Від Львівського псевдособору до сучасної війни: у Києві обговорили імперську політику росії проти УГКЦ
12 березня в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка відбувся круглий стіл «Львівський псевдособор у контексті російської імперської політики». У межах заходу історики, дослідники та духовенство обговорили передумови, перебіг і наслідки ліквідації Української Греко-Католицької Церкви радянською владою у 1946 році та провели паралелі з життям церковних громад в умовах повномасштабної війни на тимчасово окупованих територіях України.
Ініціаторами та співорганізаторами події є Український інститут національної пам’яті, Інститут історії Церкви Українського католицького університету, Галузевий державний архів СБУ та Київський національний університет імені Тараса Шевченка.
Модерував захід доктор історичних наук, доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка Тарас Пшеничний.
Відкриваючи зустріч, ректор університету Володимир Бугров наголосив, що тема переслідувань Церкви для нього має й особистий вимір. Він поділився спогадами з дитинства на Тернопільщині, де бачив, як сакральні місця втрачали своє призначення в радянський час.
«Цей захід для мене дуже символічний. Я родом із Тернопільщини, і за кілометр від дому, де я виріс, є василіанський монастир. У ті роки, коли я був школярем, той монастир перетворили в гуртожиток профтехучилища, а церква була зруйнована і використовувалася для інших потреб», — пригадав Володимир Бугров.
Він також розповів про ще один епізод зі студентських років — розкопки могили жертв радянських репресій біля храму Покрову Пресвятої Богородиці в Бучачі.
«Я добре пам’ятаю, коли в 1991 році біля церкви Покрову розкопали могилу людей, які були репресовані й убиті, серед них були і священники. Найбільше мене вразило те, що це було поряд із дитячим кафе „Золота рибка“, де у 1940-х роках містився відділ НКВС. На місці, де вбивали людей, зробили дитяче кафе. Я не знаю, як це схарактеризувати, але це безумство», — сказав ректор університету.
Саме тому, на його переконання, українці мають самі досліджувати свою історію, щоби зберегти «живу тканину пам’яті» та не допустити її спотворення.
З вітальним словом до учасників круглого столу звернувся Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав. Він подякував організаторам заходу і наголосив, що історія УГКЦ є невід’ємною частиною української, попри те, що її часто намагалися подати як регіональний феномен.
«Часами з української історіографії ми випадали, ніби якась регіональна церква. Але сьогодні всі розуміємо: немає процесу українського національного творення без ролі Української Греко-Католицької Церкви», — наголосив він.
Читайте також:
«Немає процесу українського національного творення без ролі УГКЦ», — Блаженніший Святослав на круглому столі про Львівський псевдособор у Києві
Глава УГКЦ також нагадав про лист, який патріарх Любомир у контексті споминів 60-річчя цієї спецоперації написав до Московського патріарха із пропозицією подивитися правді у вічі.
«Тоді ще митрополит Кіріл, який очолював відділ зовнішніх церковних стосунків, відповів радянськими кліше тодішньої пропаганди. Він говорив про „собор“, церковний собор, як противагу Берестейському Соборові 1596 року. Отож, якою була та Церква, з якою нас хотіли воз’єднати? Тут науковець пан Роман Скакун вживає термінологію „епоха сталінського конкордату“ 1943–1957 року… Чому, наприклад, з боку Московської патріархії ми не бачимо готовності навіть на рівні термінології змінити риторику щодо цієї події? Бо сьогодні вони переживають час путінського конкордату», — зауважив Блаженніший.
Віктор Войналович, перший заступник голови Державної служби України з етнополітики та свободи совісті наголосив, що пам’ять про події 1946 року важлива не лише для церковної історії, а й для розуміння розвитку українського суспільства.
За його словами, для радянської влади Українська Греко-Католицька Церква була серйозною перешкодою, адже відігравала важливу роль у житті галицького суспільства. Саме тому, пояснив п. Войналович, радянський режим поставив перед Церквою фактично ультиматум: «… або стати знаряддям радянського режиму, або залишитися вірною собі з повним усвідомленням усіх наслідків — арештів, таборів і заслань».
Віктор Войналович також звернув увагу на те, що досвід підпільного існування сформував сучасну стійкість Церкви. Покликаючись на результати соціологічних досліджень, він зазначив, що Українська Греко-Католицька Церква зберігає стабільний рівень довіри в суспільстві.
