Біографія Блаженнішого Святослава

Дитинство і родина

Народився в християнській родині Юрія та Віри Шевчуків 5 травня 1970 року у Стрию (Львівська область). У період підпільної діяльності УГКЦ греко-католицькі священники служили Божественну Літургію в родинному домі Шевчуків. «Я народився в місті Стрий на Львівщині. Це своєрідне і цікаве місто, — цікаве своєю історією, а зокрема людьми, яких Господь Бог поставив біля мене в той час. Моя мама була вчителькою музики, а батько — державним службовцем і працював на залізниці. Крім того, великий вплив на мене, на мою уяву мали дідусь і бабуся. Моя мама майже все своє життя пропрацювала в музичній школі, викладала гру на фортепіано. Якщо говорити про перші спогади, то вони пов’язані з фортепіано. До нас додому приходили учні і постійно лунала музика. Навіть коли моя мама займалася домашніми справами, наприклад готувала їжу на кухні, то завжди в сусідній кімнаті грали студенти на фортепіано», — говорить про батьків сам Блаженніший Святослав. Але, як згадує владика, багато про Церкву він дізнався від своїх бабусі та дідуся, які стали для нього «ходячою енциклопедією історії Церкви і народу»: «Вони мали на мене великий вплив, через них я ввійшов у життя Церкви. До речі, мої дідусь і бабуся були великими приятелями родини Зарицьких. Відомий священномученик Олекса Зарицький приїжджав до нашого дому, служив Літургію. Моя родина з боку батька, який був вихідцем з Івано-Франківщини, із селища Брошнів-Осада, також була дуже активною в підпільному житті Церкви. Фактично, у тому контексті я познайомився з отцем Михайлом Косилом, який був ректором підпільної духовної семінарії на Франківщині».

Оскільки мама Блаженнішого Святослава була вчителькою музики, він також відвідував музичну школу, про що сам часто розповідає: «Так, я закінчив дитячу музичну школу в Стрию. Оскільки для мене фортепіано було відоме, а скрипка була таємницею, тому я зацікавився нею. Моєю вчителькою була рідна мамина сестра. У мене ці музичні інструменти ніколи не асоціювалися з якимось навантаженням, обов’язком, а викликали цікавість. Мама вчилася заочно в консерваторії у Львові і працювала, ще як студентка, у музичній школі в Самборі. Часто брала мене із собою, бо не було з ким залишити. І всі ті коридори, класи музичних шкіл у Стрию та Самборі — це був простір, у якому я виростав. Пізніше, коли я ходив до школи, мама мене брала до музичної школи, щоб я робив уроки. Уявіть собі: урок музики, є письмовий стіл, фортепіано, за інструментом сидить студент чи студентка, моя мама біля нього чи неї, а я поруч роблю уроки. Мама водночас слухає, як грає студент, і дивиться, що я роблю. І тільки все зробивши, я міг збиратися і йти додому». Сьогодні взяти до рук скрипку вдається нечасто: «Граю, коли ніхто не чує. Найулюбленіший мій композитор — Антоніо Вівальді. Я багато його концертів грав у музичній школі. Пам’ятаю ті дитячі відчуття світлої, радісної музики, коли зміг відвідати Венецію вже як студент богослов’я в Римі. Уповні зрозуміти музику Вівальді можна лише тоді, коли потрапиш до того міста, у якому він жив, і відчуєш рух води у венеційських каналах. Для мене слух став дуже важливим елементом світосприйняття, особливо коли йдеться про мої перші контакти з церковним життям, із підпільною Церквою. Я спочатку влився в середовище дяків, співців. Від 13 років я співав, вчив гласи, читав старослов’янською мовою Псалми. Могли цілими ночами читати Псалтир над покійними».

Освіта

Після закінчення середньої школи № 10 навчався у Бориславському медичному училищі. «Я закінчив на відмінно восьмий клас і вступив до Бориславського медичного училища. Це був дуже важливий момент у моєму житті — у 15 років я вилетів із сімейного гніздечка. І, фактично, до життя в Стрию вже не повернувся. Для мене Борислав став другим містом, у якому я виростав, якому багато завдячую. Довкола училища, його викладацького колективу, зібралася цікава група справжньої галицької інтелігенції. У Бориславському медучилищі не було гуртожитку, треба було жити на квартирі в людей. Мені так пощастило, що я впродовж першої частини свого навчання мешкав у польських родинах. Вони вдома розмовляли польською мовою, виписували всі газети з Польщі. У них я навчився польською і читати, і розмовляти. Медицина мені дуже подобалася, — ​розповів Блаженніший в одному з інтерв’ю. — Це була складова частина людського життя і буття, яка мене манила. І в підпільній Церкві казали: „Тобі треба якусь таку спеціальність, щоб мати можливість бути близько до людей“. Наприклад, митрополит Володимир Стернюк працював фельдшером на „швидкій допомозі“. Отож такого типу професія для підпільного священника була важливим елементом». Водночас у 1983–1989 роках відвідував курси в підпільній греко-католицькій духовній семінарії. «Я також служив як кур’єр, перевозячи певні речі з Івано-Франківщини до Стрия, до сестер служебниць Непорочної Діви Марії, які там також мали свою підпільну спільноту», — згадує про час підпілля владика.

