«Я не знаю, звідки Бог бере для нас ресурси, але переконаний, що Він про нас подбає» — отець Ігор Тузик
Отець Ігор Тузик — сотрудник парафії Різдва Христового в Івано-Франківську. Восьмий рік провадить при храмі спільноту християнських сімей «Ковчег», де допомагає подружнім парам долати труднощі, зростати у вірі та взаємній підтримці. Між тим працює ведучим на релігійно-просвітницькому радіо «Дзвони» і ділиться духовними роздумами у соцмережах. Разом із дружиною Ольгою виховує шістьох дітей. «Люблю те, що роблю і тих, для кого роблю», — каже про свій щоденний життєвий марафон священник. Про супровід сімей, моменти, які суспільство часто називає «тягарями», велику сімʼю і звички, що зближують із дітьми отець Ігор розповів в інтерв’ю для Департаменту інформації УГКЦ.
«Покликання до священства зростало разом зі мною»
— Скільки років Ви є священником? Як зародилося Ваше покликання?
— Священничі свячення я прийняв у 2008 році. Мені здається, що моє священниче покликання було очевидним ще з раннього дитинства. Мама розповідала, що коли я був малим у лікарні, ще за радянських часів, лікарка запитала, ким хочу стати. Я на весь зал крикнув: «Священником!» Вона була дуже здивована.
Коли я закінчував школу, тато радив подавати документи в різні навчальні заклади, «щоб був вибір». А я подав тільки до семінарії, чомусь був впевнений, що маю бути тільки там. Сказав: «Як це я не поступлю? Я хочу вчитися у семінарії!»
Зараз, коли аналізую, бачу, що моє покликання зростало всередині нашої сім’ї. Мама першою це помітила, підтримала і пожертвувала задля цього сімейним комфортом і зручностями. Ми жили недалеко від парафії отців василіян на Майзлях (храм Царя Христа. Майзлі — назва мікрорайону — ред.). Після Першого Причастя, яке мені уділяв о. Никодим Гуралюк, я побачив хлопців-вівтарників і сказав мамі: «Хочу туди». Мама не встигла нічого відповісти, як отець проходив повз і почувши це, сказав: «Ходи». Так я почав прислуговувати.
Був момент, коли наша сімʼя шукала інше житло, хотіли кращих умов. Ми були багатодітною сім’єю, старша сестра у мене з інвалідністю. Знайшли квартиру, але мама відмовилася, бо від тієї нової оселі церква була б далеко, і я не зміг би так активно служити при парафії. Вона боялася, що це може вплинути на моє покликання. Тому то була її велика жертва.
І так в сімʼї з дитинства моє покликання зростало. Тато був більш прагматичний, переживав, що я непостійний, бо ходив на різні гуртки й швидко їх залишав.
Я весь час шукав себе. Але служіння при церкві стало тим, що мене «зупинило» і сформувало.
Моє дитинство пов’язане з монастирем: ми дружили з отцями, чимось допомагали чи просто були поруч. Я не раз там ночував. Мамі телефонували, щоб попередити: «Най вже Ігор спить у нас, усе добре».
Великий вплив на мене також мав о. Августин Діткун, ЧСВВ, місіонер з Бразилії. Під час місій я з іншими дітьми буквально «ходили за ним табунами» — молилися, а після Літургії він вів нас на морозиво через весь центр міста. Його смерть стала для мене великою трагедією…
Ще один приклад — о. Доротей Шимчій, ЧСВВ. (Душпастирював для українських емігрантів в Бразилії та Аргентині — ред.) Він був взірцем пунктуальності: якщо Літургія починалася о 8:00, то о 7:55 він уже повністю готовий, відслуживши Проскомидію, стояв у дверях. За хвилину до восьмої виходив до престолу і починав богослужіння. Це вразило мене на все життя.
А вже під час навчання у семінарії я потрапив на парафію Різдва Христового, адміністратором якої тоді, як і тепер, є о. Софрон Зелінський, ВС. Поруч із ним я служив як співець, але отець довіряв мені також інші служіння, скеровував і підтримував. На цій парафії я ближче познайомився з отцями і сестрами чернечої родини Воплоченого Слова, чия духовність відіграла важливу роль у моєму формуванні як майбутнього священика.
Супровід подружніх пар потрібен не лише перед шлюбом
— Ви — духівник і засновник спільноти християнських родин. Що це за спільнота і яка її мета?
— Наша спільнота «Ковчег» народилася з потреби людей. Багато років я проводив передшлюбну катехизацію на парафії. Якось до мене підійшла жінка і сказала: «Добре, що ви нас підготували до подружжя, але ми вже живемо разом рік-два і маємо нові виклики. Треба ці науки продовжувати». Ці слова стали для мене поштовхом рухатися далі.
