Владика Венедикт Алексійчук: «Це парадокс нашого життя — цінувати близьких тоді, коли втрачаємо. Треба жити тут і тепер»
Пропонуємо вашій увазі другу частину інтерв’ю з владикою Венедиктом Алексійчуком, єпископом Чиказької єпархії УГКЦ, про пошук щастя в житті людини.
Першу частину інтерв’ю можна прочитати — тут.
— Владико, наше українське суспільство на загал досі не може прийняти чиюсь інакшість. Скажімо, якщо в родині є незаміжня дівчина у відповідних літах, то найближчі родичі часто готові зацькувати її, а чого це ти собі когось не знайдеш, а коли ти думаєш дитину родити?! Тим самим роблячи цю особу часто просто нещасною…
— Я багато бачив, як людина страждає, коли посвячена чомусь іншому… Бо є справа життя, якою вона хоче займатися, і є родина, якій вона теж мусить себе присвячувати.
І я не кажу, що це щось зле чи добре. Просто хтось має покликання до родини, а хтось — ні. І може об’єднати сім’ю і працю, а хтось — ні. А хтось має покликання йти монашою дорогою. І слава Богу!
А хтось лишається одиноким у світі і посвячується будь-якій ділянці праці. У Церкві ми маємо таких богопосвячених осіб. Особа собі може просто жити і працювати будь-де на світській праці.
І я не вважаю, що всі неодружені мають ставати богопосвяченими. Важливо, щоб ти виконав свою місію в житті. Життя є надто коротке…
Ти є монах чи монахиня, одружений чи неодружений. Час проходить однаково. Тому дуже важливо десь себе інвестувати. Тому знову повертаємося до теми миру, спокою, де я маю себе знайти, куди себе інвестувати.
Звичайно, найбільше людей інвестують себе в подружжя. І потім питають тебе, а чому ти себе там не інвестуєш? …
Навіть у церковному середовищі я знаходив багато непорозумінь серед священиків, коли хтось із дівчат хотів йти до монастиря. Я можу їх зрозуміти, адже вони не мають такого досвіду.
Так само можна про інших сказати. Хто може зрозуміти неодружену людину, якщо він сам одружений?! Так є, що кожен рівняє все на себе.
А є ще інша річ — пострадянська ментальність.
У Радянському Союзі часто судили за інакомислення. Тому ми звикли, що всі мають однаково щось робити. Якщо, скажімо, патріотизм, то тільки такий. Тільки так, а не інакше.
А це можуть бути дуже багатогранні особи в покликані, у Церкві, у патріотизмі… Одним словом, у нашому суспільстві ще немає поваги до інакшості, до того, що хтось може мати інший погляд на своє життя чи на функціонування в суспільстві.
— Розкажіть про власний досвід. Як часто ви старається побути з собою? Чи досі пізнаєте себе?
— О так, це велика пригода — пізнавати себе.
Гадаю, я ще дуже й дуже багато не пізнав самого себе. Але це неймовірна радість подружитися з собою, неймовірна радість пізнавати свої сильні сторони.
І це є такий приємний процес пізнання себе.
Ми фізіологічно дивимося цілий день на когось. У дзеркало ми дивимося всього пару хвилин… Але залишатися з собою — це неймовірна радість. Але водночас і не так просто. Бо твоє буття тобі весь час щось підсовує. То ти ще маєш комусь написати, ще щось почитати, щось відповісти… І тут треба тримати таку дисципліну в пізнанні себе.
Гадаю, як і Бог є незбагненний, і ми є в процесі того пізнання, так само і кожен з нас є в процесі пізнання самого себе.
— Ви як віруюча людина, мабуть, вважаєте, що щастя людини пов’язане з Богом, з вірою в Нього. Але є люди, які відносять себе до атеїстів, але і вони вважають себе щасливими…
— Я допускаю, що можуть бути люди, які є атеїстами і вважають себе щасливими. Але, як один з отців казав, що людська душа за природою є християнською. Тому людина свідомо чи несвідомо завжди тягнеться до Бога.
Люди, які називають себе невіруючими, на мою думку, вони або витворили собі невірний образ Бога або їм колись у Церкві дали неправильне розуміння Бога, або їхня невіра є з того якогось стереотипу про Бога. І вони не пізнали правдивого Бога. Не пізнали, яким є і ким є Бог. Тому вони можуть лишитися в такому своєму невірстві.
— Владико, як узагалі собі можна уявити Бога? Який Він?
— Наші уявлення про Бога дуже обмежені. Будь-які наші уявлення про Бога вже стовідсотково невірні.
І коли ми кажемо «Бог добрий» ми закладаємо в Бога людську доброту.
Ми навіть кажемо, що Бог прощає. Це неправда. Я не вірю, що Бог прощає. Бо, щоб хтось прощав, то мусить погніватися, образитися. Тобто Бог образився і прощає. Бог не може прощати, бо Він не міг образитися.
Усі терміни, які ми вживаємо до Бога, людські слова не можуть їх роз’яснити.
