Владика Микола Бичок: «Життя — це велика цінність, за яку ми повинні бути вдячні Богові»

6 серпня 2024, 07:00 86

Понад місяць владика Микола Бичок, єпарх Мельбурнський, перебував із візитом в Україні. Головною метою цього візиту була участь у Синоді Єпископів УГКЦ, що відбувався на початку липня у Марійському відпустовому центрі «Зарваниця». Крім участі у Синоді, владика Микола також відвідав ті міста і людей, які одними з перших потерпіли від російських загарбників. В інтерв’ю пресслужбі Мельбурнської єпархії єпископ поділився деталями своєї подорожі, а також враженнями і роздумами про неї.

— Владико Миколо, це Ваш перший візит до України після початку повномасштабного вторгнення, і, слідкуючи за Вашими соцмережами, знаємо, що він був досить насиченим. Розкажіть, будь ласка, про нього.

— Так, це мій перший візит до України після початку повномасштабної війни і загалом після мого переїзду до Австралії. І справді, протягом мого перебування вдалося взяти участь у багатьох важливих для нашої Церкви подіях, зокрема таких, як Синод Єпископів УГКЦ і Всеукраїнська проща у Зарваниці, чи єпископська хіротонія владики Теодора Мацапули; зустрітися з нашими вірними на храмових святах. Проте, для мене також було дуже важливо відвідати і підтримати людей, які, можливо, найбільше потерпіли від цієї війни і досі потерпають від неї. Тому наприкінці червня, разом із Патріаршим економом, отцем Любомиром Яворським, який є відповідальним за діяльність Патріаршої фундації «Мудра Справа», ми вирушили у невелику гуманітарну місію.

Незважаючи на небезпеку, я хотів бути присутній там; показати, що той далекий світ, Австралія, Нова Зеландія, Океанія, вони не є десь осторонь — вони є із нашими людьми, — владика Микола Бичок.

— Які міста Вам вдалося відвідати?

— Наша подорож розпочалася з міста Славутич, де ми пів дня провели з отцем Юрієм Логазою, який є військовим капеланом, штатним військовим священником військової частини Національної Гвардії України, а також настоятелем храму Матері Божої Неустанної Помочі в Славутичі.

Після початку повномасштабного вторгнення отець Юрій, незважаючи на небезпеку, не покинув міста і своїх вірних, і протягом усього цього часу разом із своєю родиною перебував у Славутичі. Більше того, поки була така можливість, отець відвідував своїх підопічних військових у військовій частині, а також разом зі своїми вірними виходив на проукраїнські мітинги. На той час дружина отця Юрія сподівалася на народження третьої дитини, і ця дитина — хлопчик, якого назвали Юрієм, народилася під час окупації, коли в місті не було електрики, в умовах особливої небезпеки.

Місто Славутич розташоване на 200 кілометрів північніше від Києва, біля кордону з Білоруссю. Славутич збудували спеціально для персоналу Чорнобильської Атомної Електростанції одразу після аварії, і досі більшість його населення пов’язана з атомною галуззю. З 18 березня 2022 року Славутич був повністю оточений російськими військами, 26 березня місто опинилося в окупації, а вже 27 березня російські війська покинули місто.

Після Славутича ми поїхали до Чернігова, де відвідали сестер редемптористок і їхній храм Різдва Пресвятої Богородиці. Ми також побували у місцях, у яких велися найінтенсивніші бої, у зруйнованих ракетами житлових кварталах. Там ми зустріли навіть одного чоловіка, який жив у тому зруйнованому ракетами будинку. Він приїхав спеціально з Вінниці, де тепер мешкає, щоб поглянути на свій колишній дім, але він досі навіть не може туди увійти, оскільки будинок опечатаний. Для мене це був наочний свідок усіх цих жахливих подій. Це, насправді, дуже вражає: зруйновані житлові будинки, аптеки, магазини, спалені автомобілі.

Ми також відвідали околиці Чернігова, де наші отці редемптористи збудували церкву. І це яскравий приклад того, як через діла милосердя можна відкривати людям люблячого Бога. На початку повномасштабного вторгнення, коли в людей не було вже електроенергії, води, газу, наші отці, які служать у Чернігові, намагалися з усіх сил послужити людям, навіть такими найпростішими речами, як привезти воду чи інші життєво необхідні речі. І завдяки цій допомозі люди почали горнутися до церкви і до Бога, і почали будівництво власного храму.