«Церква, яка понад 40 років існувала в підпіллі, навчилася служити людям за будь-яких обставин. І цей досвід значною мірою пояснює її авторитет у суспільстві сьогодні», — зауважив він.
Окремо посадовець провів паралелі між радянською політикою щодо УГКЦ і сучасними діями росії на окупованих українських територіях.
«Якщо порівняти документи сталінського часу і ті розпорядження, які сьогодні з’являються на окупованих територіях, то риторика практично не змінилася: Церкву знову намагаються представити як „агента Ватикану“ або силу, що нібито загрожує російській державності», — наголосив п. Войналович.
Олександр Лисенко, історик, член-кореспондент НАН України, звернув увагу на ідеологічні мотиви, які стояли за рішенням радянської влади ліквідувати УГКЦ.
«Українська Греко-Католицька Церква, з усього видно, порушувала „нормальність“ у радянському розумінні — той уніфікований простір, який влада намагалася сконструювати. Стратегічний задум більшовицького керівництва полягав у тому, щоб ліквідувати цілу конфесію», — зазначив він.
За словами історика, для кремля УГКЦ була особливо небезпечною із двох чинників: «Вона вважалася органічною частиною Ватикану — цього було достатньо, щоб заслужити на більшовицьке пекло. А друге — ця Церква послідовно опонувала сталінському режиму, підтримувала український визвольний рух і користувалася дивовижним авторитетом у суспільстві», — пояснив дослідник.
Він також звернув увагу на масштаб залучення радянських спецслужб до боротьби з Церквою.
«Якби таку масу зусиль і енергії спецслужби докладали до боротьби з німецькими окупантами, то війна, напевно, тривала би значно менше. Вони знали про Церкву буквально все: агентура пронизувала навіть окуповані території», — зауважив Олександр Лисенко.
Олег Турій, директор Інституту історії Церкви УКУ, у доповіді наголосив, що події 1946 року були лише кульмінацією довшої імперської політики, яка почалася ще за російської імперії.
«Імперську політику щодо унійної Церкви випрацювали ще за Петра І. Він ставився до всього, що вважав ворожим, із певною особистою ненавистю», — зазначив історик.
За його словами, під час правління Єкатєріни ІІ, ця політика набула системності.
«Було розгорнуто цілу кампанію переведення уніатів до синодальної Російської Церкви. Використовувалися і репресії, і „метод батога та пряника“: арешти, заслання, а також спроби знайти тих, хто погоджувався перейти під юрисдикцію Російської Церкви», — пояснив Олег Турій.
Світлана Гуркіна, доцентка Інституту історії Церкви УКУ, наголосила, що т. зв. Львівський «собор» 1946 року був лише фінальним етапом масштабної спецоперації радянських спецслужб: «Зібрання у соборі Святого Юра 8–10 березня 1946 року було публічною декларативною пропагандивною кульмінацією 11-місячної спецоперації, ретельно зрежисованої в москві. Її реалізацію контролювали радянські спецслужби в тісній співпраці з державними органами влади та Московським патріархатом».
За її словами, під час цього зібрання було заздалегідь ухвалено рішення «відкинути постанови Берестейського Собору 1596 року, ліквідувати унію, відірватися від Ватикану і повернутися до „батьківської православної віри“».
Окрему увагу учасники круглого столу приділили долі Церкви після 1946 року.
Як наголосила Наталя Сердюк, співробітниця Галузевого державного архіву СБУ, радянська влада розгорнула масштабні репресії проти духовенства: «Тільки за період з 1945 по 1951 рік органи МДБ (Міністерство державної безпеки) СРСР заарештували 556 служителів Греко-Католицької Церкви».
Втім, попри арешти й тиск, Церква змогла вижити в підпіллі завдяки священникам і мирянам.
«Ми бачимо, що змінюється центр тяжіння — від інституції до спільноти. Богослужіння переходять до помешкань, віряни переховують священників і релігійну літературу. Активна участь мирян стала одним з основних чинників виживання Церкви», — зауважила Наталя Сердюк.
Вона також звернула увагу на значення пастирських настанов митрополита Андрея Шептицького та патріарха Йосифа Сліпого, які ще до повернення радянської влади готували духовенство до можливих переслідувань. Зокрема, у брошурі Йосифа Сліпого «Сучасне душпастерство» містилися рекомендації для священників, як діяти у випадку заборони Церкви: не залишати парафій, продовжувати звершувати Таїнства навіть у в’язницях і використовувати скорочені форми богослужінь, якщо цього вимагатимуть обставини.