Це як взяти сто десять художників, посадити їх перед церквою і попросити намалювати її, і всі сто десять картин будуть різними, хоча церква та сама. Бо кожен художник буде сприймати її через себе.
І наше сприйняття — це таке пізнання Бога. Ми можемо пізнавати Бога, але не можемо пізнати Його до кінця. Бо Він перестав би бути Богом, адже Бог є незбагненний.
Ми можемо пізнавати Бога в особливий спосіб на молитві. Тоді є безпосередній стосунок з Богом. Ми також можемо пізнавати Бога через обставини, через читання Святого Письма…
Ти пізнаєш Бога, ти Його відкриваєш, але ти маєш бути свідомим, що це таке твоє відкриття як шахта, скажімо, ти сьогодні дійшов сюди, а завтра треба вже йти далі. Ти не можеш зупинитися на тому, що було вчора.
Деякі з отців казали, коли ти сьогодні шукаєш того молитовного пережиття, яке ти досвідчив учора, тоді ти шукаєш не Бога, ти шукаєш того пережиття — ти шукаєш ідола. Ти не маєш шукати того, що ти пережив, бо це не Бог. Це тільки досвід і пережиття. А Бог би мав відкриватися по-новому.
Як я вже казав, я завжди себе відкриваю по-новому. Так само і в дружбі, у стосунках, думаю, так само у правдивому подружжі один одного по-новому відкривати. Та навіть своїх маму і тата ми можемо по-новому відкривати.
Христос каже: «Будьте, як діти». Чому? Бо діти завжди відкриті до нового. А як ми кажемо? «Та я його знаю, я його, як облупленого знаю…».
Тобто ми маємо ці стереотипи, і це дуже небезпечно в стосунках до Бога.
Погляньте навіть на Євангеліє. Книгу Книг. Є чотири версії Євангелія. Євангеліє від Матея, Євангеліє від Луки. Це їхні версії, як вони його досвідчили, пережили. Тому кожен наш пережитий досвід Бога є новий. З однієї сторони, ми маємо відкривати для себе досвід Бога, з іншої сторони — черпати з досвіду Церкви в тій чи іншій особі.
Крім того, ми ще мусимо свій досвід зіставляти з досвідом Бога.
— Ми завжди чуємо про Божу волю. Як людині її взагалі можна пізнати? Чи ми можемо випрошувати в Бога того, що нам хочеться?
— Як на мене, Божа воля пізнається двома чинниками. Перший — молитва. Бо під час молитви я безпосередньо є з Богом. І тільки Бог може вказати, що є правдивим добром для нас.
Другий чинник, через який ми можемо пізнати Божу волю, — це обставини. Бо Бог завжди говорить через обставини. Він завжди промовляє через ті чи інші події, які стаються в нашому житті. Бог завжди говорить.
Звичайно, через свою таку закритість, гріховність ми не завжди готові почути, зрозуміти Бога.
Вважаю, ми завжди в праві просити про щось. Пригадаймо Ісуса Христа, як Він молився в оливковому гроті: «Боже, забери від мене цю чашу». Він висловив своє прохання, свою позицію. І тоді далі додає: «Але нехай буде воля Твоя, бо Ти знаєш, Боже, що є правдивим добром для нас». Тому ми не маємо боятися висловити Богові будь-яке прохання. В нас у народі кажуть: «Вояк стріляє, Бог кулі носить».
Можемо казати Богові: «На мій погляд, на моє переконання, було б добре, якби так сталося, хочу тобі це засвідчити, сказати, але ти високо, бачиш далеко, зроби, що є правдивим добром для мене. Ти вкажи!»
І тоді Бог вкаже.
Я завжди намагаюся робити якісь кроки. Моїм прикладом є Савло, який переслідував християн. Він думав, що робить добро. І він робив це дуже ревно…
Йшов він якось по цій знаменитій дорозі по Дамаску, і йому являється Господь. І він радикально на 180 градусів змінює свій напрямок і починає служити Богові ще з більшою ревністю.
Савло шукав слави Божої. Він шукав Божої волі. Він шукав, щоб радикально засвідчити Богові, що він хоче.
Мені важливі також слова, які каже Христос: «Не будьте ледь теплі. Будьте гарячі або холодні щось робити. Робіть кроки. Робіть якісь рішення. Покажіть якісь свої наміри».
Мені особисто це в житті допомагає. Коли я не знаю, що робити, то я щось роблю. І для мене в пошуках волі є дуже важливо пробувати. Бо поки ти не спробував, ти не знаєш, що є добре, а що зле.
Деякі кажуть: «Думаю піти до монастиря». То піди!
До одного святого якийсь чоловік писав, що хоче писати ікони. Довго і багато писав про те, що хоче писати ікони. Той йому каже: «Ну та йди і пиши!»
Йти і робити. І як мій особистий досвід стверджує, тоді Бог ствердить, що це твоє або покаже тобі, що це не твоя дорога.
