Віра, яку більше не потрібно було ховати: що незалежність означала для УГКЦ
24 серпня 1991 року Україна проголосила незалежність — цей день став початком нового етапу після десятиліть тоталітарного насилля над духовним життям України. Для Української Греко-Католицької Церкви, яку радянський режим понад сорок років намагався повністю винищити й стерти з історичної пам’яті, проголошення незалежності стало чимось більшим за зміну державних прапорів. Воно відкрило новий етап відновлення церковного життя у вільній Україні — можливість розвивати громади, відбудовувати церковні структури та передавати наступним поколінням віру, яку десятиліттями зберігали в умовах підпілля.
Ті дні добре пам’ятає єпископ Лондонської єпархії УГКЦ Кеннет Новаківський. У серпні 1991 року він жив у Львові й на власні очі спостерігав, як після московського путчу та на тлі прагнення українців до свободи стрімко змінювалося майбутнє України.
«Атмосферу тих днів важко описати тому, хто не пережив їх особисто, — згадує владика Кеннет у своєму зверненні з нагоди 35-ї річниці незалежності України. — Відчуття нових можливостей, які ще зовсім недавно здавалися немислимими, було надзвичайним. Незалежність відкрила нову сторінку в житті українського народу. Українська Греко-Католицька Церква вийшла з підпільного життя й знову почала відкрито звершувати богослужіння та служити своєму народові».
Відновлення відкритого церковного життя, за його словами, стало не просто поверненням вилученого майна чи юридичною легалізацією, а точкою відліку для докорінно нової ролі церкви у розбудові суспільства. Нові покоління українців отримали можливість зростати у вірі вільно, а відроджені релігійні громади стали важливою опорою для формування свідомого, відповідального громадянського суспільства.
Втім, здобута свобода виявилася не разовим дарунком, а постійним випробуванням. Під час Помаранчевої революції та Революції Гідності молодь виходила на барикади виборювати європейське майбутнє, а духовенство залишалося поруч, ділячи з народом усі ризики.
З початком російської агресії у 2014 році та повномасштабного вторгнення 2022 року місія Церкви зазнала чергової фундаментальної трансформації. Вона перегрупувалася на нові лінії оборони: священнослужителі стали капеланським щитом для військових на передовій, а парафії по всій країні та за кордоном — потужними гуманітарними хабами.
Окремою сторінкою цієї солідарності стала підтримка у Великій Британії, де місцеві громади та урядові інституції прийняли тисячі українських родин.
«Багато британців, які раніше ніколи особисто не знали жодного українця, прийняли незнайомих людей у свої домівки, допомагали дітям адаптуватися до шкіл, підтримували родини у важкі місяці та й надалі залишаються поруч з Україною в її найтемнішу годину», — зазначає єпископ.
Пройшовши шлях від підпілля до розбудови держави та фронтового капеланства, Церква разом із країною загартувалася у найважчих випробуваннях. Свобода, виборювана поколіннями, дала головне — непохитну віру в перемогу правди.
«Відзначаючи 35 років незалежності України, ми робимо це зі смутком за всім, що було втрачено, але водночас із надією, — підсумовує владика Кеннет Новаківський. — Християнська надія — це не віра в те, що труднощі просто зникнуть, а довіра до того, що зло й несправедливість не матимуть останнього слова».
Департамент інформації УГКЦЛокації
Персони
Владика Кеннет НоваківськийЄпископ Єпархії Пресвятої Родини із осідком у м. Лондон (Великобританія), Апостольський візитатор для українців греко-католиків, які проживають в Ірландії та Північній Ірландії
