Звернення Глави УГКЦ у 217-й день війни, 28 вересня 2022 року
Зранку 28 вересня 2022 року, у 217-й день війни росії проти України, Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав, звертаючись у щоденному відеозверенні до українців і всіх людей доброї волі, розповів про ситуацію на фронті, розпочав серію роздумів про джерело стійкості українського народу й уділив архиєрейське благословення.
Слава Ісусу Христу!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Сьогодні середа, 28 вересня 2022 року, а українська земля палає вже 217-й день. Двісті сімнадцять днів іде велика війна проти українського народу, час страшного болю та страждань і водночас час прояву великої мужності, стійкості, героїзму стількох людей різного віку і статі.
Упродовж останньої доби знову палала вся лінія фронту — з північного сходу України аж до Причорномор’я. Відповідно до ранкових повідомлень, за останню добу ворог випустив по Україні більше ніж 10 крилатих ракет, здійснив 17 авіаударів і понад 105 ударів реактивними системами. Завдав ударів різної важкості по 40 населених пунктах України, здебільшого поціляючи по житлових будинках і критичній інфраструктурі наших міст і сіл. Найбільше обстрілів зазнали Харків і Миколаїв, на Донбасі — Слов’янськ і Краматорськ, двічі був обстріляний Нікополь на Дніпропетровщині. Кожний обстріл — це людська кров, і не дай Боже нам стати нечутливими до людського страждання, коли бачимо ці цифри.
Але Україна стоїть. Україна бореться Україна молиться.
Ми розпочинаємо роздуми над джерелом нашої стійкості. Бо весь світ дивується — Україна стоїть у нерівній борні уже 8-й місяць. Звідки та сила? Звідки та непорушність? Під час цієї війни, спілкуючись із нашими воїнами, з тими, хто побував у ворожому полоні та в російських катівнях, із нашими біженцями, переселенцями, з нашими монахами і монахинями, я відчув, що є певні принципи, фундаменти цієї стійкості. Можливо, ми сьогодні ще не можемо цього усвідомити, але є щось таке, що дає нам сили стояти, точка опори, на яку можна опиратися.
Сьогодні поміркуємо над першим принципом цієї стійкості. Це наше всенародне відчуття свободи і наша воля до свободи. Особливо тепер ми відчуваємо щось таке, що відрізняє український характер від народів інших держав. Тут йдеться не про якусь одну етнічну групу, а про всіх мешканців України. У всіх нас є вроджене відчуття і прагнення бути вільними. Це та свідомість, що ми — діти Божі, а не раби людських ілюзій. Так історично склалося, що в новітні часи на території України мешкали саме вільні люди, спочатку як товариство, потім як суспільство, ще пізніше як держала. І ми розуміємо, що це теж наше християнське покликання, шлях до справжньої, істинної, повної свободи. Це в жодному разі не прагнення до анархії, прагнення робити, що заманеться, а глибоке всенародне розуміння, що свобода — це здатність і право чинити добро.
Бути вільною для людини означає бути людиною. Коли хтось відбирає в людини свободу — краде в неї людяність, а відтак нищить її людськість. Свобода — це дар, вписаний глибоко в людську істоту нашим Творцем. Адже повнота свободи є лише в Бозі, а людина створена як образ і подоба цієї повної вічної Божественної свободи. Тому бути собою, бути людиною означає мати можливість і право чинити добро. Така волелюбність і свідомість покликання до свободи українського народу завжди була чимось страшним для різних тиранів, окупантів, які приходили на українську землю. Свого часу мій великий попередник, патріарх Любомир, сказав таку фразу, що диктатори менше бояться голодних бунтів у своїх країнах, аніж вільних людей, тому що голодного можна купити, а вільного тільки вбити.
Багато з тих, хто побував у російському полоні, у російських катівнях, відчували, що навіть зі зв’язаними руками і затуленими очима вони були більш вільними, жили на вищому рівні свободи, аніж їхні кати. Звідси випливає така ненависть до вільної української людини російського окупанта, який є рабом людських ілюзій своїх диктаторів і який у глибині серця це розуміє.
Ми, як народ, сьогодні усвідомлюємо, що свобода вимагає від нас відваги брати на себе відповідальність за наше спільне благо. Те, що свободу в людини не може забрати ніхто, сьогодні розуміють в Україні майже всі, від малого до великого. Людина може віддати особисту свободу тільки сама, може її зректися, може втекти від відповідальності, не маючи відваги. Українці продемонстрували, що мають відвагу бути вільними.
Цими днями я пригадав собі фразу однієї монахині, вже похилого віку, з якою ми зналися вже багато років, ще з часів радянського переслідування, коли вільний світ був на Заході, за «залізною завісою». Коли вона почула, що сьогодні дехто зі світових політиків чи різних діячів того вільного світу такий ласий на російські гроші і вартість російських енергоносіїв може бути ціннішою від свободи, то сказала: «Видно, і серед багатіїв на Заході є більше голодних, яких купують, аніж вільних, які готові цінувати і обстоювати свободу».
Боже, Ти нам дарував нашу свободу як покликання до повноти здатності чинити добро: поможи нам здійснити це покликання! Боже, поможи нам мати відвагу бути вільними! Боже, поможи Україні сьогодні встояти у цій нерівній борні! Боже, благослови наше українське військо! Боже, даруй нашій Україні свободу і Твій благословенний небесний мир!
Благословення Господнє на вас, з Його благодаттю і чоловіколюб’ям, завжди, нині, і повсякчас, і навіки вічні. Амінь.
