Від Революції Гідності до війни: життєві цінності та настанови капелана Майдану отця Михайла Димида
На свято Архистратига Михаїла розпочалися доленосні події для українського народу, який уже 11-й рік продовжує боротьбу за свою державність і право на самовизначення. Революція Гідності змінила нашу державу назавжди. Це був час початку самоідентифікації та голосу народу. Про ті події, становлення й дорослішання народу, цінності, національну ідею, війну розповів в інтерв’ю Департаменту інформації УГКЦ капелан Майдану, український релігійний діяч, науковець, пресвітер УГКЦ і професор кафедри пасторально богослов’я філософсько-богословського факультету Українського католицького університету о. Михайло Димид.
Ангели присутні в нашому житті як охоронці та діючі особи
— Отче, ми завтра відзначатимемо свято архистратига Михаїла — одне з улюблених свят вірних УГКЦ. Архангела Михаїла ще називають покровителем Майдану — Революції Гідності, бо саме на Михаїла (за старим календарем) розпочалися доленосні події. Ви були активним учасником Майдану, навіть більше — його капеланом. Розкажіть про ті події: що спонукало Вас доєднатися до протестувальників?
— Не дарма події на Майдані почалися на свято Архистратига Михаїла, бо ангели присутні в нашому житті як охоронці та діючі особи. Тобто ангел може нас охороняти від зла, а також заохочувати творити добро. І тут маємо приклад архангела Михаїла, який багатьох людей спонукав до того, що треба діяти, треба перемогти свій страх.
Водночас маємо приклад архангела Гавриїла, який, на Благовіщення приходить до Марії і повідомляє, що Вона стане Матір’ю Божою. Відтак можемо бачити, як ангели можуть бути посередниками натхнення Духа Святого, благодаті в нашому житті.
Прийти на Майдан мене надихнув приклад студентів, які вже тоді протестували на вулицях Львова. Я почув внутрішній голос, який мені сказав: «А що ти робиш, де твоє місце?». Я не мав точної відповіді на це запитання, але питання прозвучало. Вже ввечері студенти шукали капелана, щоб разом із ним їхати на київський Майдан.
Церква запахла Майданом: служила, терпіла разом із народом, який повстав за гідність і свободу
— Яку роль відігравала Церква в подіях Майдану і яка роль Церкви сьогодні, у час російсько-української війни?
— Роль Церкви завжди делікатна — вона передовсім звертається до особистості, душі, розуму людини, а щойно згодом ті, хто покликані, творять спільноту.
У подіях Майдану Церква відігравала різні ролі. Спочатку ієрархічна Церква була обережною. Треба памʼятати, що ми жили в час Януковича. На Церкву тиснули, щоби вона не підтримувала людей, які шукали й виявляли свою гідність.
Але Церква — це не тільки ієрархія, це вірні, пресвітери, монашество. І ця частина Церкви була більш активною, відчула Святого Духа, сприяла тому, щоб усе в УГКЦ остаточно долучилося до Революції Гідності. Тоді Церква запахла Майданом: служила, терпіла разом із народом, який повстав за гідність і свободу.
Цей іспит Церква пройшла під час Майдану, вона не налякалася бути повноцінною зі своїм народом там, де він є, навіть якщо це небезпечно і могло означати її ліквідацію. Ці випробування вона пронесла разом зі своїм народом усі роки війни, бо війна почалася відразу після Майдану: памʼятаємо Крим, Луганськ, Донецьк.
Церква отримала і подала, так би мовити, пророче бачення, що означає вказівник на цінності, які мають провадити людину і в радості, і в терпінні. Вона дуже допомагала й допомагає людям.
З Майдану утворилася сильна служба капеланства, яка не тільки була на добровільних засадах, але стала інституційною допомогою Церкви для людей, які носять зброю і захищають нашу Батьківщину.
— Як люди сприймали роль Церкви і священників під час Революції Гідності і чи змінилося щось тепер?
