«Звернене до мироносиць „Не бійтеся!“ є дороговказом, необхідним для життя», — отець Віталій Храбатин
Пропонуємо увазі вірних і всіх зацікавлених коментарі священників УГКЦ на недільні та святкові Євангелія. У цьому тексті, який розпочинає річну серію, о. Віталій Храбатин напередодні неділі Мироносиць роздумує над уривком Євангелія від Марка 15, 43–16, 8.
У Євангелії (Добрій новині для нас) у неділю Мироносиць ми не чуємо слів Ісуса. Не вслуховуватимемось у розповіді про зцілення або Його діалоги з тими, хто лукаво намагається перекрутити слова, показуючи Його богохульником. Марковий текст сьогодні про друзів Ісуса — тих, для кого Великі четвер і п’ятниця стали справжнім «землетрусом». Вони, які йшли за Ісусом і були впевнені в якнайшвидших змінах, відчули, як за короткий час виривають їм із-під ніг землю. Те, чого не описує Євангеліє цієї неділі, — їхню темряву. Пише про п’ятницю — погребення Ісуса, описує неділю, «вранці після суботи», але не розповідає про саму суботу — ту особливу для віруючого юдея «суботу субот», коли в «День Божого відпочинку» припадає і Пасха, спомин виходу з Єгипту та відновлення гідності вільної людини, а не раба.
Як святкувати, коли помер Той, хто став сенсом життя? Як радіти, коли відібрали надію і зрадили Милість? Про цю святкову Пасхальну суботу сьогодні Євангеліє не пише. Бо й учні, замкнені у вечірнику зі страху, не святкували. Справді дивним було оте їхнє святкування — відібрано від них Того, хто став усім, хто єдиний потрібний. Залишається тиша, але не відпочинок: біль, розгубленість, відчай, страх. Помер на хресті Ісус із Назарету, помер як невдаха і майже покинутий тими, хто йшов за Ним. Для них у вечірнику, для кожного особисто, слова «помер на хресті» означали кінець і смерть відносин із Ним, зустріч із Його поглядом, обмін почуттями й думками, слухання Його голосу, бо коли помер, то це кінець.
Мабуть, виявом того болю апостолів й учнів є перша частина сьогоднішнього євангельського уривка. За зачиненими дверима учні замкнені в собі, не думають про тіло Учителя і що з ним буде. Згідно зі звичаєм, тіла злочинців не мали похорону та гробу. Їхнім місцем була спільна яма як пересторога для усіх, з єдиним вказівником «тут злочинці». Тоді Никодим («таємний учень», бо боявся юдеїв) відважно просить у Пилата тіло, ототожнючи себе з Тим, хто «справді Сином Божим був». Просить тіло, купує полотно, обвиває тіло і вкладає до гробу. Єдині дві жінки спостерігають, щоби знати останню долю тіла Розп’ятого.
Переживши Пасхальну суботу, жінки, як каже друга частина сьогоднішнього Євангелія, ідуть виконати обов’язок щодо померлого. Євангелист Марко нагадує нам, що мироносиці від вечірника до місця покладення тіла йшли в момент, коли «сходить сонце». У їхніх серцях ще ніч болю, але дорога до Ісуса вже для них освітлена «Сонцем, яке сходить» над ними. Їхні думки в дорозі зайняті прикоченим каменем, але він відкочений. І від цього моменту все йде не так, як вони знали, що мало бути: мали би бачити тіло покійного, а зустрічає їх юнак; мали би бачити похоронну білу лляну плащаницю, а бачать білий одяг. Усе не так, як думали, тому «вжахнулися». Тобто пережили страх-здивування. Шукали «Ісуса з Назарету, розп’ятого», а чують про «Воскреслого». Страх, який переживали через ув’язнення, зраду, засуд, смерть та який спостерігали одні в одних у цьому моменті, стає здивуванням. «Не бійтесь, — каже юнак, одягнений у біле, що сидить праворуч. — Він воскрес, Він не тут, де ви Його шукаєте, не тут, де ви Його поклали».
Усі страхи мають дві спільні ознаки — вони намагаються похитнути відповідальність та духовне життя. Тому звернення юнака до мироносиць «Не бійтеся!» є дороговказом, необхідним для життя. Друга важлива його вказівка — розповісти про це Петрові та решті учнів і повернутися туди, де Ісус розпочав проповідування, бо Він там уже живе в тих, хто прийняв Його слово.
Завершується читання іншим відтінком страху — відчули жах, тобто захоплення, від того, що побачили та почули. Мали йти сказати учням, разом повернутися, здолати труд дороги повернення в місце, де все почалося, — до Галилеї. А вони нікому нічого не казали, бо боялися. Чого боялися мироносиці? У цій самій ситуації те, чого ми жахаємося, що нас наповнює страхом і не дає повернутися до місця, де все розпочалося, — новина про Воскреслого. Юнак просить благовістити Воскреслого і воскресіння, а вони бояться — чи вже увірували, що Розп’ятий тепер Воскреслий, живий, посеред них? Чим є для нас воскресіння Ісуса? Чи не намагаємося змусити інших вірити в те, що самі не розуміємо і в що не віруємо?
Отець Віталій Храбатин
священник Київської архиєпархії УГКЦ,
ліцензіат біблійного богослов’я,
референт зовнішніх зв’язків Пасторально-міграційного відділу УГКЦ
