Вілла Андрея: Дар Шептицького Українській Церкві
У мальовничому містечку Кастель-Гандольфо, над озером Альбано, приблизно за 25 км на південний схід від Рима, розташована Вілла Андрея (Villa Andrea). Тут, серед квітучих садів і тихих терас, час ніби сповільнився. Старовинні мармурові сходи ведуть до просторих кімнат, а легкий вітер з озера доносить аромат прісної води. Вілла зберігає історію багатьох поколінь: митрополит Андрей Шептицький подарував її Українській колегії святого Йосафата в Римі, а нині вона перебуває під опікою студитського ченця о. Ореста Козака.
Як відомо, митрополит Андрей Шептицький придбав віллу у 1932 році. Будівля зведена в архітектурному стилі, типовому для Рима того часу, і якщо придивитися до інших вілл довкола, можна зауважити подібність фасадів, колон та пропорцій. Цей будинок був не просто красивим — він мав душу і зберігав у собі історію.
Владика Андрей зробив особливий подарунок для студентів — придбав Віллу Андрея, яка стала їхньою літньою резиденцією
За словами о. Ореста, історія Української колегії святого Йосафата в Римі тісно переплітається з історією цієї вілли. «Наші єпископи придбали колегію для студентів з України, а також для тих, хто належав до українських громад у різних куточках світу, — розповідає о. Орест. — У цій справі брав участь і митрополит Андрей, але основними ктиторами були єпископи Галичини того часу: владика Григорій Хомишин, владика Йосафата Коциловський та інші». Владика Андрей зробив особливий подарунок для студентів — придбав Віллу Андрея, яка стала їхньою літньою резиденцією. Тут, над тихим озером Альбано, юнаки могли відпочивати влітку після навчання, а також продовжувати молитовне правило. У ті часи, коли в Римі ще не існувало українських церковних структур, колегія одержала особливий статус. Вона стала не просто навчальним закладом — її територія, охопно з віллою, увійшла до складу власності Ватикану. Відтоді все, що належало колегії, належало Святому Престолу.
За словами ченця, Вілла Андрея не є територією Ватикану, але належить до його власності. Ректор колегії фактично виконує формальну роль: ставить підпис як офіційний представник перед Італійською державою. Фактичне управління здійснює Дикастерія Східних Церков. Тож ректор колегії не може розпоряджатися будинком на власний розсуд чи керувати ним за власним баченням. Його роль обмежується юридичним представництвом, а реальне керівництво та турбота про віллу належить дикастерії.
До Другого Ватиканського Собору семінаристи не могли переривати свою формацію. Саме тому кожна колегія мала власну літню резиденцію
Монах-студит розповідає: «Найбільше про цю віллу я чув від патріарха Любомира Гузара, а також від зятя Степана Бандери, який, навчаючись у семінарії в Інсбруку (Австрія), проводив тут літо. Адже до Другого Ватиканського Собору семінаристи не могли переривати свою формацію. Саме тому кожна колегія мала власну літню резиденцію».
Після Другого Ватиканського Собору потреба у спеціальних літніх приміщеннях для семінаристів поступово зникла. Відтепер більшість студентів влітку могли повертатися додому — до Америки, Канади, Німеччини чи інших країн. Зять С. Бандери згадував, що колись тут були невеликі ворота із хвірткою, які вели через затишний ліс до озера, де семінаристи влітку відпочивали. Митрополит Андрей особливо любив приїздити на віллу, насолоджуватися її спокоєм і красою. Після повернення із вигнання, тут часто перебував і патріарх Йосиф. Він цінував спілкування зі студентами, тож приїздив разом із ними, допомагав у праці, брав участь у спільних зустрічах і щоденному житті колегії. Згодом, коли зникла потреба у літніх приміщеннях для різних колегій, багато таких вілл залишилися пустувати. До слова, поруч із Віллою Андрея розташована вілла Польської колегії, а зовсім неподалік — вілла Великобританської колегії, яка нині перебуває у власності Конференції єпископів Великої Британії.