На моє переконання, ми вправі просити в Бога того, що ми на наш суб’єктивний погляд хочемо. Ми не маємо боятися щось сказати Богові.
— Коли ви особисто дійшли до усвідомленого відчуття внутрішнього миру, щастя?
— Я ніколи в житті не мав якихось радикальних революційних подій. Я брав участь в усіх революціях — у Помаранчевій, у Гідності. Але я не вірю у революції. Я вірю в еволюцію. І як показує наш український досвід, суспільство не можна змінити. Суспільство саме повинно мінятися. Це мій такий меседж.
Особисто я поступово дозрівав у житті, у покликанні, у пошуках щастя.
Був період у мене десь вісімнадцять-двадцять років тому, коли я шукав свого місця в житті, чогось особливого. І, можливо, тоді я ще до кінця не розумів, що таке Божа воля, знайти своє призначення, але підсвідомо мені хотілося знайти того свого місця, призначення… Тому я дуже багато в житті зробив спроб, щоб віднайти себе, свій шлях. Але все це відбувалося поволі.
Гадаю, саме монаше життя дало мені фундамент, основу буття життя в Бозі, у радості. А тоді мені в монашестві глибше прийшло відкриття, що Бог є всюди, де б Він тебе не ставив, не покликав. Я зрозумів, що щастя не пов’язане з місцем. Щастя пов’язане з Богом. І для мене це завжди, як натягнута струна, — відчувати, куди тебе Бог кличе, і як ти маєш краще зробити, як краще послужити Богові, людям.
Тому для мене не важливе місце.
Мене часто намагаються спокусити на патріотизм і запитують, чи я не скучаю за Україною. Я тоді втікаю від відповіді, і завжди відповідаю: «Я скучаю за Богом».
Бо реально скучати нема за чим. Треба жити в тій реальності, у якій ти живеш. Яка є тут і тепер.
— Тобто скучати — це погано? Тоді виникає брак віри? …
— Скучати — це не жити в реальності. Скучати — це бути там, де нас нема. Треба жити там, де я є.
І коли я прилітаю до Америки, схожу з літака і так ніби я не був в Україні. Я цілковито поринаю в життя, в якому є зараз. Я щодня можу з кимось розмовляти з України, але я живу тут.
Коли я приїжджаю до України, то я ніби й не був в Америці. Я цілковито поринаю на тиждень чи скільки там у життя України. Я пробую жити тут і тепер. Бо це є наше життя! Не в минулому і не в майбутньому. І я маю можливість спілкуватися з тими людьми, яких мені Бог послав тут і зараз. І через цих людей я спілкуюся з Богом. Я не можу спілкуватися з Богом у минулому чи майбутньому.
— Тобто думати про майбутнє, будувати далекоглядні плани — це теж не жити в реальності?
— Господь сказав, досить турбот сьогоднішнього дня…
Я сам люблю поговорити про стратегію, плани… І не кажу, що цього не потрібно. Можна накинути якісь думки, але треба жити в реальності. Бо вона є. І в тому є проблема.
Погляньте, як ми кажемо про людей, що ми їх цінимо, коли тратимо. Це парадокс, що треба когось втратити, аби оцінити. Тобто ми не цінимо людей, яких маємо. Або згадуємо, як то колись було. А чому не тішитися тим, що маємо тепер?!
Дійсність, яку ми маємо уже і зараз, її нам дав Бог. Минулого вже немає, яким би воно не було святим чи грішним. Майбутнього ще немає. А є реальне. Реальні люди, з якими я сиджу, розмовляю, реальна їжа, яку я їм, реальна молитва, якою я молюся… І нам завжди бракує відчуття цієї реальності. Але коли ми будемо жити цією реальністю, ми будемо мати відчуття щастя.
— Але це минуле є в нашій голові… Я, скажімо, не можу не згадувати про свого тата, який помер, і не скучати за ним…
— Але це тільки в голові. Його реально немає.
Ви можете зі своїм татом зустрітися тут і тепер, бо він є у вічності. Ви не можете лише жити тим, що було і що сталося. Ви можете будувати стосунки з татом тепер, бо він є. Якщо він колись був у певному географічному просторі, то зараз він є у вічності. Тому ваші стосунки з татом продовжуються. Я не кажу, що його треба забути і не пам’ятати. Ми говоримо про нове життя, про нові стосунки, про нові відносини.
— Люди все частіше хочуть усамітнитися, втекти від суспільства як такого. Чи це не є проявом егоїзму?
— Колись монахам казали, якщо Бог тебе кличе в пустелю, не пхайся до світу. А коли тебе Бог веде до світу, не втікай до пустині. Питання, куди нас веде Бог.
Ми знову вертаємося до місця. Це наше призначення. Якщо когось Бог кличе сидіти на селі і працювати на полі, то чому ні?!
Коли хтось є особистістю і має призначення виховувати дітей, то чому ні?! Можливо, він виховує майбутнього президента.
Але важливо є не втікати, а діяти, втілювати щось, йти туди, куди кличе нас Господь.
Розмовляла Оксана Климончук