Владика Максим Рябуха про рік єпископства: Перший місяць — як святий Миколай, упродовж року — як апостол Павло
22 грудня минув рівно рік із моменту, коли владика Максим Рябуха став єпископом і розпочав служіння єпископа-помічника в Донецькому екзархаті, фактично в найнебезпечніших для життя умовах — у прифронтовій зоні. На тепер територія екзархату поділена навпіл: одна частина окупована, інша — вільна, під контролем України. В інтерв’ю для «Живого телебачення» владика Максим розповів про основні виклики, з якими зіткнувся в перший рік єпископського служіння.
— Преосвященний владико, як одним реченням Ви схарактеризували б цей рік?
— Коли роздумую про численні поїздки, зустрічі, молитви, різні події, заходи, які відбувалися в екзархаті цього року, найбільші почуття та найглибша думка, яка мене торкає, — відчуття вдячності Богові за наших людей, за нашу Церкву, за можливість бути, — бути там, бути поруч і бути приятелем Христа та з численними іншими приятелями Христа.
— Можливо, ще рік тому Ви по-іншому уявляли собі єпископське служіння. Але тепер, проживши цей рік із панагією, звершуючи Архиєрейські Божественні Літургії, спілкуючись із вірними як єпископ, на Вашу думку, що таке єпископське служіння в наш час? Яким люди хочуть бачити єпископа?
— Я, насправді, ніколи перед тим не думав про єпископське служіння, тому для мене це була абсолютна новизна. І справді, для мене цей рік був роком становлення, навчання, я проходив курси практично вже в полі, у просторі життя. Думаю, що єпископське служіння різне в різних частинах, навіть коли думаємо про нашу Українську Греко-Католицьку Церкву в різних її реаліях, архиєпархіях, єпархіях, екзархатах.
Наша земля, на якій Господь покликав мене бути єпископом-помічником, також дуже своєрідна, бо там уже 10 років точиться війна. 10 років люди поневіряються в різних — складніших чи трохи легших — умовах, але умовах болю, страждань.
Мій рік служіння єпископом був роком численних подорожей. Перший місяць я чувся святим Миколаєм. Бо коли ти приходиш, — для людей це свято, — свято бачити когось, хто пам’ятає про тебе. Звичайний приїзд єпископа відчувався великим подарунком для людей. Я дякував святому Миколаю за те, що дозволив мені трохи пережити і його досвід. А пізніше, увесь рік, чувся трохи святим Павлом, мандруючи, відвідуючи людей, парафії, військових. Єпископ — це добрий пастир. На своєму єпископському гербі я маю постать доброго пастиря, який шукає людей, пригортає їх, повертає до єдиної спільної отари дітей Божих, які почуваються в родині, відчувають себе не покинутими, але в колі найближчих людей, друзів.
Інша річ — це молитва. І я досвідчив її красу та глибину з людьми. Умови для молитви були дуже різні. Інколи ми молилися в гарних, величавих храмах. Інколи — в наметах. Є намети, що закриваються, а є відкриті для світу. А інколи ми молилися просто по підвалах, а то і просто неба. Ця молитва, у різних її вимірах, завжди була дотиком до живого Бога.
Читайте також:
«У час війни Господь ставить вас світильником надії для Церкви та України», — Глава УГКЦ до владики Максима Рябухи під час хіротонії
— Ми бачили Ваші численні візити до парафій, прифронтових зокрема. Що Вас вразило найбільше під час таких відвідин?
— Я намагаюся відвідувати багато парафій. Зізнаюся, комендантський час багато в чому обмежує мене, бо чотири області — Луганська, Донецька, Запорізька, Дніпропетровська — це величезні відстані. Відповідно, не завжди встигаю, запланувавши, приїхати вчасно чи відвідати всіх тих людей, яких запланував відвідати. І не завжди вчасно можу попередити священників про свій приїзд.
Я був у Краматорську у Страсну середу. Зібралося небагато людей у церкві, і мені було трохи сумно, бо хотілося пережити цю святкову зустріч — теплу, спокійну, натхненну. Але Страсний тиждень є спомином страждань Христа. Відповідно та зустріч була дуже тепла, дуже добра, але абсолютно не святкова.
