«Зростає біль, але зростає і відчуття, що сила Воскреслого — у нас самих»: Інтерв’ю Глави УГКЦ для Vatican News
«Хочу, щоб ви знали, що і в Україні Христос воскресає, що Україна живе. Ми є народом, який прямує до остаточної Христової Пасхи», — наголошує в передвеликодньому інтервʼю для ватиканських медіа Глава УГКЦ Блаженніший Святослав Шевчук. Він зазначає, що «Україна ділиться зі світом своєю надією», і дякує Вселенській Церкві за допомогу, що стає джерелом здатності служити людям в Україні.
Про надію, не лише як оптимізм, а як чесноту, тобто як «силу Воскреслого, яка живе і пульсує всередині нас»; про страждання, яке стає для українців не інертним станом, а шляхом, Хресною дорогою, що веде до Воскресіння, і що спонукає не до втечі, а до допомоги одні одним, як це сталося також після кривавої російської атаки в Сумах у Вербну неділю; про значення ювілейного року та сенс паломництва, що нагадує про необхідність рухатися вперед разом з іншими; про християнський сенс людських страждань і смерті та душпастирський супровід вірних у розумінні того, що «ці страждання не є місцем призначення, а пунктом відправлення», «рухом вперед до Господньої Пасхи», — про це йдеться в інтерв’ю Глави Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Святослава Шевчука для ватиканських медіа.
Ваше Блаженство, перебуваємо у Святому Році, який має тему «Паломники надії». Празник Воскресіння Господнього також спонукає нас до роздумів про надію. Як змінилася надія людей в Україні, зокрема католицьких вірних, проживаючи в умовах війни, яка не припиняється?
Насправді, для нас сьогодні надія є джерелом нашого виживання, здатності вистояти, вижити і рухатися далі. Я думаю, що надія як така не змінилася, тому що завжди нашою надією є Господь наш Ісус Христос. Ми ввіряємо себе не чомусь, а Комусь. І ці стосунки з Ісусом, Який страждав за нас, помер і воскрес, є джерелом нашої надії. Можливо, змінюється те, як ми сприймаємо цю надію і розуміємо, наскільки важливо мати не просто почуття надії, як ми зазвичай кажемо: «Сподіваємося, що все буде добре», а надію як чесноту. Тобто, як силу, яку вливає Святий Дух, силу Воскреслого, яка живе і пульсує всередині нас. Тому мушу сказати, що мірою того, як зростає біль, зростає також і відчуття, що сила Воскреслого Христа не тільки з нами, але й у нас самих. Надія для нас — це дійсність, якою ми живемо. І ми справді дуже вдячні Папі Франциску, який відчинив двері надії. Мушу сказати, що багато людей приходять на прощі, особливо в цей час Великого Посту, до наших катедральних соборів, до наших відпустових місць саме для того, щоб примножити цю надію. Паломники приступають до Таїнств Сповіді та Євхаристії, моляться за Папу, за його здоров’я і отримують ці благодаті, які Святий Рік надав нам, а Святіший Отець дав нам можливість пережити це не тільки в Римі, — бо багато паломників їдуть до Риму, — але й тут, в Україні.
В Україні багато людей переживають горювання і страждають від тілесних і душевних травм. Навіть у Вербну неділю в Сумах в результаті російської атаки загинуло понад 30 людей і понад 100 отримали поранення. Чи існує ризик, що всі ці страждання можуть затьмарити горизонт воскресіння?