«Документи архіву показують, що катакомбний період був системною формою існування і самозбереження Церкви. Завдяки організаційній гнучкості, таємній релігійній практиці й активній участі вірян Церква змогла не тільки вижити, а й зберегти свою структуру та ідентичність», — підсумувала Наталя Сердюк.
Про ліквідацію Греко-Католицької Церкви на Закарпатті говорив о. Михайло Михалець, викладач Ужгородської греко-католицької богословської академії імені блаженного Теодора Ромжі. Він наголосив, що проблема ліквідації УГКЦ не може розглядатися лише як локальна галицька історія, адже вона охоплювала всю Західну Україну, зокрема Закарпаття і частково Буковину.
За його словами, на момент приходу Червоної армії в 1944 році Греко-Католицька Церква на Закарпатті була домінантною: до неї належала понад 461 тис. осіб — приблизно 54 % населення краю.
«На відміну від Галичини, на Закарпатті вже існували організовані структури православної Церкви, тому ліквідація греко-католицької Церкви тут відбувалася в дещо іншому контексті», — зазначив о. Михайло Михалець.
Незадовго до встановлення радянської влади єпископом Мукачівської єпархії було висвячено Теодора Ромжу — одного з наймолодших католицьких єпископів того часу. Спершу він намагався налагодити контакт із новою владою, однак згодом стало очевидно, що радянський режим планує ліквідацію греко-католицької Церкви.
За словами о. Михальця, радянські органи розробили кілька планів ліквідації Мукачівської єпархії — від сценарію «добровільного» приєднання до Російської православної церкви до силового усунення її керівництва.
«У документах прямо зазначалося, що єпископ Ромжа „тягне майже пів мільйона радянських людей до Риму“, тому він мав бути усунений», — додав він.
У жовтні 1947 року на владику було організовано замах, який завершився його смертю. Після цього розпочався завершальний етап ліквідації греко-католицької Церкви на Закарпатті.
Ігор Каретніков, історик Українського інституту національної пам’яті у своїй доповіді окреслив існування греко-католицьких громад на сході України — зокрема на Донбасі та в Криму.
За його словами, їхня поява пов’язана з післявоєнними переселеннями. Наприкінці 1945 — на початку 1946 року до тодішньої Ворошиловградської області переселили кілька тисяч вихідців із Галичини, серед яких були і греко-католики.
«Разом із людьми на Донбас прийшла і їхня релігійна традиція. Так з’явилися підпільні греко-католицькі громади, які існували навіть без постійної присутності священників», — пояснив дослідник.
Зокрема, у селищі Урало-Кавказ Краснодонського району діяв священник, який таємно приїжджав із Ростова, щоб звершувати богослужіння. Подібні громади існували і на Донеччині — у селах Званівка, Роздолівка та Верхньокам’янка.
Після здобуття Україною незалежності життя цих громад активізувалося: було створено Донецько-Харківський екзархат УГКЦ, де до 2014 року діяло близько 70 парафій.
«Після початку російської агресії ситуація різко змінилася: на окупованих територіях Греко-Католицьку Церкву сприймають як „чужу“ і намагаються витіснити її з релігійного простору», — Ігор Каретніков.
Підсумовуючи, історик зауважив, що говорити в цих умовах про стагнацію (зупинку), яка приведе до повного занепаду — неправильно.
«Можна заборонити ходити до якоїсь споруди, можна заборонити спілкуватися з будь-якою особою, але не можна заборонити людям думати», — наголосив він.
Блаженніший Святослав подякував науковцям за доповіді і, доповнюючи тези про життя церковних громад на тимчасово окупованих територіях України, наголосив: «Ми не бачимо стагнації церковного життя. Ми бачимо нищення громадянського суспільства».
«Наш катедральний собор у Донецьку стоїть закритим, — продовжив він. — Останній священник був змушений виїхати звідти у січні 2023 року. Миряни приходили молитися, але одного дня знайшли двері опечатаними. Собор стоїть, громада є, але легального видимого життя нашої Церкви сьогодні там немає».
Завершився круглий стіл обговоренням, під час якого науковці ділилися думками та відповідали на запитання.
