«В коронавірус не треба вірити чи не вірити. Його потрібно берегтися», — парох, який перехворів ковідом
Про душпастирство в умовах пандемії, перебіг хвороби та відновлення після Covid-19 о. Микола Мільчаковський, душпастир зі села Довгого Стрийського району Львівської області, розповів Департаменту інформації УГКЦ.
Отець Микола Мільчаковський вже понад 20 років є парохом парафії Успіння Пресвятої Богородиці в селі Довге Моршинського деканату Стрийської єпархії УГКЦ. Опікується також парафією Введення у храм Пресвятої Богородиці в сусідньому селі Нижня Лукавиця. До цього наш співрозмовник тривалий час служив на Сколівщині, у Самбірсько-Дрогобицькій єпархії УГКЦ. На священника був висвячений ще в далекому 1983 році.
Нещодавно священник перехворів ковідом і, сам перебуваючи в лікарні, мав унікальний досвід служіння хворим пацієнтам Святими Тайнами, зокрема сповіддю. Про душпастирство в умовах пандемії, перебіг хвороби та відновлення після Covid-19 ми й поговорили з отцем-парохом. Отець Микола є одруженим священником. Його дружина пані Надія — їмость, як кажуть на Галичині, — дуже гостинно нас прийняла, запропонувавши до розмови смачний почастунок.
Посвячення пасок ми організували на церковному подвір’ї… Цього року ми встановили широкі часові рамки, щоб люди маленькими групками могли приходили на освячення пасок. Люди приходили в масках, — о. Микола Мільчаковський.
Отче, давайте розпочнемо нашу розмову від початку. Перші дні карантину в тих українських селах, де Ви душпастирюєте. Березень місяць. Як відреагували Ви, як реагували люди на новини про коронавірус?
Чесно кажучи, спершу я не дуже серйозно до цього поставився. Думаю собі: що то за така страшна хвороба, на яку захворіло п’ятеро чи шестеро людей?! Від інших хворіб люди помирають тисячами. Але видала церковна влада перші розпорядження, то я чисто з послуху поступово впроваджував їх на своїх парафіях. Знаєте, люди мені довіряли. Я ж тут 20 років все-таки. Найперше, не давав цілувати Євангеліє. Потім перестали мирувати. Також облаштували місце для Сповіді так, щоб запобігти небезпеці зараження. Поступово люди почали виходити на подвір’я храму і молитися на свіжому повітрі. Так ми почали дотримуватися тієї безпечної дистанції, на якій наполягали і державна, і церковна влади. Далі надходила Пасха.
Як ви відсвяткували Пасху?
Ми служили усі богослужіння Страсного тижня, але вже із тими поступово впровадженими змінами (маски, дистанція, дезінфекція). Плащаниці люди не цілували. Ми поставили перед нею квіти і люди, які підходили, вшановували образ похороненого Господа нашого Ісуса Христа доземним поклоном. Я сказав, люди так робили.
В той час до мене телефонував дільничний поліцейський і попереджав, що він приїде перевірити, чи на парафії дотримуються всіх карантинних обмежень. Я кажу:
— Добре, але ви приїдьте за годину до початку богослужіння. Ви ж правоохоронні органи, а не каральні. От і охоронятимете встановлені державою норми. Бо в церкві я стою спиною до людей, і не бачу, скільки їх зайшло до храму. А ви зможете порахувати і вже одинадцяту людину не впускайте, якщо так розпорядився уряд.
Посвячення пасок ми організували на церковному подвір’ї. Але не так, як це відбувалося зазвичай, коли люди приходили всі разом на визначену годину. Цього року ми встановили широкі часові рамки, щоб люди маленькими групками могли приходили на освячення пасок. Люди приходили в масках. Наше село поділене на шість частин, в яких проживають понад 300 сімей, відповідно, кожна частина становить близько 50 домів. А вже тих 50 представників з кожного дому навколо храму можуть розміститися з безпечною дистанцією без жодної загрози інфікування. Так ми о 15:00 розпочали і о 18:00 завершили.
