«Я зрозумів, що ми можемо!»: Як у Фастові допомагають постраждалим від війни

16 вересня 2024, 07:00 15

На вході до будинку в тихому Фастівському провулку нас зустрічає стрункий чоловік в окулярах. «Проходьте, проходьте, — каже п. Михайло та запрошує всередину. — У цьому приміщенні ми із квітня. А загалом нашому Карітасу вже рік».

У світлому коридорі просторо, стоять кілька молодих мам із дітками до трьох років — чекають на заняття. «Двічі на тиждень тут займаються малюки віком 1–3 роки. Тричі на тиждень — дошкільнята. Сьогодні в них буде випускний, усі отримають дипломи, — розповідає о. Віталій Марцинюк, директор „Карітас-Фастів“ і парох церкви Святого Дмитра. — На ці курси ходять діти, чиї батьки не можуть собі дозволити навчання у приватних закладах. У нас вони безкоштовні, їх проводить кваліфікований педагог. Також ми роздали дошкільнятам рюкзаки, повністю наповнені шкільним приладдям.

На урядовій лінії

Початок шкільного року вносить корективи в розклад занять. З осені більшість активностей проходитимуть увечері. Є ще найстарша група, у якій займаються старшокласники і навіть студенти перших курсів. «Ми влаштовуємо патріотичні заходи, — додає привітна п. Юлія, керівниця проєктів Карітасу. — На День Конституції в нас був грандіозний квест, а потім ще раз — на День Незалежності. Ще є книжковий клуб раз на місяць. Щоправда на нього ходять тільки дівчата. Бо дівчата більше читають (усміхається)».

Зникає світло і коридор на кілька хвилин поринає в темряву. «Рівно о десятій, — зауважує о. Віталій. — Тут рідко вимикають світло, бо ми на урядовій лінії. А от вдома багато… (усміхається)».

«Усі наші проєкти спрямовані на допомогу постраждалим від війни, — розповідає п. Юлія. — Передовсім на допомогу внутрішньо переміщеним особам. Ми маємо меморандум із військовою радою. Вони всіх новоприбулих скеровують до нас, а ми вже надаємо допомогу. Стараємося залучити дітей ВПО до занять. Із ними взагалі окрема історія. Вони не ходять у наші школи, а навчаються онлайн. Тому наше завдання долучити цих дітей до місцевого середовища.

До речі, жінки-переселенки звертаються до нас часто. Наприклад, у групу психологічної підтримки, яка проходить раз на тиждень. Учора їм провели творчий майстер-клас як зробити ляльку-мотанку. Дуже всім сподобалося».

Я зрозумів, що ми можемо

У Фастівській громаді офіційно 6 000 переселенців. Проєкти місцевого Карітасу акцентуються на дітях. Окрім занять, квестів, для них проводять літні табори. «Часом наша діяльність така інтенсивна, що немає часу для власної сім’ї, — зізнається о. Віталій. — На сьогодні в нас є 25 працівників і два основні напрями роботи: кризовий центр і простір, дружній до дитини, так званий ПДД. Для мене завжди було великим викликом, чи зможемо ми, як парафія, як спільнота, провадити проєкт Карітасу. Зараз зрозумів, що можемо! Раніше ми служили на волонтерських засадах, а зараз робимо це більш кваліфіковано», — розповідає о. Віталій. А п. Юлія додає: «Нам дуже допомогла хороша репутація парафії в місті. Чимало партнерів та донорів самі шукали нас і пропонували співпрацю. Та навіть міський голова зрадів підписаному меморандуму, думаю, більше за нас».

Отець Віталій розповідає, що всю діяльність вдалося почати завдяки людям. «Господь послав мені хороших людей. Це — промисел Божий. Ці люди усвідомлюють, куди вони прийшли і що мають робити. Карітас України нас дуже підтримує — усі наші запити почуті. Маємо від них великий кредит довіри і хочемо його виправдати.

Плануємо потроху розширити наші можливості: обладнати ще два кабінети, розпочати програму з профорієнтації підлітків, психологічної адаптації до дорослого життя і, на жаль, до життя в умовах війни».

Гуманітарний коридор

«На початку повномасштабної війни через наше місто проходив єдиний гуманітарний коридор до Києва, — розповідає о. Віталій. — Нам привозили дуже багато допомоги. Ми зосереджували її на складі і відвозили до Києва маленькими бусами. Крім того, до нас почали приходити внутрішньо переміщені особи з дітьми. Тоді ми звернулися до Української освітньої платформи, з якою вже співпрацювали 2018 року, коли я отримав перший проєкт на соціальний хаб. Міський голова тоді виділив невеличке приміщення біля податкової, і ми там проводили для дітей майстер-класи, різні творчі зустрічі. Так тривало проєкт за проєктом, поки не почалася повномасштабна війна — вона нас переорієнтувала.

Перші вибухи. Ми думаємо, що робити. І з’являється ідея ліпити вареники. На другому поверсі церкви збираються парафіяни та починають ліпити, заморожувати й відправляти військовим на передову чи місцевій теробороні.

Потім з’явився проєкт праці з дітьми «Долоні». Чому «Долоні»? Бо це були долоні дружби від фастівських дітей для дітей, які приїхали з інших регіонів. Цих внутрішньо переміщених діток приводили батьки. Я побачив, що ті також потребують уваги і якоїсь роботи. Так постав простір «Українське найсмачніше».