Ми створили парафіяльну спільноту. Ніде офіційно не реєструвалися, не писали статутів — просто збиралися і випрацьовували різні формати: коли збиратися, всією сімʼєю чи лише подружніми парами тощо. З часом виробили ритм: друга і четверта неділя місяця. На 12:00 у нас є Літургія, на якій молимося за сім’ї та родини, а після неї — зустріч.
Ми збираємось без дітей. Задум полягає в тому, щоб подружжя мали якісний час удвох — поговорити дорогою до церкви, послухати тему, потім обговорити її чи просто поспілкуватись про своє, повертаючись. Зустріч триває півтори години: катехизація, чаювання, спілкування.
Ми також робимо реколекції перед Різдвом і Великоднем, проводили сімейні табори — на Драгобраті, у наметах. Тематичні семінари: про спілкування, методи планування сім’ї, кризові періоди. На святкуванні річниці спільноти, яку відзначаємо 22 жовтня — на честь св. Івана Павла ІІ (день літургійного спомину Понтифіка — ред.) ми робили фотосесії для сімей. Для багатьох це були перші фотографії за багато років. Буває, що просто виїздимо на природу, готуємо їсти, граємо футбол, волейбол.
Маємо велику молитовну спільноту у Viber та Messenger. Багато людей виїхало, але залишаються на зв’язку, просять про молитву, підтримують одне одного. Коли хтось пише про потребу — десятки людей одразу ставлять «сердечко», тобто підтверджують, що помоляться у цьому наміренні. В такі моменти ти переконуєшся наскільки це потужне молитовне військо. Зрештою й самі люди це досвідчують.
— Скільки сімей належить до спільноти?
— Активних родин є близько 30. Вони активно долучаються і до парафіяльного життя: доглядають квіти, шиють обруси, допомагають у передсвяткових приготуваннях. Завжди можу до цих людей зателефонувати і бути певним, що можу на них покластися. У нас близькі стосунки: збираємось за кавою чи піцою, святкуємо день народження одне одного. Тобто, це вже частина їхнього життя.
— З якими питаннями найчастіше приходять сімʼї?
— Питання різні: кризи після народження дітей, труднощі у спілкуванні, проблеми у відносинах батьків і підлітків, залежності (алкоголь, азартні ігри), втрати близьких — за різних обставин, супровід подружніх пар у складних періодах чи тих, у кого є зниклі безвісти, підтримка родин військових.
Іноді треба «рятувати» шлюб, іноді — супроводжувати у горі. Бувають моменти, коли люди телефонують посеред тижня: «Отче, треба зустрітися». Є ситуації, коли вдавалося зберегти сімʼю.
Діти — це благословення
— Ви є батьком шести дітей. Сучасне суспільство сприймає багатодітні сімʼї як певний виклик. Що допомагає Вам зростати в радості й не сприймати це як тягар?
— Коли ми одружувалися, то проговорювали з дружиною, що хочемо п’ятеро дітей. Але перших п’ять років дітей у нас не було.
Я мав дуже багато запитань до Господа. Особливо, коли ти священник, приймаєш сповіді й бачиш, скільки абортів робиться навколо. Я тоді казав Богові: «Боже, дай мені тих дітей».
Сьогодні я розумію, що Господь нас готував і випробовував. Тому ми сприймаємо дітей не як тягар, а як благословення. Якщо дивитися на світ лише з точки зору того, що діти забирають час, молодість чи здоров’я — ти це сприймаєш як негативну сторону, Але якщо бачити у дітях дар, усе змінюється.
Я люблю порівнювати це так: людина хоче заробити мільйон, і коли заробила — їй кажуть, що можна легко заробити ще три. Хіба вона відмовиться? Звичайно, прийме. Це ж нагода! Ніхто не скаже: «Де я ще тих три мільйони маю впхати? Що з ними робити?». Ти приймаєш і радієш. Діти — те саме, навіть більше!
Я не кажу, що це просто. Діти — це відповідальність, недоспані ночі, інколи сльози від виснаження. Але разом із тим — це невимовне благословення.
Ми якось перелічували з дружиною, що нам принесла кожна дитина: стільки Божого дару, який маємо саме тому, що були відкритими.
Так, кожна дитина «забрала» по кілька годин сну. Але я вже не можу уявити, що цих дітей не було б. Яким би було моє життя?
— Скільки років Вашим дітям?
— У нас п’ятеро дівчат і один хлопчик. Найменший — Павлик, рік і три місяці. Далі: Даринка — два з половиною, Оленка — п’ять, Катруся — вісім, Тереза — десять і найстарша Марічка — їй чотирнадцять.
— Ваша дружина також з багатодітної сімʼї?
— Ні, і для багатьох було дивно, що вона погодилася на таку велику сім’ю. Мене навіть питали, як я її «вмовив». Але ніякого вмовляння не було — ми обоє розуміли, що діти — це благословення. Ми знаємо, що таке жити без дітей, і знаємо, що таке жити з ними, тому для нас це не тягар.