Літургію у сам день Пасхи ми не служили вночі, як це робили кожного року, але о 9:00 недільного ранку.
На Літургії було багато людей?
На той час багато людей вже молилися вдома, єднаючись у молитві наживо з тих храмів нашої Церкви, які транслювали свої богослужіння онлайн. Ми, до речі, також організували у нашому храмі онлайн-трансляцію. Тому на Пасху у нас у храмі не було багато людей.
Хто вам організував таку можливість транслювати богослужіння наживо? Маєте молоду команду при парафії чи самі цим займалися?
Ні, не сам. У нас на парафії є старші провізори. Найбільш активні з них — касир і старший брат. Вони обидва є батьками священників. Ось я і кажу їм:
— Треба, щоб ми зробили цю трансляцію, як таку додаткову можливість. Наші парафіяни є за кордоном, в Італії, в Польщі, так зможуть молитися разом з нами.
Вони підтримали цю ініціативу. Дехто з парафіян, щоправда, був проти, казали:
— Навіщо того?
То ми жартували їм у відповідь:
— Щоб було видно, як ви не молитеся, а говорите там з кимось.
Тоді ми звернулися до спеціалістів-телевізійників з Моршина, і вони нам все організували. Зробили це безоплатно, в якості пожертви для нашого храму.
Чи ходили на цвинтар після Пасхи?
Так, у Світлий понеділок ми пішли на цвинтар, щоб помолитися над гробами наших покійних парафіян. Тут карантин також вніс свої корективи.
Я кажу людям:
— Хто хоче, дає записку з іменами покійних. А о 14:00 ми з паламарем і дяком приходимо до церкви, і будемо молитися за всіх покійних, кого буде вписано у поминальні записки.
У храмі, як я вже згадував, є онлайн-трансляція, є голосова апаратура. Всі будуть чути.
— Ви, молодші, приходьте до церкви, ставайте надворі, — кажу, — а ви, старші, дивіться трансляцію. Потім підемо на цвинтар і покропимо всі гроби. Хто хотів би посвятити новий пам’ятник, може прийти на цвинтар, але так, щоб не було скупчення людей.
Молитва наживо не означає, що я тут молюся, а тут лежу на дивані чи читаю газету, — о. Микола Мільчаковський.
Ви, отче, пояснювали парафіянам, що таке молитва наживо? Як вони, до речі, сприймають трансляцію богослужінь?
Так, я пояснював. Наприклад, казав так:
— Хто живе недалеко від церкви і чує через голосники, як у храмі служиться богослужіння, нехай вдягнеться так, як до храму, відкриє вікно або вийде на своє подвір’я і біля свого дому молиться так само, ніби в храмі.
— Але молися, — кажу. — Молитва наживо не означає, що я тут молюся, а тут лежу на дивані чи читаю газету. Йдеш до церкви? Встань, одягнися, як належить, стань перед телевізором, чи що там в тебе є, і так молися! Якщо ти не можеш стояти (старша людина, наприклад), так, я згідний, можеш собі сісти. Але ні в якому разі не ліпиш пироги, їсиш борщ чи розказуєш дітям казки, а тут ще й дивишся трансляцію Служби Божої. Так ні. До цього треба віднестися серйозно.
І ви знаєте, я побачив, що люди почали із розумінням відноситись до цих нових обставин. Не знаю, як із трансляціями, бо я по хатах не ходив. Але ті, що приходили, почали молитися на подвір’ї храму.
Деякі спершу приходили без маски. Я кажу:
— Треба маску.
Відповідає мені:
— Ви знаєте, мені не треба.
Кажу:
— Ні, ні. Ставай тоді надворі.
На другий раз, приходить знову без маски і каже:
— Та ви знаєте, я забула.
