Владика Степан Сус: «Наша Церква в час пандемії проявила серйозну соціальну місію, показала, що готова служити не лише своїм вірним, а всім людям, які є в потребі»
30 січня 2020 року Глава УГКЦ Блаженніший Святослав призначив головою Пасторально-міграційного відділу владику Степана Суса. Нововисвячений єпископ очолив ПМВ у дуже непростий рік пандемії і карантину, суцільних обмежень і заборон.
Яким був цей перший рік, як вдалося адаптуватися до нових форм душпастирства і спілкування, які країни можуть чекати на нових душпастирів, як склалися стосунки з Блаженнішим Святославом і чи варто українцям вакцинуватися — про це та інше владика Степан розповів в інтерв’ю.
— Владико, що для вас змінилося за цей рік, після призначення головою ПМВ? І як власне ви змінилися?
— Цей рік для мене справді був роком нових викликів. Я став єпископом УГКЦ. Це нове завдання, нові обов’язки. До цього ніхто попередньо не готується. Це приходить в один момент і ти мусиш дати собі раду, жити з тим, що ти єпископ, що Церква вимагає від тебе чогось більшого. Це інший рівень служіння. Більше відповідальності. Та якщо ці виклики сприймати очима віруючої людини, християнина, то все це можна пережити.
Головним моїм завданням є послужити нашим українським спільнотам поза межами України. Це те, що входить в обов’язки Пасторально-міграційного відділу нашої Церкви. Принаймні я за цей рік зрозумів, що таке ПМВ, з ким наш відділ працює і які є наші основні завдання. Головне те, що я можу допомагати Голові Церкви Блаженнішому Святославу в тому, щоби від його імені бути присутнім у всіх наших українських громадах, хоч би де вони були.
— Не сумуєте за священством, в якому було напевне більше свободи, менше відповідальності? І як для вас відрізняється служіння священника і єпископа?
— Мені часто говорять, що я більше нагадую священника, ніж єпископа (усміхається. — Ред). Можливо у своїй поведінці, зовнішньому вияві. Але я вважаю, що це позитив. Бо кожен єпископ насамперед священник, душпастир. Бути душпастирем означає бути готовим нести слово Боже для всіх людей, бути відкритим і доступним. Те, що твоє служіння як єпископа, — це інший стратегічний рівень, не означає, що ти не повинен спускатися на інші рівні, спілкуватися з усіма людьми і бути таким, як був Ісус Христос, який був відкритий і говорив з усіма.
Звичайно, священство для мене було іншим форматом мого служіння. Дуже цікавим. Я, без перебільшення, сумую за тими роками, коли був священником і міг служити людям при парафії. Я активний, мені цікаво бути з людьми, спілкуватися з ними. Зараз мені цього трошки бракує. Але це означає, що у своєму єпископському служінні той час, який я колись присвячував як священник на парафії, я маю направити в інше русло, для того служіння, до якого мене покликала Церква.
Я був настоятелем однієї парафії, тепер таких парафій шістдесят, і вісімдесят священників. Мушу навчитися давати раду з усіма — це нове завдання і нове служіння.
— Не секрет, що ви — наймолодший єпископ Католицької Церкви. Як старші єпископи вас зустріли? Чи одразу прийняли до свого кола?
— Бути наймолодшим цікаво, але водночас це є велика відповідальність. До наймолодших, найменших, свіжих всі ретельно приглядаються.
Людина старша за віком більш стабільна — і в емоційному плані, і в служінні. Має більш спокійній підхід, не поспішає. Молоді більш завзяті. Я стараюся поєднати те й те. Прислухаюся до всіх порад старших єпископів. Водночас, не приховую, що я молодий, залишаються таким, яким був, не граю якусь роль єпископа. Після того як мене хіротонізували, я залишився таким, яким був до цього. Безумовно, я отримав Божу ласку і благодать, яка дається в час хіротонії і допомагає в моєму служінні.
У своєму єпископську служінні я стараюся бути передусім людяним, відкритим та доступним.
— Як склалися стосунки з Блаженнішим Святославом?
— Насамперед я вдячний Блаженнішому Святославу за те, що він мені справді допомагає, щоб я міг ефективно і якісно здійснювати своє служіння як єпископ. Кожен єпископ, як і священник, потребує такого тьютора, який би перші кроки введення у курс справ служіння робив з батьківською увагою, любов’ю і розумінням.
Вчити — не означає, що одразу все вдасться, це означає, що ти готовий допомогти людині, а також прийняти її помилки. Не скажу, що я одразу все роблю так, як має бути. Є свої помилки. Але приємно, що Блаженніший Святослав ці помилки розуміє і сприймає з лагідною увагою, пояснює, як має бути правильно. Це момент спілкування. У кожній спільноті, кожній організації, зокрема Церкві, головний акцент ставиться на спілкуванні, на стосунках, які вибудовують спільне розуміння, спільну справу, спільну роботу.