Владика Микола Бичок з о. Юрієм Логазою у м. Славутич

— У одній із тутешніх українських груп писали про Ваш візит до Славутича, зокрема дякували за те, що Ви привезли гуманітарну допомогу для мешканців міста. Розкажіть, будь ласка, про це.

— Чутка з України долетіла до Австралії… Так, до Славутича, Чернігова і Харкова ми привезли продуктові пакунки від Мельбурнської єпархії (спаковані в рамках ініціативи Патріаршої фундації «Мудра Справа»). У такий спосіб хотіли від нашої єпархії подати руку допомоги найбільш потребуючим людям. У наших храмах в Австралії стоять скриньки для пожертв на Патріаршу фундацію «Мудра Справа», і завдяки цьому кожен вірний з Австралії має нагоду долучитися до цієї допомоги і підтримати людей в Україні.

— Ви згадали про Харків, місто постійно перебуває під обстрілами. Що спонукало Вас поїхати, незважаючи на небезпеку?

— Я хотів на собі відчути те, що відчувають люди кожного дня. Наприклад, у перший день мого перебування у Харкові ми дуже багато чули звуків вибухів. Ці глухі звуки супроводжували нас упродовж цілого дня: під час літургії у храмі, на вулиці. Звуки вибухів, які чергувалися із сиренами.

Мій візит до Харкова розпочався Божественною літургією і Молебнем до Серця Христового у храмі Миколая Чудотворця. Сьогодні цей храм став оазою допомоги і спасіння тим бідним людям, які втратили все. Богослужіння зараз відбуваються у цокольному приміщенні, а весь верхній храм заповнений різноманітною гуманітарною допомогою: ліками, одягом, продуктовими наборами. І ось, коли ми вийшли з храму після молитви, то там вже під брамою чекало дуже багато людей, які прийшли по допомогу. І ми також, знову ж таки в рамках ініціативи Патріаршої фундації «Мудра Справа», привезли продуктові набори від Мельбурнської єпархії і роздавали їх людям.

Я спілкувався із людьми із Вовчанська. Вони діляться вражаючими свідченнями пережитого, люди на власні очі бачили, як плавився метал і земля практично горіла. Ті люди говорять, що вони втратили все, вони практично не мають де жити. І вони хочуть повернутися на свої землі. Отож, незважаючи на небезпеку, я хотів бути справді присутній там, відчути, але й також показати їм, що той далекий світ, Австралія, Нова Зеландія, Океанія, вони не є десь осторонь. Вони є із нашими людьми. Як знак підтримки я подарував владиці Василію Тучапцю прапор Австралії, який вивісили на церкві св. Миколая Чудотворця у Харкові.

— Що Вас найбільше вразило і змусило замислитися там?

— Однозначно, це те, що всі люди, які живуть там, вони живуть в небезпеці. І вони не знають, де черговий шахед, чергова ракета чи КАБ можуть прилетіти. Вчора ти був тут, чув звуки вибухів, але вони були далеко, а сьогодні КАБ прилетів туди, де ти був вчора і зруйнував те місце, де ти стояв. Яскравий приклад: одного дня ми ходили по Північній Салтівці, оглядали всі наслідки попередніх обстрілів Росії, а наступного дня черговий обстріл, і це руйнування вже знову стало реальністю.

Коли ми були біля оперного театру у Харкові, то бачили там багато випускників, які зібралися, щоб відсвяткувати закінчення свого навчання в середній школі. Всі були святково одягнені, незважаючи на те, що справді це є велика небезпека. Але те, що мене найбільше вразило, що життя продовжується. Незважаючи на те, що це реальна війна. Але життя продовжується, і люди живуть життям сьогоднішньої хвилини.

Життя продовжується, незважаючи на те, що це реальна війна.

— Ми поїхали навіть далі за Харків, у село Циркуни, яке знаходиться на відстані 15 км від Харкова. На початку повномасштабного вторгнення село перебувало в окупації і було майже повністю зруйноване. Зараз наша Церква через Патріаршу фундацію «Мудра Справа» працює зокрема над зціленням громад, і в рамках цієї ініціативи у Циркунах відбувалася формаційна зустріч для мешканців цього села. Саме тому ми з отцем Любомиром Яворським поїхали до Циркунів.