— Нема питань, ось у нас в храмі провізори купили. Візьміть собі маску, — кажу.
Як ішли справи після Пасхи? Чи були випадки захворювання на Covid-19 у вашому селі?
Після Пасхи, як і до цього, ніхто в селі не хворів. Жили якось так спокійно, молилися. Аж раптом новина, що на заводі, де розливають «Моршинську», недалеко від нашого села, ціла зміна захворіла. Не знаю, правда це була чи ні, але люди вже почали робити більше тестів і перевіряти, чи не хворі.
Наближалося свято Успіння Пресвятої Богородиці, наш храмовий празник. Я думав, як нам це організувати. Вирішили ніяких священників в гості на святкування не кликати. Кажу:
— В мене син священник, ще два вихідці з села приїдуть. Так нас буде четверо своїх священників. Спільного обіду робити не будемо. Але кожен піде до свого тата, мами, відсвяткує в родинному колі.
Таку ідею люди прийняли, ми так і зробили. Так празник минувся.
Далі ми продовжували жили нашим звичайним життям. Починалася осінь. Кількість хворих в Україні тоді вже перейшла поза тисячу. Вже і в нашому селі з’являлися поодинокі випадки захворювання. Десь там, кажуть, хтось захворів. Там сім’я захворіла. Там хтось на самоізоляції. У вересні, знаєте, стало «веселіше» із тим всім. Я, переважно, сидів в хаті. Тому, де саме я міг підхопити цю хворобу, і гадки не маю.
Як Ви дізналися, що Ви хворий?
Пам’ятаю, на початку вересня надворі стояла дуже сильна спека. Я купив собі квасу з холодильника. З горлом проблем ніколи не мав, тож не надто переймався, що квас був холодним. Це була субота. А вже у вівторок відчув, що в мене температура. Наближалася перша п’ятниця місяця. Я не знав, що робити. Треба було йти до церкви. В першу п’ятницю, як знаєте, люди приходять до храму на Сповідь, потім Літургія.
Я побоявся йти до храму. Тоді я сідаю в машину, їду до Львова і роблю тест. Але робив не той, результат якого відомий аж на другий тиждень, але тест «нині-на-нині». О 17:00 я зробив тестування, і вже, коли повертався додому, дізнався, що він у мене позитивний.
— Ну, є, то є, — подумав собі, — що поробиш?!
До церкви в п’ятницю я вже не йшов. Тієї п’ятниці замість храму я поїхав у Стрий до лікарні. Зі мною поїхала моя дружина, в якої на день пізніше від мене також піднялася температура. Тож ми почали лікуватися разом. У стрийській лікарні ми пробули декілька днів і далі поїхали до Львова, в Центр легеневого здоров’я.
Ще в Стрию в лікарні в мене з’явилися якісь симптоми, які ускладнювали дихання, але вони, що найдивніше, не були пов’язані із запаленням. Дивно було і те, що до лікарні я приїхав із одностороннім запаленням, а вже за місяць (при тому, що лікарі бачили покращення мого стану здоров’я), мені кажуть, що в мене двостороннє. Тоді син відвіз нас до Львова.
У Львові мене поклали в одну палату із паном Ярославом Олійником, батьком отця Романа Олійника (працівник Патріаршої курії — ред.). Але вже другого дня переселили до дружини.
В цій лікарні мені відразу дали маску, і ті симптоми, які ускладнювали дихання, пропали. Поступово стан здоров’я почав покращуватися. Я завжди мав маску, уколи, капельниці. Медикаменти, звісно, були платними. Тому все наше лікування коштувало нам не дешево, близько 50 000 грн.
В один момент лікар каже:
— Ви вже не заразні, але мусите пройти повний курс лікування. Навіть зараз я ще приймаю деякі ліки.
Як ви почуваєтеся зараз, отче Миколо?