Я шукав нагоди, коли б то приїхати знову, і вона мені випала вже восени. Я буквально за декілька днів попередив пароха, що приїду. Храм дуже цікавий — у низині, і відповідно треба йти по балкончику, щоб зайти всередину. Я заходжу на балкончик — багато людей, вітаюся з усіма. І вже підходячи до дверей храму, думаю, що всередині нікого нема, бо всі на вулиці мене вже привітали. Думаю, зараз зайду в пустий храм. Я заходжу до храму, а він повний військових! Для мене це був дуже зворушливий момент. Я чувся, напевно, як діти військових, які радіють довгоочікуваній зустрічі з батьками. Після Літургії сказав військовим, що від щирого серця бажаю їм многая літа, але не тільки від себе. Як єпископ, багато подорожуючи, я збираю молитви від усіх людей у різних наших парафіях. І всі ті молитви хочу вам переказати, хочу вам передати. Це такі добрі та світлі моменти, як і численні інші молитви з людьми, коли ти не знаєш, чого чекати.
Пригадую також поїздку до Слов’янська. Ми завчасно, майже за пів року, домовилися з парохом про Літургію. Вирушаємо зранку із Запоріжжя до Слов’янська — злива всю дорогу. Так холодно, неприємно, і я думав, що ніхто не прийде. Ми мали молитися просто неба. Я сам не знаю, чи прийшов би. Ми приїхали перші. Хрест, поле — і нікого. Я чувся трохи розгубленим, бо знав, що приїдуть брати-семінаристи. І тут зауважую, як усе починає народжуватися, як у тій різдвяній казці. Приїжджає парох із кількома родинами, вони починають розкладати намет. Приїжджають інші священники, підходять, приходять, приїжджають люди. І в момент, ця пустеля наповнилася життям. Молитися там було надзвичайно приємно. Для місцевих людей це теж був дотик Божої любові. У місці, де є багато терпінь й абсолютна невпевненість, відчуття Божої присутності наповнює тебе силою дивитися вперед, сміливо і впевнено крокувати дорогою життя.
— Владико Максиме, а як можете схарактеризувати діяльність священників і розвиток екзархату впродовж останнього року?
— Знаєте, так цікаво, коли думаю про наших отців, про наше монашество в екзархаті, чуюсь малою дитиною перед Богом. Бог як добрий тато, Небесний Отець постійно дарує багато подарунків. Наші отці дуже різні. Але ця різниця не наштовхує на думки порівнянь на кращих і гірших, лише на відчуття захоплення того, як кожен із них підходить до свого служіння, як служить людям, як пригортає кожного, хто приходить до храму і навіть тих, кого зустрічають на вулиці. Наприклад, до одного зі священників я приїхав несподівано, бо просто їхав по дорозі. Ми домовилися зустрітися біля храму, стояли на вулиці, говорили про різні справи. І багато людей, які проходили повз нас, віталися. Це такий вираз домашньості, спорідненості з місцевими людьми.
Загалом цей час викликів у кожному із нас породжує запитання: Що Господь сьогодні би зробив у тих реаліях, у яких зустрічає людей? Як Він шукав би способу збирати тисячі біля себе для проповіді Євангелія, для поширення звістки про Божу любов, опіку та турботу? І відповіді нашого духовенства і монашества найрізноманітніші. Базова — це точно бути…
— До речі, тут варто навести кілька прикладів. Два види «бути»: навіть в окупації аж до ув’язнення (два полонені священники з Бердянська) та аж до вигнання («депортації» з Мелітополя, де наших священників просто силою видворили). Це дуже гарні приклади відданості, жертовності, «буття аж до кінця».
— Так, і власне ось це «бути» дає змогу людям також торкатися живої присутності Бога. Де є священник, там завжди є Святі Тайни.