Моїм покликанням є допомагати Главі УГКЦ в наданні належної душпастирської опіки для українців, які виїхали за межі країни і проживають у країнах, де немає структур нашої Церкви.
Як Глава Церкви, Блаженніший Святослав несе особисту відповідальність за ці українські спільноти, а враховуючи те, що у нього багато обов’язків, він потребує допомоги у цьому напрямку, і я був покликаний Синодом Єпископів УГКЦ саме для того, щоби допомагати Блаженнішому в наданні належної душпастирської опіки для цих особливих парафіян, які підпадають під особисту опіку Глави Церкви. Стараюся це робити, наскільки це можливо.
Ми тісно комунікуємо.
Рік, що минув, попри всі карантинні обставини був плідний для нашої Церкви і Пасторально-міграційного відділу зокрема. Незважаючи на суттєві обмеження, ми здійснили максимальну кількість поїздок до наших вірних. Відвідали Словаччину, Литву, Хорватію, Австрію. Це дало нам змогу зробити певні кроки, щоби наші громади у цих країнах утвердилися.
— Перший візит, як голова ПМВ, ви здійснили до Словаччини. І повернулися з чудовою новиною — українці в Братиславі вже мають свій храм. А коли їм чекати греко-католицького священника?
— У Словаччині проживає орієнтовно сорок тисяч українців. На сьогодні вже заснована перша громада у місті Братислава. Вже є свій храм. Ми невдовзі очікуємо призначення душпастиря, який там буде служити на постійній основі для наших вірних. Зараз триває процес полагодження всіх документів, візових і організаційних питань. Думаю, до Великодня священник вже буде служити у Братиславі і розвивати душпастирську опіку серед українців у Словаччині.
— Ви спілкуєтеся зі священниками в багатьох країнах. Кому найскрутніше через карантин, а які країни пандемія майже не зачепила?
— Найскладніше переживають українці в ОАЕ, Греції.
В інших країнах кожна спільнота пережила і переживає карантинні обмеження в той чи той спосіб. Сьогодні ми думаємо над своєрідною інвентаризацією спільнот. Бо багато людей відійшло в онлайн-формат і ми не знаємо, чи вони повернуться назад.
Тому карантин і обставини сьогодення вимагають від наших спільнот в тих країнах, де ми душпастирюємо, провести інвентаризацію, щоби знати, на чому ми стоїмо, які є наші спільноти. Можливо, деякі спільноти збагатилися під час карантину парафіянами, тому що більше людей мали доступ до храму через інтернет. Вони могли побачили, що в цій країні, де я живу, є українська спільнота і українська церква.
— Церква онлайн — які вбачаєте позитиви і виклики?
— Позитив є в тому, що ми все ж таки маємо можливість служити людям онлайн. Карантин виглядав би цілком інакше, якщо б в світі не було інтернету Інтернет, з одного боку, забирає у нас багато часу, але, з іншого, дає нам багато можливостей. Ми можемо бути всі разом на молитві, перебуваючи кожен вдома, можемо працювати з дому, вчитися онлайн, робити багато всього.
Тому для Церкви карантин став нагодою вийти в світ ширше, більше. Завдяки інтернету Церква змогла бути зі своїми вірними онлайн наживо, стала ближча, доступніша. Наприклад, люди, які ніколи не ходили до церкви, а жили поряд із храмом, мали нагоду побачити, як той храм виглядає всередині. Церква змогла презентувати себе для тих, хто ніколи не був у храмі. Можливо, завдяки цьому хтось прийде до Церкви вперше.
У моменти, коли є криза, страхи, виклики, людина потребує духовного опертя. І Церква стала саме тією інституцією, яка з людьми була завжди на карантині, яка пояснювала людям, що ці обмеження не вічні, а тимчасові, і важливо, щоб ми спілкувалися, підтримували комунікацію і були разом однією спільнотою. Зрештою, щоб ми один одному допомагали і дбали про те, аби самотні люди мали належну опіку, зокрема і медичну, якщо вони її потребують
Наша Церква в час пандемії проявила серйозну соціальну місію, показала, що готова служити не лише своїм вірним, а усім людям, які є в потребі під час карантину. Ті, хто відчув цю місію Церкви «бути для всіх», напевно, зрозумів, що Церква — це не тільки місце, де можна прийти помолитися, а й місце служіння і місце співвідповідальності.
— Владико, з початком пандемії і карантину, мабуть, кожен відчув страх — люди боялися захворіти, втратити роботу, залишитися без засобів для існування… Як зарадити цьому і повернутися до звичного життя або як навчитися існувати з коронавірусом і не впадати у відчай?