Що мене найбільше вразило, що це вже дуже близько до фронту. Це практично ще, може, 20 кілометрів, і це вже фронт. Там дуже сильно було чути, як постійно гримить. Але, незважаючи на те, там є дуже багато молодих людей, років 30-35-40, які вже сьогодні думають над своїм сьогоденням і майбутнім. Вони розглядають різні варіанти розвитку подій. Оптимістичні: як відбудовувати своє село, свою громаду; і песимістичні: якщо б російські війська наближалися до Харкова, що робити, як допомагати людям, в який спосіб евакуюватися. Це було щось неймовірне, вони, незважаючи на те, що кожен день є величезна небезпека, живуть сьогоднішнім днем, але думають про завтрашній день.

Формаційна зустріч у Циркунах, Харківщина

Також ще один випадок, який мене дуже вразив, коли ми під’їхали до знищеного Будівельного гіпермаркету, де внаслідок російського обстрілу у травні цього року загинуло 19 людей, серед яких були мама і донька, дуже добрі волонтери і парафіяни храму Миколая Чудотворця, які постійно допомагали.

Коли ми підійшли до того монументу, де було дуже багато дитячих іграшок, там стояли діти, хлопці і одна дівчина, їм було можливо по десять років. Я почав з ними розмовляти, про те чим вони займаються, які їхні вподобання, за яку команду вболівають. І я побачив, що життя продовжується. Вони підійшли до цього магазину, вони бачать на власні очі, що сталося. Але життя продовжується, і це їхнє життя, як дітей, воно знову ж таки наповнюється тою дитячістю і тим, що вони ж діти, хоча вони й бачать дуже багато зла, дуже багато несправедливості, і ця війна їх дотикає. Це те, що, можливо, мене найбільше вразило.

Це особливе пережиття, молитися з ісповідниками віри.

16 листопада 2022 року у місті Бердянську російська окупаційна влада заарештувала отців редемптористів о. Івана Левицького та о. Богдана Гелету. Протягом довгого часу про долю священників не було жодної інформації.

8 травня владика Микола Бичок мав нагоду звернутися до Конференції Католицьких Єпископів в Австралії. У своїй промові владика Микола особливу увагу приділив темі служіння священиків під час війни та розповів про полонених російськими окупантами редемптористів, о. Івана Левицького та о. Богдана Гелету. «Вже майже 7 місяців отці редемптористи є в російському полоні. Ми досі не маємо жодної інформації про їхнє місцезнаходження. Чи вони ще живі? Ніхто не знає! Про цей випадок знають всі дипломати на чолі зі Святійшим Отцем Франциском Папою Римським. Я щиро прошу Вас молитися за о. Івана Левицького та о. Богдана Гелету. Діліться зі своїми вірними живою історією про сучасних мучеників та свідків віри в Україні».

Зранку 6 вересня 2023 року у Ватикані відбулася приватна аудієнція єпископів Синоду Української Греко-Католицької Церкви зі Святішим Отцем Франциском. У відвертій розмові ієрархи УГКЦ висловили біль, страждання та деякі розчарування українського народу. Під час зустрічі владики передали Папі особисті речі полонених отців редемптористів і пошкоджену вогнем війни ікону. Серед особистих речей полонених українських священників — о. Івана Левицького й о. Богдана Гелети — місійний хрест, молитовник і вервиця, а ще фотографії самих священнослужителів.

Владика Микола Бичок з о. Богданом Гелетою та о. Іваном Левицьким

— 28 червня з російського полону були звільнені священники УГКЦ о. Іван Левицький і о. Богдан Гелета. Вони є Вашими співбратами-редемптористами, і Ви неодноразово у своїх зверненнях до вірних, зокрема до австралійських єпископів, згадували їх і молилися за їхнє звільнення. Як Ви дізналися про цю подію, і які були Ваші емоції?

— Справді, 28 червня я пам’ятаю дуже добре. Було близько одинадцятої години вечора, коли ми отримали цю звістку про звільнення двох наших отців редемптористів, отця Івана Левицького і отця Богдана Гелети. Це ті емоції, які важко передати словами. З одного боку, це величезна радість, що Господь вислухав усі наші молитви, які ми підносили до Нього впродовж цих півтора року полону наших отців. А з іншого — це також велике хвилювання за інших наших військовополонених, які досі в тих жахливих умовах виборюють своє життя і, водночас, через ці всі терпіння, дають свідчення безмежної любові до своєї любої неньки України.