«Отже, Вілла Андрея поступово перестала бути потрібною, — каже отець, — хоч сюди дуже любив приїздити владика Софрон Мудрий, коли був ректором Української колегії святого Йосафата. Він часто приїздив на суботу чи неділю, щоб мати спокійний час для підготовки лекцій або наукової праці. Тут навіть ріс дуб, під яким митрополит Андрей дуже любив сидіти, але з роками він був знищений», — розповідає душпастир.
Отець Орест зазначає: «Пізніше, коли Вілла Андрея перестала бути потрібною для формації семінаристів, папа Іван Павло ІІ надав це приміщення для життя та спільнотного перебування католицького руху фокулярів». На жаль, нові мешканці, не дотримуючись жодного архітектурного плану, фактично перебудували будівлю на власний розсуд. На кожному поверсі з’явилися невеликі окремі помешкання з кухоньками, довкола яких збиралися мешканці. Велика кухня, яка раніше слугувала для приготування їжі студентам, була перетворена на ігрову залу, а ліфт, що подавав їжу з кухні до трапезної, демонтували. Поволі Вілла Андрея втрачала автентичний вигляд.
Як згадував п. Андрій Лусічко, чиї батьки колись мешкали тут із родиною, будинок колись був омебльований антикваріатом, а каплиця — прикрашена численними іконами. На жаль, із часом усе це зникло, залишивши лише спогади про минулу красу й духовну атмосферу, що панувала у стінах вілли. Коли о. Орест уперше переступив поріг вілли, вона постала перед ним майже спустошеною: порожні кімнати мовчали, а єдині свідки колишньої величі — ікони-копії, прикріплені на дошках, — тихо дивилися зі стін. Це був останній дотик минулого — все інше зникло. «Ніхто не інвестував у відновлення вілли. Коли фокуляри пішли, я прийшов оглянути її стан — і був шокований. Усюди текла вода: у святилищі, у закутках, у кімнатах. Опалення практично не працювало — старі котли вже не могли виконувати своєї функції», — пригадує він. Котли працювали лише вранці та ввечері по півтори години, і вода в радіаторах ледве нагрівалася, не даючи потрібного тепла. До того ж старі вікна потребували капітального ремонту або заміни, щоби врятувати приміщення від подальшого руйнування. Через це тепло в будинку майже не затримувалося. Коли дули вітри, особливо з боку озера, вони видували все тепло з приміщення. Фокуляри користувалися віллою майже 25 років. Документально точно визначити період їхнього перебування на Віллі Андрея складно, але факт залишається незаперечним: вони її покинули. Після цього вілла була закрита.
«Конгрегація Східних Церков шукала різні способи використання вілли, — каже отець. — Представники Української колегії прагнули зробити тут будинок для молодих науковців, які пишуть докторські дисертації в папських університетах. Вони могли би проживати тут і працювати над своїми науковими працями. Однак конгрегація відмовилася від цієї ідеї через необхідність значних вкладень у відновлення та ремонт будівлі». Коли настала криза з монастирем студитів «Студіоном» по інший бік озера, о. Орест звернувся до владики Циріла Василя, секретаря Конгрегації Східних Церков у Ватикані, і повідомив, що повертається до Греції. Тоді єпископ зупинив його, запропонувавши: «Поглянь на Віллу Андрея». «Оскільки я не раз чув про її історичне значення для нашої Церкви, мені здалося, що перед нами відкривається значно краща перспектива, ніж у тих умовах, які залишилися на „Студіоні“. До того ж владика запропонував нам безоплатно орендувати приміщення. Погодившись на це, я запитав його, коли можна буде отримати ключі. Він відповів: „Завтра або післязавтра“», — розповідає співрозмовник. Проте ніхто не телефонував певний час, відтак монах знову звернувся до владики Циріла, запитавши про ключі та ситуацію. Йому врешті дали згоду забрати ключі. Так студит опинився на Віллі Андрея.
