«Україна може стати лабораторією нового життя у XXI сторіччі», — владика Борис Ґудзяк
Вірю, що Україна може стати лабораторією нового життя у XXI сторіччі. За умови, що з нами залишиться те, що заворожує світ зараз — готовність віддавати своє життя за принципи, за правду.
Спецпроєкт НАЗК «UKRAINE NOW. Візія майбутнього»
Масштабна війна проти України увиразнила наші травми та слабкості, але при цьому підсилила довіру, співчуття, взаємодію і духовні прагнення нашого суспільства.
Зрештою, цивілізаційні зміни, які зараз із нами відбуваються, можуть зробити Україну прикладом для інших країн світу.
Ці й інші думки владика Борис Ґудзяк висловив в інтерв’ю для спецпроєкту НАЗК.
У нашому бутті, нашій тотожності є глибокі травми. Взагалі, якщо подивитися на історію ХХ століття, українців як народу і держави могло й не бути.
Одна за одною йшли геноцидні хвилі, якими ставили собі за мету нас або цілковито стерти з лиця землі, або зробити біомасою чи рабами.
Від 1914 до 1950 року на території України 15 мільйонів людей було вбито, або вони померли неприродною смертю.
Історики вважають, що з 1932 по 1945 роки минулого століття українська земля була найнебезпечнішою територією у світі. Тімоті Снайдер влучно її назвав кривавою землею.
Ця травма не могла минути безслідно. Ми бачимо, як на людей вплинули п’ять місяців війни: посттравматичний синдром є як у військових, так і в цивільних, зокрема в дітей. А у ХХ столітті такі жахіття були тривалими, переходили з покоління в покоління. Ми лише тепер змогли зрозуміти цю транспоколіннєву травму й ідентифікувати її наслідки.
Основним наслідком травми, на мою думку, є те, що нам часто бракує взаємної довіри.
Враховуючи те, що в тоталітарній системі зовнішні чинники чи люди були небезпечними, треба було навчитися надягати маску, ставити фасад, вибудовувати мур. І вже крізь ті захисні механізми українці поколіннями дивилися на зовнішній світ і будували стосунки з іншими.
Такий надмірний захист, безперечно, необхідний у час терору та переслідувань, сьогодні ускладнює життя. Адже довіра — це основний капітал у громадянському суспільстві. Це — система, що ґрунтується не лише на законах, де існують ризики покарань, але й система довіри, глибших людських стосунків, взаємної любові.
Щобільше, недовіра є передумовою для корупції, яка пронизує і наш бізнес, і політику, й освіту, й медицину.
На взаємній довірі будується система податків, а також щось таке просте та буденне, як життя звичайного під’їзду багатоквартирного будинку.
Думаю, кожен українець може ідентифікувати у своєму житті, як на нього впливає тоталітарна травма.
Тому цю багаторівневу тривалу травму недовіри вилікувати остаточно можна лише любов’ю, відповідальністю, терплячими, добрими стосунками, які поступово будують довіру, а не нищать її.
Вважаю, що це вже відбувається. Через Майдани та війну, через великі жертви та страждання ми здійснюємо паломництво: від страху і недовіри до іншого — до гідності та поваги.
Приїхавши в Україну вже втретє за останні два місяці, бачу, як ті середовища, з якими мав нагоду спілкуватися, працюють, наче вулики, де кожна бджілка знає своє завдання — говорять мало, не скаржаться і не гаять сили на зайві емоції.
Відбувається системна праця: допомога армії, допомога ближньому. Власне, це і є громадянське суспільство, і воно відрізняє Україну від Росії.
Досвід війни та відповіді всього суспільства на екстремальні виклики в горизонтальному мережевому спілкуванні та мережевій праці мусять бути перенесені на Україну майбутнього.
Ми маємо систему, яка в багато чому все ще віддзеркалює радянські структури. Колись був партком та радянська обласна рада, а зараз українська обласна рада в тому самому будинку, більш-менш з аналогічними пропорціями і навіть із подібними робочими стосунками.
Сьогоднішня молода людина, спосіб виробництва, спосіб комунікації вже не пірамідальні. Сучасна людина функціонує мережево — через багатовекторне спілкування та мережеву співпрацю.
І такий рефлекс та стиль мережевості повинні перейти до нашої вищої освіти, школи та системи державного управління.
Я вважаю, що війна пришвидшуватиме ці процеси.
Війна триває, проте вважаю, що треба бути чуйними до того, що ми пережили, відчитувати знаки часу.
Ця війна декларує й остаточно заповість нащадкам, які її переживуть, що так, як ми жили до війни, далі не можна. Треба діяти так, як діяли за часів війни: у солідарності, взаємній допомозі, відходячи від суто матеріальних цінностей. Потрібно зафіксувати те, що ми зрозуміємо про наше минуле та нашу перемогу.
Вірю, що Україна може стати лабораторією нового життя у XXI сторіччі. За умови, що з нами залишиться те, що заворожує світ зараз — готовність віддавати своє життя за принципи, за правду.
Хочеться вірити, що це дає приклад іншим суспільствам, і що ми цей приклад залишимо і для себе.
архиєпископ і митрополит Філадельфійський
Проєкт «UKRAINE NOW. Візія майбутнього» реалізується НАЗК за підтримки Антикорупційної ініціативи ЄС (EUACI) — провідна антикорупційна програма в Україні, що фінансується ЄС, співфінансується і впроваджується Міністерством закордонних справ Данії.
Мета проєкту — окреслити бачення розвитку України після перемоги у війні з росією. В інтерв’ю з відомими українськими діячами, мислителями та лідерами думок ми шукаємо відповіді на питання про те, як змінюється держава сьогодні та якою вона має стати завтра.