— Думаю, люди зараз вже інакше переживають коронавірус і ці карантинні обмеження, ніж це було на початку. Весною минулого року це було щось невідоме і незнане, був певний страх, кожен думав, що він помре від ковіду. А сьогодні вже дехто хворіє вдруге і розуміє: якщо дотримуватися певних правил, вчасно починати лікування і загалом внутрішньо налаштуватися правильно, це все можна пережити. Тут ми всі в одному човні і нам залишається лишень молитися. Про це говорять навіть самі науковці. Попри всі знайдені вакцини і рецепти, які ширяться світом, як рятуватися від коронавірусу, ми бачимо, що багато залежить від самої людини, від того, наскільки вона справді вірить у те, що зможе це подолати, не опускати рук. Людина має буде обережна, співвідповідальна за інших, але водночас покладатися на Господа Бога. Можливо, це саме ті обставини, коли ми всі почали розуміти, що в цьому світі не все залежить від нас. Навіть ті, які навчалися все контролювати, зрозуміли, що є на світі речі, над якими контроль має лише Господь.
— А як плекати спільноту в умовах карантину?
— Громада, спільнота, родина тримаються на стосунках. А стосунки будуються тоді, коли ми спілкуємося. Якщо ми не спілкуємося — немає ніяких стосунків. Кращого формату на землі ми не придумали. Ми люди, потребуємо спілкування. Ми потребуємо іншої людину, щоби пізнати самих себе. Ми потребуємо когось напроти себе, щоби ми могли порівняти, що таке добре, що таке зле, чесне-нечесне, відкрите-егоїстичне.
Карантин поставив перед нами важливі питання: чи ми вміємо спілкуватися, чи ми готові бути співвідповідальні, якими є наші стосунки, як, зрештою, карантин вплинув на стосунки в сім’ї? Ми знаємо, що багато сімей утвердилися у своїх почуттях. Хтось, можливо, пережив кризу, хтось розлучився. Різні формати, але вони є результатом того, що такі стресові ситуації вчать нас приймати рішення бути самими собою. Те, що ми штучно набудували, в умовах карантину починає ламатися, і ми мусимо самі собі сказати, чи повинен я щось змінювати або якось змінюватися.
Думаю, для багатьох людей цей рік карантинних обмежень був роком відкриття самих себе. Зрозуміти самого себе, своє покликання, свою сім’ю, обставини. Чи я справді готовий будувати спільноту, будувати добрі стосунки чи мені ще треба цього навчитися?
— Владико, незважаючи на непростий карантинний рік, вам вдалося відправити нових священників до українських громад на Кіпр і в Португалію, на підході Словаччина. Які ще країни можуть розраховувати на приїзд греко-католицького душпастиря? І куди саме плануєте здійснити цього року душпастирські візити ви як голова ПМВ?
— Цього року ми плануємо відвідати Іспанію і Португалію, якщо дозволить Господь і всі обмеження будуть знятті.
Дуже багато запрошень, всі вони актуальні, але через відомі причині це складно реалізувати. Взагалі зараз важко щось планувати.
З найближчих наших заходів ПМВ — відвідати Австрію і Словаччину. Ті самі країни, з яких ми починали минулого року. Зроблені певні напрацювання, треба завершити процеси створення громад чи благословення нових громад. Можливо, рік дасть можливість відвідати й інші країни.
— Будучи військовим капеланом, ви активно відвідували військовослужбовців. Зараз знаходите час на такі зустрічі?
— Мені приємно, що я можу підтримувати стосунки з багатьма військовослужбовцями, які для мене стали друзями і братами за роки мого капеланського служіння.
На сьогодні менше контакту з військовослужбовцями. Стараюся відвідувати курсантів у Національному університеті оборони України імені Івана Черняховського в Києві. Це курсанти, які вчаться на офіцерів. Вони будуть начальниками з фізичної підготовки. Думаю, не до всіх курсантів приходять владики пограти у футбол, волейбол чи просто поспілкуватися. Ми з ними підтримуємо дружні стосунки, стараємося бути братами і друзями. Ввважаю, що такий братерський формат їх також привертає до Церкви. Вони починають розуміти, що бути людиною віруючою, бути християнином — це бути самим собою і могти знайти щодня час, щоби помолитися Господу Богу.
— Як вас зустрів Київ? Вже відчуваєте себе тут вдома?
— Щоби почуватися як вдома — це довготривалий процес. Не є дуже легко і просто звикнути до всього. Стараюся бачити позитив, що я є тут. Київ — столиця. Тут багато цікавих місць і щирі відкриті люди, з якими теж потрібно бути.
Трохи складно, коли ти фізично в Києві, але відповідаєш за вірних УГКЦ, які є поза межами України. Це широка географія, але можливо звідси краще видно, бо тут мозок і серце нашої Церкви, і легше бачити, які є потреби УГКЦ.