Крок за кроком, стіл за столом, шафа за шафою — усе, що сьогодні наповнює кімнати, пройшло через руки та плечі священника і людей доброї волі
У приміщенні вілли не було жодних світильників, а у трапезній на стінах — лише прожектори. Меблі зовсім відсутні: ні столів, ні стільців — нічого. Тому люди доброї волі, які допомагали священникові організовувати роботу в монастирі «Студіоні», шукали в інтернеті дешеві меблі або такі, що віддають безкоштовно. Отець Орест їздив Римом, збираючи їх, щоб облаштувати будинок і забезпечити нормальні умови для життя. Так удалося зібрати предмети інтерʼєру, які тепер гармонійно вписалися у трапезній, зокрема мармурові столи.
Так, крок за кроком, стіл за столом, шафа за шафою — усе, що сьогодні наповнює кімнати, пройшло через руки та плечі священника і людей доброї волі, стаючи частиною життя Вілли Андрея.
Зараз будинок потребує капітального ремонту. Металеві труби для води й опалення, незахищені теплоізоляційними чохлами, проржавіли і прогнили. «Ми вже стикалися із проблемами, — розповідає отець, — коли доводилося викликати майстрів, які могли би працювати без руйнування стін. Крім того, через перебудови попередніх мешканців система опалення була організована так, що нормальна людина не могла знайти, де що. Немає жодних документів на будинок і комунікації». Електропостачання спочатку було обмежене 10 кіловатами на місяць. Пізніше його вдалося збільшити до 15, але це максимум, бо стара проводка не витримувала більшого навантаження. Аналогічно ремонту потребували водопостачання та каналізаційна система — без капітального втручання нормальне функціонування будинку було неможливе. Поки о. Орест і люди доброї волі намагалися відновити його і зробити придатним для життя, вони також намагалися зацікавити людей, щоб ті, хто сюди приїжджав, могли не лише брати участь у Літургії, а й відпочити чи подивитися щось цікаве.
Влітку 2017 року у віллі прийняли першу групу дітей і ветеранів АТО
Зараз на території живе багато різних тварин. Відвідувачі інколи жартують, що ходити до зоопарку не треба, бо тут є все, що можна побачити. Проте, на жаль, це зовсім не допомагає у процесі відновлення будинку, який вимагає постійної уваги й обережності, адже будь-який зайвий тиск чи рух можуть погіршити його стан. Раніше на території вілли був великий водозбірник, який використовували для поливу парку. Коли обірвалася стеля крипти з водозбірником і впав великий камінь, фокуляри просто обрізали труби, перестали користуватися водозбірником та поливати парк. Через це зупинилися фонтани, які раніше працювали як каскади, і парк поступово втратив свій колишній вигляд. Вода, яка колись була безкоштовною, тепер обходиться до 300 євро на місяць. Тож виникає потреба знайти людину, здатну відновити фонтани й інші водяні конструкції в цих умовах. «Ніхто не може дозволити собі платити 300 євро за воду для побутових потреб. А якщо вона буде у фонтанах, то ціна стане ще вищою», — каже отець.
Будинок не має жодної документації: ні на приміщення, ні на електропостачання, ні на територію. Коли його мешканці намагалися оформити вивіз сміття, агенція відмовилася укладати будь-який контракт без повної документації на внутрішнє й зовнішнє облаштування. Сміття збирали вручну в мішки: спочатку зберігали його в одному приміщенні, а потім, переважно влітку, коли більшість людей були у відпустках, розвозили по смітниках міста. Іншого виходу не залишилося. Сміття досі не оформлене офіційно.
Проте з 2014 року, коли сюди приїхав студит, почалася систематична організація простору. Влітку 2017 року у віллі прийняли першу групу дітей і ветеранів АТО. «Ми приймали тих, хто воював, хто вже відслужив, і родичів тих, хто загинув. Віталій Смілко, голова Спілки ветеранів АТО, допомагав нам у цьому. Завдяки колишньому Послу України у Ватикані пані Тетяні Іжевській до нас звернулися із проханням прийняти групу дітей», — розповів отець.
Хоча умови в будинку досить спартанські, але дітей це не зупиняло — вони раділи можливості бути тут, незалежно від умов. Пізніше почали приймати групи паломників, а також учасників АТО і їхні родини. Проте з початком пандемії COVID-19 усі заходи призупинилися на понад 2 роки. Коли робота відновилася, до будинку приїхала перша група ветеранів АТО — це було влітку перед війною.