— Як тоді, так і нині люди ставлять собі дуже багато екзистенційних, життєвих питань. Вони роздумують про сенс життя, боротьби, смерті, терпіння, і шукають відповіді на ці запитання. Тому потребують моральної підтримки, поради, молитовного місця, допомоги в молитві, потребують відповіді на питання: чи Бог нас чує? І з цієї причини, скажімо, на Майдані люди дуже шанували, очікували, раділи священнослужителям різних конфесій. Це була потреба народу — не священники виходили і закликали молитися, а люди просили священників молитися та благословляти. І не тільки католики, православні чи протестанти, а навіть ті, які вважали себе атеїстами.
Ця молитва допомагала людям розуміти, що навіть якщо це боротьба Давида проти Голіафа, то це не тільки матеріальна боротьба, але за моральні вартості, надію на майбутнє, свою гідність. Це все те, що може нам допомогти перемогти силу.
Тут іде війна за культурне виживання європейської державної нації, якою ми якраз і є
— Ви є викладачем УКУ, доктором східного канонічного права та кандидатом філософських наук, відтак маєте постійну комунікацію з молоддю. Розкажіть, як сучасна молодь сприймає війну?
— Думаю, що це не проста війна, коли росія просто хоче вкрасти частину України. Вона не потребує територій, бо має дуже великі й багаті свої надра і не потребує додаткових. Але молодь, як і більшість українського народу, переконана, що йде війна за культурне виживання європейської державної нації, якою ми є. Так само йдеться про переписання історії, як, наприклад, було з Емським указом, який забороняв українську мову, заявляючи, що її не було, нема і не буде. Війна йде, щоб не повторювалися ці ганебні історичні події.
Майдан — це перший серйозний доказ того, що завдяки багатовіковим цінностям, які нам принесла християнська культура Європи, ми можемо боротися, що ми здібні до цього. І це переконання, ця проба дала молоді розуміння, що вони є наслідниками тих, які вже на Майдані показали своє.
Це вже нова генерація — не «совєтська», це — громадяни України від початку їхнього існування. А Майдан допоміг, бо дав їм ту гідність, що людина живе не тільки матеріальним, а й історією, культурою, і вказав, як вона має до цього прямувати. Тобто молодь знає, що на Майдані ми виграли першу битву, і на основі цих чинностей маємо продовжувати боротьбу з росією.
Вдячність — це памʼять, це пісня, це родина, це вміти сказати «прошу», усміхнутися, подякувати
— На Вашу думку, як ми маємо виховувати суспільство, молодь, дітей, для того, щоб у нас була ця національна ідея, розвивалася і будувалася сильна країна?
— Майдан був місцем і порою народження нової європейської й української нації ХХІ століття. Тепер нам треба рости й дозрівати. Ми тоді зрозуміли, що держава Україна — це не тільки урядовці, а й громадянське суспільство, від ініціатив якого залежить наше майбутнє.
Якщо кожен шліфуватиме свій характер і плекатиме свою особистість, то такою буде наша держава, наше суспільство, демократія, екологія, культура, освіта і так далі.
Виховувати суспільство та молодь, як на мене, треба на вдячності. Кожен має розуміти, що ми живемо в демократичній, вільній країні, де кожен має свій дах над головою, може говорити, творити, молитися, мати свою незгоду з тим порядком, який є. Треба розуміти, що це все є цінності і задля того треба бути вдячним. Це, я вважаю, найперше, що потрібно виховати в людях.
А вдячність — це памʼять, це пісня, це родина, це вміти сказати «прошу», усміхнутися, подякувати. Це також бачення позитиву в іншій людині. У кожній речі, навіть найтемнішій, завжди є позитив.
Коли ми думаємо про виховання, нам треба звертати увагу на моральні цінності, які побудовані на власній традиції, а вона в нас християнська. Треба, щоб ми мали ці цінності і щоб саме ними оперувало суспільство.
Ми є героїчним народом, ніхто в нас цього не відбере, у багатьох країнах світу на цьому наголошують. Але нам треба негативізм, який ця довголітня війна загострила в деякій частині нашого суспільства, вилікувати, щоби можна було бачити позитив, щоб в обличчі смерті бачити воскресіння. Адже підходячи до Плащаниці, ми вже розуміємо, бачимо, відчуваємо, що Христос, розпʼятий на хресті й похований у гробі, воскресне.
