вразило. І я тоді пам’ятаю, що навіть ці наступні моменти, коли ми вечеряли, вони якось зовсім по-іншому переживалися. Тобто відчулася певна родинна глибина. І для мене стало таким прикладом, що справді, це може було просто відмоляння молитви, а щось набагато глибше, яке треба шукати.
Винятково власний приклад із дітьми може їх спонукати ходити до церкви і там будуть шукати зустрічі з Богом, з яким у них крок за кроком буде налагоджуватися персональний контакт, власні стосунки, і тоді вони будуть його знати не з книжок, матимуть глибокий власний досвід Бога. Тоді цього вже ніхто не забере. Це буде вже на все життя.
— Розкажіть, чи є якісь точки дотику, співпраця між Церквою і державними інституціями в питаннях освіти?
— При Міністерстві освіти і науки України є Рада церков, куди входять усі представники всіх конфесій, і ми там зустрічаємося, доносимо свою думку.
Друга річ, це співпраця на рівні місцевих органів самоврядування. І, принаймні, особливо на західній частині України, там, де більше присутня наша Церква, там у багатьох моментах із місцевими органами влади є дуже гарна співпраця: вони йдуть на контакт, спільно проводяться різного роду акції, підписуються договори про співпрацю, що дуже радує.
Церква — це люди, держава — це люди. І по факту, ми маємо спільно, як Церква, так і держава, дбати про благо людей.
І зрозуміло, що тут потрібно налагоджувати співпрацю, особливо цей духовний супровід, духовний ріст, хто його має забезпечити. Коли ми спільно об’єднюємося заради блага людей, тоді це стає точкою дотику, в якій ми справді працюємо на спільне благо і воно йде тільки на добро. Тому в багатьох місцях є різного роду співпраця. Хоча в деяких моментах є якась опозиція або несприйняття.
Зараз у нас є шкільні капелани — особи, які супроводжують дітей, вчителів чи батьків у духовному зрості. У школах є психологи, які дбають про психічне здоров’я, є вчитель фізкультури, який турбується про фізичне здоров’я дітей, а шкільні капелани забезпечують духовне зростання, здоров’я для тих, хто хоче у вільний від уроків час.
— Отче, щоби Ви побажали дітям, вчителям, батькам у новому навчальному році і загалом?
— Цінувати те, що мають. Це означає цінувати ті моменти, які ми маємо та дякувати за це Богові.
Розмовляла Вікторія Мазур,Департамент інформації УГКЦ