— За чим найбільше сумуєте у Львові? Чого найбільше вам бракує у столиці?
— Мені бракує центру Львова, тих вузеньких вуличок, кав’ярень і львівської атмосфери, де ти бачиш старі мури і розумієш, що на тих мурах відбилося все те, що ми називаємо життям, — радість, смуток, перемоги, невдачі…
Для людини, яка народилася і мешкала у Львові, треба час, щоб звикнути до більш масштабного сучасного міста, яким є Київ.
— Ви активний користувач соцмереж. І у вас дивовижні фото. Чим для вас є фотографування?
— Фотографія — це вміння бачити красу. Краса — це побачити те, що тобі подобається. Ви подивилися на щось і кажете: гарно. Комусь це може не подобатися. Певним речам ми надаємо це значення краси. Коли ви берете в руки фотоапарат або камеру, ви дивитесь на світ іншими очима, ніби всі це бачать, але ви бачите під своїм кутом. Певний кут світла, певна позиція — і буденні речі виглядають зовсім інакше, і люди починають розуміти, скільки краси навколо нас, починають більше її цінувати. Роблячи фотографії, я намагаюся з людьми ділитися красою, навіть якщо на фотографіях зображення облич гарних людей (усміхається. — Ред.).
Пригадую, одного року мої друзі подарували мені на день народження альбом з моїми фотографіями. Вони стягнули їх з інстаграму, видрукували і презентували мені. Коли я отримав альбом, то подумав, що то чиїсь, а вони кажуть: «Та це ж твої!».
— Чи ви відчули зміни у ставленні з боку людей, як священників, так мирян, враховуючи ваш новий статус?
— Зміни відчуваються хіба що під час Богослужіння. Єпископ, коли служить Службу Божу, має інші функціональні обов’язки. Я завжди з усіма відкрито спілкувався, до мене всі ставилися добре. Не думаю, що є потреба, щоб люди змінювали своє ставлення. Коли ти стараєшся бути самим собою, люди біля тебе також намагаються бути самими собою.
Якщо хтось мав певний стереотип щодо образу єпископа, можливо, комусь я цей стереотип не виправдав чи зламав. Та мені здається, в ХХІ столітті простота і доступність — це те, що має зближувати людей.
— З ким ви радитесь, до кого звертаєтесь у разі потреби?
— Якщо я потребую якоїсь поради, то стараюся запитати двох людей — Голову нашої Церкви Блаженнішого Святослава і секретаря Синоду Єпископів УГКЦ владику Богдана Дзюраха. Мені дві думки достатньо, щоб я міг ухвалити рішення. Це особи з досвідом, зі стажем єпископського служіння і, звичайно, вони можуть дати належну оцінку певним ситуаціям, які мають стосунок до мого служіння. Навіть приймаючи якісь особисті рішення, я мушу враховувати позицію нашої Церкви. Мої приватні думки і вислови мають перекликатися з нею. Коли ти стаєш єпископом, то кожна твоя думка, кожне слово, усе, що ти пишеш і озвучуєш, можуть протрактувати як офіційну позицію Церкви.
— Ми якось запитали Блаженнішого Любомира, як живеться двом Блаженнішим в одній хаті, коли вони мешкали у Княжичах разом з Блаженнішим Святославом. А як живеться двом владикам під одним дахом?
— Дуже добре (усміхається. — Ред.). Ми цей дах ділимо наполовину.
Приємно, коли маєш від кого вчитися. Жити з кимось — це також вчитися. Ми вчимося від інших людей: як має бути правильно, а також як би не мало бути.
Мені приємно, що я потрапив у Києві до доброї спільноти, яка має свою історію. Люди, з якими я живу сьогодні, мешкали з Блаженнішим Любомиром, Блаженнішим Святославом. Тут відображена історія нашої Церкви. І я свідомий того, що кращого формату проживання на сьогодні не знайдеш.
— Папа зробив щеплення проти коронавірусу. Як ви ставитеся до вакцинації чи готові подавати приклад українцям, які сумніваються і не знають, як вчинити щодо щеплення від COVID-19?
— Я щороку вакцинуюсь від різних штамів грипу. Звичайно, коли в Україні буде можливість вакцинуватися від COVID, я це зроблю.
Ми мусимо бути свідомі того, що такі речі, як вакцини, таблетки, нам Бог дарує як певний лік у певних обставинах, від певних хвороб.
Сьогодні ми повинні подбати про загальносуспільний імунітет. Тому маємо приймати те, що маємо.
Задля того щоб врятувати життя інших людей, варто вакцинуватися.
Розмовляла Анна ЯщенкоПерсони
Владика Степан СусЄпископ Курії Києво-Галицького Верховного Архиєпископства, титулярний єпископ Зігріса, Голова Пасторально-міграційного відділу УГКЦ
