Владика Степан Сус до першої річниці хіротонії: «Впродовж першого року я вчився бути єпископом»
Моїм джерелом сили є молитва, спортзал, а також можливість погуляти в лісі на чистому повітрі й подумати над добрими справами. Про це в інтерв’ю для Департаменту інформації УГКЦ з нагоди першої річниці хіротонії розповідає куріальний єпископ Києво-Галицького Верховного Архиєпископа Степан Сус. З архиєреєм розмовляємо і про його життєві зміни, переїзд до Києва, успіхи й труднощі, а також призначення, які він звершує з благословення Блаженнішого Святослава, Глави і Отця УГКЦ.
— Владико, завтра минає перша річниця від дня вашої архиєрейської хіротонії. Поділіться, будь ласка, що за цей рік змінилося у вашому житті.
— За цей рік відбулося кілька змін. Насамперед Бог покликав мене до нового служіння — єпископського. Бути єпископом для мене є чимось зовсім новим. Цього не вчать у семінарії. Тут потрібно було вчитися в інших осіб, які вже стали єпископами. Треба було усвідомити завдання і виклики, що стоять перед тобою як перед душпастирем, який відповідає за інших священників. Єпископ має трошки більшу відповідальність, якщо сказати по-військовому, то інший стратегічний рівень.
Друге — це треба було переїхати зі Львова до Києва, що непросто для львів’янина, бо Львів цілком відрізняється від Києва. Проте я свідомий того, що з Києва значно краще видно всю Україну. Тут перспектива нашої Церкви має зовсім інший вигляд.
Третє — це те, що я впродовж довгого часу був військовим капеланом, зокрема 15 років свого життя я присвятив армії та військовослужбовцям. Тепер цього немає, але я, звичайно, продовжую товаришувати з військовими, хоч не є більше активним військовим капеланом.
Такі три зміни відбулися в моєму житті. Їх потрібно було прийняти та пробувати старатися далі жити й рухатися.
— Ви згадали про переїзд до Києва. Чи має Київ якісь свої особливі традиції, як Львів, наприклад, ходити на каву. Чи ви вже почуваєтеся киянином?
— Звичайно, у Києві також є багато добрих, щирих і відкритих людей, з якими можна пити каву і спілкуватися. Мені приємно, що наша Церква в Києві є молодою, бо багато молоді й студентів відвідують богослужіння в Патріаршому соборі Воскресіння Христового. Ми стараємося час від часу ходити з ними на каву. Тут поруч є багато різних кав’ярень. Формат кави не такий, як у Львові, але намагаємося якось втілювати гарні традиції і тут, у Києві.
— За цей рік єпископського служіння що було для вас найлегшим, а що давалося найважче?
— Найлегшим був сам переїзд, бо склав речі та переїхав до Києва.
Найважчим було навчитися бути єпископом. Починаючи від специфіки самих богослужінь, бо важливо навчитися правильно служити Літургію як єпископ, до таких дрібних речей, як одяг, який є відмінним від одягу священника.
Навіть за цей рік я зрозумів, що сам би зреформував дуже багато речей, щоб полегшити, наприклад, формат одягу, який носить єпископ. До цього важко звикнути людині, яка дивиться на певні обставини поглядом XXI століття. А багато традицій своїм корінням сягають ще IV століття.
Мав нагоду вивчити специфіку своєї праці, зокрема завдання, які стоять перед Пасторально-міграційним відділом Патріаршої курії. Ми опікуємося орієнтовно 18 країнами світу, у яких проживають українці-греко-католики, не маючи свого єпископа. Тому я, як голова ПМВ, з благословення Блаженнішого Святослава, представляю його як Главу Церкви в цих країнах.
Зокрема, моє завдання полягає в тому, щоб бути менеджером і налагодити все для того, аби наші парафії в цих країнах повноцінно функціонували. До моїх обов’язків входить спілкування з місцевою церковною ієрархією Римо-Католицької Церкви, представниками Східних Католицьких Церков чи місцевою владою. Ми намагаємося зробити все можливе, щоб українці, незалежно від того, де вони є, мали поруч свого душпастиря, а це непросто.
— Чи вдалося вам за цей час відвідати наші громади? Якщо так, то які саме? І візит до яких плануєте на найближчий час?
— Попри всі карантинні обмеження, які були чинними минулого року, звичайно вдалося відвідати кілька спільнот. Зокрема, я побував у Словаччині, де невдовзі буде призначений новий священник для української громади. Також вдалося побувати в Литві, Хорватії та Австрії.
— Як наші вірні там переживають пандемію? Які труднощі доводиться долати?
— Пандемію всі переживають практично однаково. У різні етапи карантинів зачиняли храми. Обмежували кількість присутніх людей. Були моменти, коли храми взагалі були зачиненими. По-різному це відбувалося, але водночас вірні були разом із Церквою. Роблять усе для того, щоб наші спільноти функціонували. Відчувають відповідальність за майбутнє нашої Церкви й сьогодення в тих країнах, де вони переживають. Очевидно, що кожна спільнота під час пандемії пережила якісь фізичні та духовні втрати. Хтось перестав ходити до церкви, бо боїться, але разом з тим душпастирі продовжують молитися Святі Літургії та через онлайн-трансляції бути з усіма на зв’язку.
— Владико, ви отримали призначення генерального капелана СУМу. Чи вдалося вам налагодити співпрацю з цією організацією під час пандемії?
— Спілка української молоді — це світова організація, яка об’єднує молодь із різних куточків світу. За цей рік мені вдалося взяти участь у крайовому з’їзді СУМу в Канаді. Також брав участь в онлайн-з’їздах і таборах СУМу у Великій Британії. Брав участь у засіданні Світової управи. Вдалося також взяти участь у зустрічі СУМу в місті Стемфорд, штат Коннектикут, США. Це було нещодавно, у грудні.
Моє завдання — бути їхнім духівником і давати певні загальні орієнтири та духовні настанови й нагадувати про те, що кожен сумівець повинен пам’ятати про Бога, берегти Його у своєму серці та бути тим, хто своїм життям, вчинками й поведінкою свідчить про те, що він є християнином.
— Що є вашим джерелом сили? Звідки черпаєте натхнення до служіння?
— Моїм джерелом сили є молитва, спортзал, а також можливість погуляти в лісі на чистому повітрі й подумати над добрими справами.
— Владико, на завершення нашої розмови поділіться, будь ласка, планами, які маєте на найближчий час.
— Хочу відвідати ще більше наших країн і спільнот. Вони всі з нетерпінням чекають на мій візит. Цікаво буде відвідати Іспанію, Португалію, де є багато наших українських громад, де хочеться, щоб розвивати всі напрацювання моїх попередників, зокрема владики Йосифа Міляна, і продовжувати їхню добру і дуже якісну діяльність. Сподіваюся, що за цей рік кількість наших громад збільшиться, бо є ще багато країн, де українці хочуть створити свої спільноти. Намагатимемося робити все для того, що в цих країнах з’явилися церковні спільноти.
Розмовляла Христина Кутнів,Департамент інформації УГКЦ