Після лікування мене сильно боліли ноги, я не міг навіть пройтися по хаті. Зараз вже набагато краще себе почуваю.
Хочу сказати, що цей вірус є дуже підступний. Людина не відчуває, що вона хвора. Коли хтось хворіє на грип, він відчуває. А тут все гаразд, здавалося б. При запаленні людина кашляє, її болить у грудях. А тут може і не бути ніяких симптомів.
Я тепер своїх парафіян закликаю не нехтувати засобами безпеки і берегтися від зараження. Кажу:
— Не хочеш купити собі маску за 10 гривень, то купиш собі капельниць на 50 000 гривень, щоб вийти із цієї хвороби.
Мені розповідали про випадок, як Ви, будучи в лікарні, сповідали інших хворих на Covid-19. Розкажіть, будь ласка, про цей ваш досвід.
Коли я дізнався, що хворий, я шукав собі заміни на парафії. Тоді через деякий час до мене, знаючи, що я в лікарні, звернувся о. Ярослав Микичин із проханням висповідати одного чоловіка — його товариша тато хворий. Я вже знав пана Ярослава, бо, як вже згадував, першого дня ми з ним були в одній палаті.
Тоді я прийшов до нього. Він був у важкому стані. Я запитав, як він почувається, висповідав його. А потім він до мене каже:
— Ви, може, спішите?
То я йому на те:
— Ви знаєте, я тут вже нікуди не спішу. Можу бути з вами довше.
Ну, це унікальний досвід.
Треба було, я пішов. Не бачу тут нічого надзвичайного. Вважаю це своїм обов’язком, який потрібно було виконати. Десь за годину після цього пана Ярослава забрали в реанімацію. Він так і не видужав, здається?
Він помер, на жаль.
Ну бачите, це дуже складна і підступна хвороба… (пауза).
Ви кажете, що пан Ярослав помер. Ось я собі пригадую такий випадок, який стався в Радянському союзі ще в 30-х чи 40-х роках минулого століття. Одного священника відправили на заслання до Сибіру. Він казав:
— Я нічого не зробив. Я чесний, справедливий. За що мене до Сибіру?
Але його все одно відправили. І от везуть його, везуть. Аж раптом один чоловік із натовпу:
— Чи є тут якийсь священник? Висповідайте мене, бо я вмираю.
Священник висповідав його.
Не знаю, чи помер той чоловік чи ще жив трохи, не важливо. Важливо те, що, коли той священник приїхав на Сибір, йому кажуть:
— Тебе нема в списку засуджених. Тебе, мабуть, випадково забрали. Вертайся додому!
І той повернувся.
Тому, бачите, Господь так попровадив, що перевіз його із Західної України аж у Сибір, щоби той міг висповідати чоловіка, який цього потребував.
Може і я тому захворів (бо навіть не знаю, де заразився) для того, щоб висповідати людину, яка цього потребувала. Путі Божі несповідимі.
А чи приходили до хворих інші священники, щоб уділити людям Святі Тайни?
Там не можна було нікому заходити. Самі медпрацівники заходили до палати у повністю закритих захисних костюмах. Вже десь на десятий день лікування, коли я міг пройтися по лікарні, то зійшов на нижній поверх і побачив каплицю. Напевно, священникам до лікарні заборонено приходити. Мабуть, провід лікарні не пускає. Хоч, гадаю, отці були би прийшли.
Як, за Вашим спостереженням, почувають пацієнти, які потрапили до лікарні із ковідом?
Важко сказати про інших, бо всі сиділи у своїх кімнатах. У нашій кімнаті я був зі своєю дружиною. Лише двоє. Бувало, що бачилися з іншими пацієнтами на коридорі. На коридор, до речі, всі виходили в масках. Не дуже й спілкувалися. Всім настійливо радили сидіти у палатах і без зайвої потреби не виходити. Фактично, ми перебували на такій собі вимушеній ізоляції. Я не сказав би, що люди були налякані. Найбільше, що лякало, — це вартість лікування.