Отже, криза потрібна для метаморфози, перетворення, народження нової людини, у тому випадку — для воскресіння Ісуса Христа. Кожен із нас, особливо охрещені, покликані до такого бачення і відчуття труднощів. Це дуже важливий постулат, яким, на мою думку, має оперувати суспільство.
Далі треба будувати мости, зустрічатися із сусідами, розуміти свою відповідальність за кожну людину. Колись в українських селах усі діти були нашими синами й дочками, тобто не було чужої дитини і кожен відчував свою відповідальність за неї. Таким має бути наше суспільство. Наше життя має відповідати вірі. Це дуже важливий момент, щоб ми не продовжували поширювати недовірʼя, ховатися, творити іншу дійсність, обговорювати за плечима. Тобто ми маємо бути відважні, позитивні, щоб була відповідна, гідна дискусія, прозорість у спілкуванні.
Церкви мають каятися за брак любові одна до одної, за те, що ще дотепер не можуть людям показати, що вони одна одну люблять, що кожна з них — це сестри, які діють разом, мають довіру одна до одної, бо вони всі є Церквами єдиного нашого Господа Ісуса Христа.
Перемога — це розуміння всіх атрибутів повноцінної державності
— Зараз ведеться дискусія, якою має бути наша перемога. Якою вона має бути на Вашу думку?
— Думаю, смиренною.
Аналізуючи народження Ісуса Христа, бачимо смиренність приходу самого Господа Бога на цю землю. Аналізуючи смерть і воскресіння, бачимо, що вони були смиренними. Ніхто повсюди не голосив, що прийшла перемога.
Перемога в серці, у душі. Важливо все це осмислити, переживати, щоби воно потім приносило плоди.
Ми вже згадували про архангела Михаїла, який переміг Люцифера через клич, хто як Бог. Це все скромні, величезні, смиренні перемоги, тому значить, що кожен із нас нічого без цього не зробив.
Навіть ми, вся українська нація, нічого б не зробили, якби боролися самі. Але оскільки маємо Боже благословення, оскільки народи у світі моляться за нас, уряди країн дають нам допомогу, — це все творить перемогу.
Перемога — це також розуміння всіх атрибутів повноцінної державності, яких Україна ще ніколи вповні не мала. Наприклад, практично ми не мали свого війська. Якби наші сини і дочки не творили добровольчих батальйонів, не йшли першими захищати наші землі від москалів, не відомо де би вони опинилися.
Перемога буде, коли ми усвідомимо собі всі ці атрибути, кожний громадянин у щоденній спільній праці матиме свою домашню роботу для того, щоб дійти до того. А щоб ми мали силу дійти до цієї остаточної перемоги, нам треба молитися до Бога Отця, зрозуміти Його роль у благословенні Ісуса Христа на розпʼяття.
Ми добре боремося, але не є одним кулаком, — нам треба єдності в боротьбі
— Чого, на Вашу думку, нам, українцям, зараз, під час війни, бракує для остаточної перемоги?
— Ми втрачаємо внутрішній спокій, бо хотіли б якогось чуда. Нам потрібно дякувати Богові й людям за все, що маємо, — нам бракує вдячності. Також треба просити мудрості, щоб розуміти, що маємо робити в цьому моменті.
Ми добре боремося, але не є одним кулаком, — нам треба єдності в боротьбі. Має бути пошана до кожного, хто бореться.
— Що б Ви побажали або які настанови дали б українцям?
— Виховувати в собі вдячність і смиренність, що приведуть нас до перемоги. Також потрібно мати переконання, що ми вже перемогли, оскільки стали мільйонною свідомою нацією своєї історії і свого майбутнього, своєї ідентичності, бо Україна протягом багатьох віків була колонією різних країн і завжди були поодинокі герої, які повставали, а нині нас мільйони.
Розмовляла Вікторія Мазур,Департамент інформації УГКЦ