Разом із цим численні форми комунікації. Одне з найбільших терпінь людини — відчуття покинутості. Тому будь-яке спілкування повертає до життя, дає сил підняти очі та подивитися вперед, побачити ближніх, допомагати, взаємопіклуватися. Як і різні соціальні ініціативи: від допомоги на місцевому рівні і до різних заходів, коли люди збираються та йдуть у світ допомагати одні одним.
— Владико, у Донецькому екзархаті є активна присутність харизматичних спільнот, харизматичних лідерів. Якою бачите їхню роль у житті екзархату?
— Для УГКЦ харизматичні рухи та спільноти — це щось нове в контексті всієї історії. Сьогодні ці спільноти ще формують своє життя, служіння, свою реальність у межах Церкви. Але бачу, що це дуже добрий інструмент. Багато людей мають запитання, відповіді на які шукають у простоті їхнього побуту. Я зауважую, як багато сьогодні приходять до Церкви, тому що є їхні друзі, які не бояться їм сказати: «Я віруюча людина, і в Церкві знаходжу мир, якого шукаю, і знаходжу світло, яке освітлює мій подальший шлях». Я це досвідчував і тут, у Києві, до єпископського служіння, коли діти приводили одні одних просто з вулиці, з контексту абсолютно невоцерковленого. Думаю, це один із добрих інструментів, знарядь у Божих руках, щоб могти розвивати церковне життя на наших теренах.
— Окрім служіння в екзархаті, впродовж року Ви представляли нашу Церкву й на міжнародній арені, зокрема в Італії, а також їздили на Світові дні молоді в Лісабон. Чим для Вас була ця нагода представляти нашу Церкву перед світом?
— Це такий для мене теж дуже цікавий і зворушливий досвід. Бо спілкування з людьми на міжнародній арені дає змогу зрозуміти, як світ бачить Україну і які виклики бачить щодо нашої ситуації. Це дає можливість донести і голос українського народу. Часто люди творять собі якісь уявлення, тому що не чують безпосередньо тих, про кого йдеться. І це була гарна нагода свідчити про Україну, поділитися нашим баченням. Це дало дуже багато дружніх контактів, коли люди потім почали приїжджати до нас. Один із таких цікавих моментів, наприклад, коли вкінці вересня італійські клоуни приїхали до нашої дітвори, і ми мали можливість із ними подорожувати Херсоном, Кривим Рогом, Запоріжжям, Дніпром, Харковом. Це моменти, які сильно впливають і на нас, і на тих людей, які нас зустрічають.
— Якою зараз бачать ситуацію в Україні Ваші іноземні друзі та партнери? Вони ще готові допомагати чи вже в них опускаються руки?
— Цікаво, що коли люди нас не чують, то народжується фраза «світ втомився від війни». Але щоразу, коли люди зустрічають когось із нас, живих свідків активних бойових дій, війни, яка точиться в нашій країні, починають немовби прокидатися і розуміють, що втома — це не іменник, який має супроводжувати цей час.
Я зауважую, що багато людей, коли слухають і чують про реальність нашого життя, то розуміють, що єдина відповідь має бути — діяти. Я почув серед міжнародних друзів таку фразу: «Колись ми були в біді, і хтось допоміг нам. І сьогодні нам хочеться бути свідками помочі, яка будує». Тому думаю, що світ насправді не дуже втомлений, коли чує нас.
— Ви вже є учасником Архиєрейського Синоду. За цей рік відбулася одна дуже важлива подія — Ви стали співтворцем історичного рішення про календарну реформу. Як Вам особисто і вірним у Донецькому екзархаті святкуються великі свята за новим стилем?
— Божий люд дуже позитивно сприйняв календарну реформу. На жодній парафії я не зустрів спротиву чи дискутивного спілкування на ці теми. Для людей це нове. Усвідомлювати, що Христос зробив нам подарунок народжуючись двічі в рік — це цікаво. Розумієш, що Бог як мале Дитя хотів би ще більше й частіше бути поруч із нами. Це творить почуття ніжності у стосунках із Богом. Люди насправді відкриті до відчуття єдності з цілим світом. Раніше було відчуття, що ми не встигаємо. Весь світ співає «Христос народився!», а ми ще про це не довідалися.