Що хочу сказати. Бачачи отців вперше, тоді на фотографіях, і бачачи їх вже згодом, під час Всеукраїнської прощі у Зарваниці, де ми, єпископи-редемптористи, мали нагоду з ними зустрітися, я бачу, що їхні обличчя вже зовсім інші, на них вже час від часу з’являється усмішка. Я бачу, що спільнота редемптористів їх лікує, не тільки спільнота єпископів-редемптористів, але, зокрема, спільнота редемптористів, у якій вони вже ось декілька тижнів перебувають і повертаються до цих буднів нашого життя. Для мене це велике благословення, що я вже мав декілька нагод молитися разом з отцями в каплиці монастиря Святого Альфонса у Львові, і це для мене також таке особливе пережиття молитися з ісповідниками віри.

— Коли щойно звільнений з полону о. Богдан Гелета звернувся до присутніх, він подякував усім за все, що роблять задля визволення полонених, але й підкреслив, що цього все-таки недостатньо і потрібно робити більше. На Вашу думку, що кожен з нас окремо може робити задля цієї мети і що ми можемо робити всі разом, як Церква?

— Те, що ми можемо робити і маємо робити, це пам’ятати, свідчити і ніколи не забувати жодного військового полоненого, але й зрештою, як і цивільних полонених осіб, які досі перебувають у жахливих умовах, зокрема на окупованих територіях, але й також у полоні десь на території Росії. Полон — це щось тяжке і те, що важко описати словами. Коли ми слухаємо наших полонених отців і бачимо, як важко залікувати ті рани, як важко їм є звикнути до цих нових реалій. Вони, навіть ділячись із нами, досі говорять, що ще не вірять, що вільні. Вони ще не вірять, що вже є на вільній території незалежної України. Вони ще по сьогодні мають до певної міри якийсь страх. Вони інколи не можуть навіть спокійно спати, тому що те все, що вони пережили, залишило свій негативний відбиток на їхніх життях.

Але сьогодні вони є правдивими ісповідниками віри. І, дивлячись на них, кожен може побачити в їхньому звільненні також якийсь промінь надії на звільнення з полону інших військових і цивільних. Найбільший парадокс у тому, що на війні заборонено брати цивільних у полон. Проте росіяни, які нищать нашу країну, нищать нашу державність, наших людей, вони роблять максимальне зло не тільки беручи в полон військових, але й також цивільних, які не мають жодного відношення до військових дій.

Отож, те, що всім нам потрібно робити, це пам’ятати про наших військовополонених, молитися, але й також свідчити про них, де б ми не були, чи це в Україні, чи це в Америці, в Австралії, чи в будь-якому іншому куточку світу.

«Як довго наша церква молилася за звільнення наших отців із Бердянська. І ось вони з нами! Ми справді відчуваємо сьогодні, що християнська надія не засоромить, тому що її силою є сила Божа», — Блаженніший Святослав у Зарваниці, 14 липня 2024 р.

— Владико Миколо, дякую Вам за цю розмову, і наостанок, що після побаченого і пережитого Ви б хотіли сказати своїм вірним в Австралії?

— Я хотів би нагадати, що життя — це велика цінність, за яку ми повинні бути вдячні Богові, не те що кожного дня, а кожної хвилини. Дуже часто в Австралії цей добробут, добре життя, воно якось так сприймається як належне. От ми маємо добре життя і все. Проте ми дуже часто якось у цьому житті не живемо згідно Божих законів, ми загубили якісь цінності і інші духовні речі. Те, зокрема, що можна було побачити серед тих людей, які кожного дня є під обстрілами, це люди, які жили, які так само мали все. В особливий спосіб я був дуже вражений, коли підійшов до одного дев’ятиповерхового будинку, який розбила російська ракета, і коли серед тих усіх уламків я побачив якісь дитячі речі, якесь взуття, і побачив також вітальну листівку з днем народження дитячим, побачив фотографії певних людей, де вони сидять за столом, де вони щось святкують, і тут в одну секунду війна це все зруйнувала.

Ти ходиш по цьому районі, який називається Північна Салтівка (м. Харків), район, у якому жило півмільйона людей, і, власне, через цю війну там зараз нікого нема. Ти ходиш як у цьому місті-привиді, і ти тільки бачиш, що Росія зробила, як вона звільнила, «освободила» цих наших людей. Тож хочу сказати, що для нас в Австралії треба якось переосмислити своє життя, що це є Божий дар, що ми живемо, що ми все маємо, і це потрібно цінувати і дякувати в першу чергу Господу Богу за те, що ми маємо в Австралії мир, адже ми забули, що це є велика благодать Божа, тому що тільки тоді, коли щось втрачаєш, ти починаєш це цінувати.

Пресслужба Мельбурнської єпархії УГКЦ

Мельбурнська єпархія святих апостолів Петра і Павла Владика Миколай Бичок