Така передісторія. До цього проєкту ми залучили вісім людей. А керував усім наш пан Михайло. Зараз ми чекаємо, коли виросте новий урожай картоплі. А тим часом ліпимо вареники з капустою. Люди тішаться, що можуть скуштувати щось, окрім «Балуваної Галі» (усміхається)».

Розмальовані тубуси

«Це — пані Тетяна з Маріуполя і пані Люда з Херсонщини, — так о. Віталій представляє двох жіночок, які працюють у просторі. — Також у нас працюють ще дві жінки — з Краматорська та Лисичанська, і троє, які втратили рідних на війні. Пані Тетяна та Людмила беруть участь ще й у соціальному проєкті — виготовляють понад 450 порцій обідів на місяць. Це — соціальна кухня».

«Але в нас є не лише соціальні проєкти, а й культурні, просвітницькі, — додає п. Михайло і показує рукою на виставку в кутку приміщення. — Оці тубуси нам надсилали військові на знак вдячності за передану допомогу. Ми вирішили створити з них сувеніри, виставити на продаж і на виручені кошти допомогти одному підрозділу».

Пан Михайло уточнює, що проєкт із варениками розпочався у вересні 2023 року. «Ми не продавали їх — ліпили суто для військових. Пересилали по 50–60 кг. І військові на знак вдячності висилали тубуси від зброї. Місяць ми не знали, що з ними робити, а потім придумали творчий благодійний проєкт. Запросили учасниць Ліги жінок і розмалювали кожен тубус. Їх у нас 23».

Пан Михайло захоплено розповідає про ляльки-мотанки, які виготовляє його дружина, про автентичні писанки, про музей старовинної вишивки, евакуйований на Захід України в перші дні війни. «Скоро його повернемо, — запевняє чоловік, — бо потрібно і культурною просвітою займатися». І ділиться своєю гордістю — показує на екрані смартфона фото українського прапора, який зберігся з часів УПА. «Мій дядько був у проводі Степана Бандери», — пишається.

«На землях Київщини наша Церква не чужа. Її тут знищила російська імператриця Катерина, — розповідає о. Віталій. — А до того в окрузі Фастова було 24 греко-католицькі священники! Православних тут не було. Була Унійна Церква і Римо-Католицька. А коли прийшли православні, то в 1809 році останній греко-католицький священник звідси поїхав. Але цей дух, — дух українства, тут не вмер. Він був збережений на Заході України, а з 1991 року прийшов сюди».

«Коржик»

Неподалік від простору «Українське найсмачніше» розміщена майстерня печива «Коржик». «Один хлопчик із синдромом Дауна прислуговував біля мене в церкві 10 років, — розповідає о. Віталій. — Його звуть Микита. Він дуже любив пекти печиво, після дев’ятого класу пішов навчатися в кулінарне училище. Коли ми почали співпрацю з Українською освітньою платформою, то отримали невеликий проєкт на 80 тисяч гривень. І тоді з’явилася ідея залучити Микиту, дати йому можливість працювати в комфортному просторі, й водночас створити діло, яке приносило б соціальну користь. Але не могли цього зробити за такі гроші. І завдяки платформі краундфандингу доволі швидко зібрали ще 80 тисяч. Відтак вирішили зробити кав’ярню. Однак, коли все було готове до запуску, почалася повномасштабна війна. Ми були змушені почекати рік, і 27 квітня 2023 року нам таки вдалося її відкрити».

Церква в колишній бані

На тихій вуличці неподалік залізничного вокзалу розташована церква Святого Дмитра. Щонеділі на Службу Божу сюди приходять 60–80 людей. А на такі великі свята, як Великдень чи Різдво, збираються до 300 родин. Для невеличкого Фастова це чимало. «На Різдво ми робимо вертеп із молоддю. Цього року наколядували 150 тисяч гривень. Обійшли весь Фастів, їздили до Києва, — розповідає о. Віталій. — Побували в медичному центрі, де лікують військових. Через дев’ять днів на територію того центру прилетіла російська ракета і не вибухнула».

У Фастові жили кілька сімей, яких за радянських часів переселили сюди із Заходу України. З 1991 року вони просили греко-католицького священника. Він приїхав через 5 років, у 1996-му. Але за тих 5 років вдалося придбати старе занедбане приміщення міської лазні. У ньому почали ремонт. Згодом до Фастова прийшов о. Любомир. «Він був моїм префектом у семінарії, — згадує о. Віталій. — Завдяки отцю Любомирові я познайомився зі своєю дружиною Таїсією. Вона донька його сестри. У 1999 році, ще семінаристом, я приїхав до Фастова — усе жахливе, занедбане, дороги немає… Це було на літніх канікулах. Ми допомагали вибивати цеглу. Отут була стіна — її вибили. Поставили дві колони. Потім запросили майстрів розписувати стіни. Я був свідком усіх робіт як семінарист. Потім співав у хорі на освячення цього храму. І навіть не міг подумати, що колись тут служитиму.

Після закінчення семінарії, 4 вересня, ми з Таєю одружилися, а на початку грудня (якраз тривала Помаранчева революція) мене висвятили на диякона в Києві. Потім я приїхав до Фастова. Спершу на дияконську практику, а згодом залишився на священниче служіння. Відтоді минуло майже 20 років».