Цей Великий тиждень, тиждень Страстей Господніх, ми розпочали великою трагедією: у Сумах у саму Вербну неділю, коли люди молилися в храмах, під час проповіді в православному соборі Московського Патріархату, влучили ці дві ракети, внаслідок чого загинули 34 людини, серед яких двоє дітей, і ще 119 отримали поранення, в тому числі 15 дітей. Будь-який аналіз цієї атаки, цього масового вбивства не показує нічого, окрім того, що наміром дійсно було влучити в цивільне населення. Перша ракета влучила в самий центр міста, а за нею — друга ракета, тому що вони дуже добре знали, що рятувальники, пожежники, аварійні служби, медики негайно прибудуть на допомогу пораненим. І саме тоді стався другий, ще більш смертоносний удар, бо кажуть, що ця ракета вибухнула в повітрі і влучила в людей, які пересувалися центром міста. Трагедія, яка по-справжньому шокувала всіх. У нас є відчуття, що чим більше говориться про мир в Україні, чим більше зусиль докладається також і на міжнародному рівні, щоб сприяти діалогу, пошуку мирної угоди, тим частіше відбуваються ці обстріли. Тому що дійсно за останні три тижні вони значно посилилися. Також і тут, у місті Києві, ми щоночі перебуваємо під обстрілами. У попередні місяці цього не відбувалося так часто. Бачимо ескалацію, дуже сильну затятість. Але наші люди сприймають ці страждання, цей біль не як інертний стан, а як шлях. Ми знаємо, що йдемо Хресною дорогою. Бо й динаміка Хресної дороги полягає в тому, щоб не стояти на місці, а йти, прямувати від страждань до Воскресіння. І ми йдемо разом. Буквально сьогодні я розмовляв з нашим священником, який служить у Сумах, отцем Олександром Дядею, який також є директором нашого місцевого Карітасу. Він розповів мені надзвичайні речі: після цих обстрілів люди не тікають з міста, а згуртовуються, щоб допомагати, прибирати вулиці, також готуватися до Великодня. Після цієї атаки люди не залякані, навпаки, вони більш вмотивовані залишатися, чинити опір і допомагати ліквідовувати наслідки цього обстрілу. Це щось надзвичайне, бо людський розум мав би сказати: «Треба втікати з цього місця, де, здається, панує смерть». Натомість ні. Це свідчить про те, що люди мають інший підхід до цієї трагедії, а саме підхід не заляканих, а підхід переможців цього страху, саме завдяки своїй вірі в Бога. Наш священник розповідав мені, що ці дві ракети влучили буквально за 200 метрів від офісу «Карітасу», де працює 50 людей. Наступного дня всі були там, працювали, допомагали тим, хто втратив домівки, хто перебуває в лікарнях, тим, хто перебуває у великій потребі. Але найбільше нас хвилює те, що стосується дітей. Користуючись нагодою, хочу подякувати італійському Карітасу, який запропонував взяти двадцять дітей з міста Суми, щоб дати їм можливість поїхати в літні табори в Італії. Але, як сказав мені священник, є сотні дітей, яким було би потрібно провести два-три тижні в більш спокійних частинах світу, щоб пройти період психологічної та духовної реабілітації. Тож навіть після цієї трагедії люди не впадають у відчай, а навпаки, виявляють свою людяність, свою християнську віру, свою солідарність, яка перемагає страх.
Як Церкві в Україні вдається в цих складних обставинах переживати Святий Рік разом із Вселенською Церквою?
У порівнянні з іншими Святими Роками, які ми переживали раніше, цей рік є особливим, тому що люди дедалі більше відкривають для себе значення цієї благодаті Святого Року. Бо коли в тебе все добре, то з’являється ілюзія, що не потребуєш ніякої благодаті, ні від Бога, ні від людей. Але коли ти переживаєш біль, трагедію, коли також відкриваєш свою власну людську обмеженість, то кожного дня усвідомлюєш, що ти не є самодостатнім і що ти потребуєш руки іншого, тоді це спонукає тебе відкривати для себе сенс паломництва, сенс рухатися вперед разом з іншими. Це також спонукає відкривати простір обміну дарами не тільки в тілі Церкви-паломниці на землі, але також обмін дарами між Церквою небесною і Церквою земною. Цього року ми наново відкриваємо для себе те, що завжди сповідували у вірі — сопричастя святих. Саме це сопричастя святих, спільне буття Церкви, є простором, в якому присутній Воскреслий, який є джерелом нашої надії, джерелом сили прожити це паломництво на землі, але також простором обміну дарами між небом і землею. Це робить нас більш стійкими, допомагає нам вистояти. Прямуючи вперед разом, ми справді вчимося бути емпатичними, зосереджуватися не лише на власному шляху, але й трохи входити в ситуацію іншого. Саме ця солідарність реально рятує життя в дуже конкретний спосіб. Тому я також користуюся цією нагодою, щоб подякувати всім тим, хто крокує разом з нами. Тому що цей Святий Рік переживає не лише Україна, але й уся Вселенська Церква, і ми дуже відчуваємо цю вселенську солідарність Католицької Церкви, яка для нас в Україні тепер є джерелом нашої здатності служити. Кожен ділиться всім, що має: Україна ділиться зі світом своєю надією, своєю духовністю, також і в умовах війни. Але ми бачимо, як це знаходить відгук у серцях мільйонів католиків у всьому світі. Тому ми дякуємо вам за те, що ви з нами, за те, що крокуєте з нами.