Це відчуття глибинної єдності надихає. Я особисто неймовірно радий. Я вболівав, щоб єпископська хіротонія була на празник Непорочного Зачаття, тепер цей празник я святкую з днем передсвяття, бо за латинським календарем він 8 грудня, у нас — 9-го… Календарна реформа принесла певну форму спокою і відчуття ще більшої цілісності з усім цивілізованим світом.
— Дивлячись вперед, у прийдешній 2024 рік, який сподіваємося буде роком Перемоги, які виклики бачите перед Вашим архиєрейським служінням, перед нашою Церквою на Донбасі, у Донецькому екзархаті, а також перед Церквою загалом?
— Коли думаю про Донецький екзархат, виклики чи плани на наступний рік, — це невтомно залишатися Церквою молитви. Бо досвід молитви зберігає цілісність людської душі й людського буття. Сьогодні світ має багато потреби духовної тиші, присутності в контексті храму, де ти найбільше дотикаєш Його присутність у Святих Тайнах. Разом із цим точно процес зростання, формування. У Донецькому екзархаті цього року ми відкрили сім катехитичних шкіл — контекст загальнолюдського формування дітей, молоді, родин. Є багато цікавих ініціатив, які вже народжуються, і вірю, що розвиватимуться далі: дитячі центри при парафіях, соціальні простори, служіння військовим, родинам військових. Мрію про реабілітаційні програми від Церкви. Є багато думок, у яких шукаємо однодумців.
Перед Церквою стоїть завдання залишатися вірними учнями Христа. На жаль, сьогодні бачимо, як світ, який намагається виправдати своє зло, хоче максимально нівелювати все, що належить до Христа. Це ще більший показник того, що Бог діє. Бо коли зло бореться проти Нього, це означає, що відчуває Його живу присутність. Бути завжди свідками люблячого Бога, — Бога, який дбає про життя. Дивиться на життя. У контексті Церкви ми мусимо багато молитися, говорити про формування доброї сім’ї, родини. Коли зустрічаю молоді сім’ї, кажу, що готовий бути хресним п’ятої дитини. Дбати про формування і розвиток — це Бог поручає нам.
— На яких засадах/цінностях варто розвивати особисте й церковне життя?
— Точно на молитві. Чому? Бо молитва допомагає віднайти себе любленим і вчитися любити інших. Коли ти відчуваєш захоплення від того, як Бог захоплюється тобою, то починаєш зауважувати красу ближніх.
На відчутті родинної підтримки, єдності. Сімейні цінності базові. Діти вдома не роблять пакостей. Коли бракує домашнього затишку, ти починаєш робити дурниці, щоби привернути увагу, якої тобі бракує.
На взаємодопомозі. Коли ти досвідчуєш труднощі та виклики, то стаєш чутливим до інших. Багато парафій дуже активні, бо є багато людей, які досвідчили біль втрати і розуміють, як цінно бути поруч, коли складно. Буття поруч з іншими творить справжнє життя.
— Владико, за три дні святкуватимемо Різдво Христове. Чого особисто Ви очікуєте від Різдва і чого побажали би глядачам «Живого телебачення»?
— Для мене цей різдвяний час дуже близький до наших теперішніх реалій. Я бачу багато «пресвятих родин», які досвідчують неприйняття, поневіряння в пошуках пристановища. Цей різдвяний час нам також нагадує про те, що Пресвята родина знайшла мир. Всі особи, які намагалися знищити життя, зникли.
Бажаю собі та всій нашій Україні, тут, вдома, і на поселеннях, досвідчити Боже світло. Бо світло — це завжди тепло, погляд. Це завжди відчуття ближнього, радість спілкування і віра в життя.
Бажаю перемоги, бо зло не може бути вічним. Я особисто молюся щодня за якнайшвидшу перемогу і справедливий мир на нашій землі, щоб у тому мирі людина могла зростати і вповні відповідати Божому задуму щодо нашого життя.
Розмовляв о. Тарас Жеплінський,Департамент інформації УГКЦ