В лікарні не було мобільного покриття, тому ми не користувалися Інтернетом. Відповідно, отримували дуже мало інформації про те, що відбувається за стінами лікарні. Ми могли читати лише газети, які продавалися у лікарняній крамниці.
То Ви і трансляцій богослужінь не могли переглядати?
Коли я був у стрийській лікарні, там був Інтернет. Тому там я молився за допомогою трансляцій наживо. У Львові не було.
Що, в результаті, можете сказати про саму хворобу, отче?
Багато хто з людей не розуміє всієї загрози цього захворювання. Люди легковажать. Навіть, коли вже є симптоми, часто не сприймають їх серйозно. Можливо, я сам не звернув би достатньо уваги на підвищену температуру, але, оскільки наближалася перша п’ятниця, я побоявся, що можу бути хворим і тим самим наражу на небезпеку інших людей. Щоб не наробити біди, я поїхав зробити тест. Як я вже казав, сам робив тест «нині-на-нині» і іншим раджу, бо так можна дійсно дізнатися свій стан здоров’я і, як є хвороба, відразу почати лікування.
Потрібно дбати про власне здоров’я. Бо лікарі в наших містах не мають забагато відповідних інструментів, щоб добре полікувати кожного пацієнта. Самі лікарі хороші, вони хотіли б допомогти, але часто просто не в силі цього зробити. Тому ще раз повторюю: потрібно дбати про власне здоров’я і не наражати на небезпеку ні себе, ні ближніх.
Дякую за відповідь, отче. Ще хочу запитати Вас про те, як Ви поверталися до нормального життя. Як зараз виглядає Ваше служіння?
Я здоровий. Все добре. Я не є, як то кажуть, ні «ковідний», ні заразний. Хоча, правду кажучи, до душпастирських реалій повертався поступово, поволі. Тепер приїжджаю до храму, коли є потреба. Я люблю собі швидше приїхати до церкви, щоб приготуватися до богослужіння. Кожний день не їжджу, лише в суботу, неділю, або, якщо є якась потреба в людей, то і серед тижня.
Тепер я людей дуже прошу, навіть наказую: бережіть себе! Бо хвороба не є легкою. У нашому селі одна людина навіть померла. З одного боку, люди бояться. А з іншого — дуже легковажать. Бо симптоми не важкі, температура піднімається не сильно, і багато хто не сприймає це всерйоз. Але я сам переконався, що Covid-19 — дуже підступна хвороба.
Прошу людей дотримуватися тих елементарних заходів безпеки. Кажу до храму без масок не приходити, носити маски навіть на вулиці. Нехай люди кажуть, що я є дурний, аніж мають говорити, який добрий був. Я смерті не боюся, але то не означає, що я маю пхати голову в січкарню, щоб мені її відтяло.
Бережіть себе! Пильнуйте себе! Це правда, що Бог дав людині душу, яку треба берегти, але і тіло також дар Божий.
А Ви чули про так звану «віру у вірус»? Дехто стверджує: «Я не вірю в ніякий вірус».
Ну, вірус не Бог, щоби в нього вірити. Вірус є. Люди хворіють. Якщо є, наприклад, нежить, то чи можна вірити або не вірити у нежить?! Просто треба його берегтися, і все. Берегтися треба всього, що шкодить людському організмові. Бог дав людині розум, і сказав, що це не гріх — ним можна користуватись! Користуйтесь розумом і живіть гарно!
Парадоксально, що люди, які нічого не бояться, дуже часто помирають у розквіті сил, а ті, які хворі, пильнують, щоби вчасно випити таблетку, живуть довше. Я, наприклад, маю цукровий діабет. Дехто мені каже:
— Це така страшна хвороба.
Я ж відповідаю:
— Це не хвороба, це спосіб життя. Лікарі мені сказали: не пий того, не їж те. Так і роблю і ось живу.