Чи протягом цих трьох років війни якимсь чином змінилося Ваше особисте сприйняття місії як Глави Української Греко-Католицької Церкви?
Мушу сказати, що так, можливо, навіть у дуже радикальний спосіб. Тому що Візантійська Церква за своєю духовністю, але також і за своєю літургією, є Церквою, яка в кожному літургійному богослужінні святкує радість Пасхи. Ми є Церквою пасхальної культури. Але ми наново відкриваємо, що пасхальне таїнство — це не тільки свято, це не тільки радість чи торжество. Пасхальна таємниця включає в себе також таємницю страждання і таємницю смерті. Це таємниці, які, можливо, сьогоднішня культура намагається забути, уникати чи навіть десакралізувати. Часто страждання і смерть у сучасному світі стають спектаклем, і ми, спокушувані проживати частину свого життя на «цифровому континенті», втрачаємо це сприйняття реальності страждання та смерті. Але під час війни, коли ця реальна небезпека смерті присутня в щоденному житті, ми навчилися споглядати присутність Бога в людських стражданнях, і саме в Ньому ми відкриваємо християнський сенс також і таємниці людської смерті. Адже смерть — це абсурдна ситуація: наша людська природа бунтує проти смерті, ми створені для життя. Але саме в цій драмі страждань ми наново відкриваємо присутність страждаючого Христа, а в таємниці смерті також споглядаємо розп’ятого Ісуса: що Він помер на хресті, щоб взяти на Себе нашу смерть і повернути нам Своє життя. Це дуже глибокі слова святого Августина: «Він взяв на Себе нашу смерть, щоб Його життя стало нашим життям». Це щось дуже глибоке, але ти мусиш відкрити це для себе, наново відкрити не через якусь хорошу статтю чи книгу, але мусиш пережити цю реальність у власному тілі, у тілі твого народу, у житті твоєї Церкви. І ми справді зараз супроводжуємо дуже багато людей, які страждають, ми служимо багато похоронів, ми щодня стикаємося з цією реальністю смерті, яка, здається, встановлює своє царство серед нас. Але серед цього царства смерті, яке російський агресор старається поширювати в Україні, ми проповідуємо Христа воскреслого, і це повністю змінює наше сприйняття як самої літургії, так і пасхального таїнства. Це впливає на нашу душпастирську працю, на те, як ми супроводжуємо людей і вселяємо в них надію, що ці страждання не є місцем призначення, а точкою відправлення. Це не незмінний стан відчаю, а двері до надії, рух вперед до Господньої Пасхи.
Ваше Блаженство, що б Ви хотіли сказати на завершення?
Користуючись нагодою, хочу привітати всіх, хто нас чутиме, з Великоднем. Хочу, щоб ви знали, що і в Україні Христос воскресає, що Україна живе. Ми є народом, який прямує до остаточної Христової Пасхи. З нагоди цього найбільшого християнського свята, яке повертає нас до джерела нашої віри, ми бажаємо вам благословенної Господньої Пасхи. Бажаємо вам тієї радості, яка дає змогу перейти також через сльози. Воскреслий Христос є нашим лікарем, Який гоїть наші рани і перемагає смерть. У пасхальний час ми вітаємося «Христос воскрес!» і можемо підтвердити і сказати: «Воістину воскрес!».
За матеріалами Vatican NewsДепартамент інформації УГКЦ