— Чи є у Вашій сім’ї звички або традиції, які особливо зближують Вас з дітьми?
— Ми намагаємося разом молитися і разом вечеряти. На сніданок чи обід зібрати всіх складно, але вечеря — майже завжди спільна.
Раз на тиждень маємо традицію дивитися фільм із попкорном — це наш час рекреації. Діти вже знають: якщо тато приносить чипси чи кукурудзяні палички — буде кіно.
До свят разом прикрашаємо ялинку, готуємо дім. Хтось допомагає, хтось шкодить — але важливо навіть не це, важливо, що ми разом.
Також намагаємося бути разом на Літургії, хоча не завжди виходить. Іноді з найменшим дружина молиться онлайн, а я старших беру з собою. Але, попри все, ми стараємося бути разом: їздити на відпочинок, наскільки це можливо «втиснути» в наш час і обставини. З меншими це складніше, бо в них свій графік і своя їжа. Діти вносять свої корективи в планування дорослих: скільки б не планував, виходить не завжди так, як хочеться. І це теж про зростання в терпеливості — в умінні розуміти й приймати, що не все можна зробити одразу.
Колись я натрапив на фразу про те, що Бог міг створити світ за одну мить — за одну секунду, але творив його шість днів. Чому? Щоб ми теж не робили все одразу.
Це приклад: зробити одне, потім інше. Присвятити час роботі, молитві, приготуванню їжі, грі. Ми не можемо бути ідеальними ні батьками, ні працівниками. Я не можу бути ідеальним священником у кожній ситуації. Я хочу, але не можу — бо фізичних сил просто не вистачає. Тому потрібно розподіляти свої обов’язки настільки, наскільки це можливо.
«Дружина є частиною мого служіння»
— Священниче служіння потребує багато часу і включеності на парафії. Як Вам вдається зберігати баланс між відкритістю до людей і турботою про власну сімʼю?
— Я вдячний Богові за мою дружину. Ми — одне ціле. Вона розуміє, що я залишаюся священником будь-де. І вона — частина мого служіння.
Коли я служу поза домом, дружина служить зі мною, бо бере на себе те, що я в цей час не можу робити в сімʼї.
У нас ніколи не було ревнощів: «або я, або Церква». Ми це проговорювали ще до шлюбу. Я завжди казав їй, що це різні прояви любові. Бог вибрав тебе для мене, але Він також вибрав мене для служіння. Ми не мали «перетягування» чи «замірювання», що ти більше часу проводиш там, ніж там.
Так, вона іноді каже: «Мені тебе бракує». Але водночас розуміє: коли йдеться про справи Церкви, це має вагу. Я також не завжди можу щось спланувати. Іноді мене це дуже злостить, але я розумію, що коли є потреба, то маю на неї відповісти.
Нещодавно мене запросили провести чотириденні реколекції в іншій області. Дружина сказала: «Я дуже не хочу, щоб ти їхав, але розумію, що це потрібно». Вона знає, хто вона, ким є для мене і ким я є для інших людей.
Через це ми рідко можемо бути всі разом, навіть на недільній Літургії. На одній я сповідую, на іншій — служу, тому їй часто доводиться залишатися вдома з молодшими, бо з шістьма дітьми непросто дати собі раду. Я знаю, що їй це нелегко, і дуже вдячний, що вона розділяє зі мною це служіння.
— Хто за освітою Ваша дружина?
— Вона — економіст. Багато років працювала бухгалтером. Тепер вона — наш «сімейний бухгалтер», домашній фінансист (усміхається). А найважливіше — вона моя дружина і мама. Материнство — це, на мою думку, найкраща «професія», це найдивовижніше, що може статися у житті жінки, бо воно приносить радість і зміст у життя.
— Що б Ви порадили подружжям, які мріють про велику сімʼю?
— Мені дуже подобаються слова святого Папи Івана Павла ІІ про те, що чоловік і дружина — це права і ліва рука Божа, які продовжують творити світ. Не треба «зв’язувати руки» Богові.
Сім’я — це великий Божий промисел. Якщо ми дозволимо Богові писати нашу історію — вона буде унікальною. Так, це непросто. Але від результату ми будемо в захваті.
Важливо знати себе і знати одне одного: ким я є, ким для мене є ця людина і ким ми можемо бути разом.
І тоді — воно йде. Як зерно: ти садиш його, але не знаєш, як воно проросте й звідки бере силу. Так само і Бог — я не знаю, звідки Він бере для нас ресурси: фізичні, матеріальні, духовні, психологічні. Я не знаю цього всього, але я знаю Його. Він про нас дбає.
Розмовляла Діана МотрукФото з особистого архіву о. Ігоря ТузикаДепартамент інформації УГКЦ