Я неодноразово чув, як люди вважають коронавірус простим грипом.
Нехай вам буде простий грип, але він вбиває людину у сто разів швидше. Бо грип розвивається поступово, а це дуже підступна хвороба, яка спершу ніяк себе не проявляє, аж раптом виявляється, що у тебе уражено 60–70 % легень. І все.
Зі мною в лікарні лежав один чоловік, який на той час вже перехворів ковідом. Ось він і розповідав, що в людини, яка має здорові легені, рівень дихання становить 98–99. Стовідсоткового показника немає майже ні в кого. Але в людини після Covid-19, якщо їй вдасться вийти із цієї хвороби, показник дихання вже не піднімається вище позначки 92. Тобто, на 3-ій поверх ти вже виходиш із задишкою, в ліс по гриби вже дуже не підеш. І ти вже такий маленький каліка.
Тому потрібно серйозно відноситись до цих речей.
Як можна вберегтися від інфікування, на вашу думку?
Наразі лише дотримуючись тих рекомендованих засобів безпеки — маска, дистанція, дезінфекція.
Маски не треба носити для когось, але для себе. І то не так, що вже третій місяць носиш одну й ту саму, що вже аж соромно надіти. Маску — для себе. Дистанцію — для себе. Всі ці засоби — для власної безпеки, щоб зберегти своє здоров’я.
Отче Миколаю, наближаючись до завершення нашої розмови, хотілося б почути Вашу думку про те, як Церква мала би реагувати на сучасний виклик пандемії?
Гадаю, Церкві не треба робити різких заяв. Те не посвячувати, те не робити тощо. Думаю, варто дати більше волі священникам. Довіритися їхньому досвіду служіння на парафіях. Адже священники вміють знайти правильний підхід до людей. Можна і треба радити, але не потрібно бути дуже категоричними, особливо, коли йдеться про заборону відвідувати храми. Бо те, що зруйнуємо за пів року, не відбудуємо і за десять. Людина три рази до церкви не піде, а четвертий — вже її ніхто і не змусить. Подібно із богослужіннями онлайн. Гарно зазначив наш Блаженніший Святослав, що ми не можемо церковне життя перевести тотально в онлайн. Потрібно зустрічатися і у храмі.
Не можна відкидати людей від Церкви. Якщо кажемо про обмеження щодо відвідування храму, треба обов’язково запропонувати якусь альтернативу. Добрі душпастирі знайдуть, як це зробити у кожному конкретному випадку. Тому священникам потрібно довіряти.
Бо якщо держава скаже, що не можна йти до храму, а ми сліпо погодимося і не запропонуємо нічого взамін для плекання духовного життя наших вірних, то навіщо тоді священники?! Нехай єпископ купить 20–30 магнітофонів, які будуть транслювати богослужіння і все.
Як Ви причащаєте людей?
Причащаю, як звичайно, — металевою ложечкою під двома видами — лише причащати людей зі мною йде паламар, який тримає посудину зі спиртом і чисту хустинку. Я причащаю людину, вкладаю ложечку у спиртовий розчин і витираю хустинкою.
Отче Миколо, в мене немає більше запитань. Можливо, хочете від себе щось додати?
Найперше, хочу вже вкотре закликати усіх: бережіть себе! Маска, дистанція, здоровий спосіб життя. Бо хвороба є дуже складною, і вона не пройде швидко і безслідно. Імунітету до Covid-19 після першого інфікування вистачає на декілька місяців. Потім можна захворіти повторно. А другий раз, я особисто, як фізично, так і матеріально не знаю, чи витримаю.
І не треба вірити чи не вірити в коронавірус, його треба берегтися! А вірити треба в Бога. Бо це Бог нас береже, Він нас веде впродовж нашого життя, Він нас лікує і дає нам силу.
Розмовляв о. Тарас ЖеплінськийФото: Назарій Жеплінський