Тепер щороку сюди приїжджають або групи, або поодинокі родини військових. Отець ділиться: «Я давно мріяв організувати школу іконопису для ветеранів АТО та повномасштабної війни, особливо для тих, хто втратив кінцівки, щоби вони могли повертатися до нормального життя і мати можливість заробляти». Співрозмовник розповів, що одна з останніх груп, яка перебувала в них взимку минулого року, складалася з воїнів з усієї України, які втратили ноги, користувалися протезами або були важко поранені. Для багатьох із них перебування тут дало змогу переоцінити життя. «Ми підписали меморандум про співпрацю з іншими спілками добровольців і ветеранів АТО та війни. Разом намагаємося створити комфортні умови для людей, які потребують підтримки», — зазначає він.
З початком повномасштабної війни росії проти України будинок також почав приймати біженців
З початком повномасштабної війни росії проти України будинок також почав приймати біженців. Перших отець привіз сам машиною з польського кордону. Одночасно шукав людей, які могли б допомогти хоча б із найнеобхіднішими ремонтними роботами. До початку війни життя тут було практично без опалення — використовували тимчасовий електричний обігрів, який не можна було тримати ввімкнутим постійно, бо вибивало світло.
Підтримку монастир одержав передусім від мерії Кастель-Гандольфо. Мер особисто відвідала будинок шість разів: приходила пішки або приїжджала машиною разом зі соціальними працівниками та працівниками мерії. Другою основною підтримкою українських біженців став місцевий католицький єпископ Альбано, до якого не зверталися та не просили про допомогу, але він особисто прислав директора Карітасу і сам приїжджав протягом 3 років, щоб допомагати в організації підтримки біженців. Пізніше директор Карітасу та Римський деканат Апостольського екзархату для українців-католиків візантійського обряду в Італії також долучилися до допомоги. Він пригадує: «Ситуація була досить складна: нам доводилося платити лише за електрику близько 3 000 євро щомісяця. Через холод і те, що діти мерзли, це було особливо важко». Пізніше завдяки ініціативі мерії, підтримці місцевого католицького єпископа, а також використанню коштів, які монах відкладав на повернення податку за орендовану землю, вони придбали і встановили котел. Завдяки роботі, яку виконали волонтери — хлопці, що розібралися з опаленням і встановили його практично безкоштовно, — вдалося вирішити багато проблем. За весь час повномасштабного вторгнення росії в Україну через монастир пройшло понад 300 людей. У найзавантаженіші дні тут одночасно перебувало до 53 біженців, не беручи до уваги тих, хто вже проживав у будинку.
Зараз на території парку Вілли Андрея є дві особливо критичні ділянки. В одному місці дерево впало на мур, пошкодивши його, і через велику пробоїну міська рада змушена була огородити ділянку дерев’яним парканом. В іншому — вода розмила ґрунт настільки, що мур обрушився, утворивши значну діру. До того ж, мешканці, що живуть поруч, часто викидають сміття через огорожу. Парк розташований унизу, а дорога — вгорі, тому сміття зручно перекидати, і воно майже не потрапляє на очі. «Спочатку ми намагалися прибирати сміття власними силами, — розповідає отець. — Пізніше зверталися до карабінерів, проте вони відповіли, що, на жаль, допомогти не можуть, бо навіть їм під двері викидають сміття».
Попри все, Вілла Андрея — це не просто архітектурна пам’ятка чи літня резиденція, а символ історичної пам’яті, культурного й духовного зв’язку між Україною та Італією, місце, де українські студенти могли відпочивати, вчитися й черпати натхнення. Кожна її стіна, кожен куточок нагадує про дар митрополита Андрея Шептицького й важливість збереження спадщини для майбутніх поколінь. Вілла зберігає історію та душу, що робить її живим свідком часу й духовним осередком української Церкви в Італії.
Руслана Ткаченкодля Департаменту інформації УГКЦ