Відбув військову строкову службу в Радянській армії. Як випускник медичного училища, відслужив два роки строкової служби фельдшером в окремому батальйоні аеродромного забезпечення Луганського вищого військового авіаційного училища. «Я служив спочатку в учебці у Вінницькій області, станція Вапнярка. Там, фактично, відбувався, як тоді називалося, „курс молодого бойца“, а після того я потрапив на службу до Київського військового округу і служив у Луганську, у Вищому військовому училищі штурманів імені Пролетаріату Донбасу» — розказав Блаженіший Святослав.

Після цього його життєвий шлях пов’язаний лише з церковними справами. Як відзначає владика, до рішення стати священником його спонукала висока релігійність батьків та близьких родичів, усього галицького суспільства. Однак вирішальним він вважає знайомство з отцем Михайлом Косилом, священником підпільної Церкви, який уже помер: «Свого часу він два строки відсидів у в’язниці за священничу діяльність, потім був призначений ректором підпільної семінарії. Сила цієї особистості, сила зустрічі з такою особистістю і стала останнім поштовхом».

Священниче служіння

У 1991–1992 роках навчався в Центрі філософсько-богословських студій «Дон Боско» у м. Буенос-Айресі (Аргентина), про що розповідає сам: «Коли я повернувся з армії і хотів продовжувати підготування до священства, вже були цілком інші обставини. Це вже не була підпільна семінарія. Я потрапив у групу, яку формували для навчання в Аргентині на прохання владики Андрія Сапеляка. Там навчався до 1993 року. Фактично, закінчив курс філософії. Це дворічний курс, який прописаний навчальним планом для підготування до священства». «Коли отримав у посольстві в Москві візи для себе та друзів, то йшов вулицею і співав від щастя. На початку жодного слова не розумів іспанською, але вже під час першої сесії іспити з філософії складав тією мовою. Треба просто сісти і вивчити, — ​ділився архиєпископ простим рецептом опанування мов, яких знає до десятка. — А вже у 1992–1994 роках повернувся до навчання в Україні, а саме у Львівській духовній семінарії Святого Духа».

Піддияконське поставлення отримав із рук владики Юліана Вороновського. Дияконські свячення отримав 21 травня 1994 року з рук владики Филимона Курчаби, а Таїнство Священства — 26 червня 1994 року з рук кардинала Мирослава Івана Любачівського.

У 1994–1999 роках навчався в Папському університеті святого Томи Аквінського (Рим, Італія), де здобув докторат з відзнакою Summa cum laude в галузі богословської антропології та основ морального богослов’я візантійської богословської традиції. Під час навчання в Римі надавав душпастирську опіку українцям-греко-католикам в Афінах. «Я ніколи не хотів навчатися за кордоном. Але мене рекомендували. І я поїхав на навчання до Риму за скеруванням, якому сприяв Мирослав Іван Любачівський, тому що в той час було багато охочих стати священниками, але не було викладачів. Проте я ніколи не поривався до тих титулів, завдань, які мені посилав Господь Бог», — свідчить про свій період навчання в Римі Блаженніший Святослав.

Як зазначає архиєрей, після захисту в Римі докторату він домігся через Східну Конгрегацію загальної аудієнції в папи Івана Павла II, на якій попросив благословення на свою місію в Україні. Отримав таку відповідь: «Їдь, брате, ти там матимеш дуже багато роботи».

У 1999–2000 роках — префект Львівської духовної семінарії Святого Духа.

У 2000–2007 роках — віцеректор Львівської духовної семінарії Святого Духа.

З 2001 року — віцедекан богословського факультету Львівської богословської академії (відтак Українського католицького університету).

У 2002–2005 роках — голова Секретаріату та особистий секретар Блаженнішого Любомира Гузара, керівник Патріаршої курії у Львові. Пізніше, у березні 2011 року, на своїй першій пресконференції в статусі Глави УГКЦ Святослав Шевчук відзначить: «Насамперед хочу вам сказати, що вважаю себе духовним сином і послідовником Блаженнішого Любомира. Він, як добрий батько, вміло мене виховував».

З червня 2007 року — ректор Львівської духовної семінарії Святого Духа.

Єпископська діяльність

14 січня 2009 року папа Венедикт XVI поблагословив рішення Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви про призначення отця Святослава Шевчука, ректора Львівської духовної семінарії Святого Духа, єпископом-помічником єпархії Покрову Пресвятої Богородиці в Буенос-Айресі (Аргентина). Новому єпископу було уділено титулярний престол Castra di Galba.

Архиєрейська хіротонія відбулася 7 квітня 2009 року, у свято Благовіщення Пресвятої Богородиці, в архикатедральному соборі Святого Юра у Львові. Головним святителем, у присутності Блаженнішого Любомира Гузара, був високопреосвященний владика Ігор Возьняк, архиєпископ Львівський, а співсвятителями виступили владика Михайло Микицей, єпарх єпархії Покрову Пресвятої Богородиці в Буенос-Айресі, та владика Юліан Вороновський, єпарх Самбірсько-Дрогобицький.

10 квітня 2010 року був призначений апостольським адміністратором єпархії Покрову Пресвятої Богородиці в Буенос-Айресі, яка стала вакантною після зречення з уряду попереднього єпархіального єпископа Михайла Микицея. У той період познайомився із кардиналом Хорхе Бергольйо — теперішнім Папою Римським Франциском. «Коли я був скерований на єпископське служіння до Аргентини, то навіть не припускав, що колись Аргентину покину. Я справді намагався ввійти в ту культуру, у її спосіб життя, мислення, пройти процес інкультурації. Я намагався стати частиною аргентинського суспільства і бути всім для людей, які були повірені моїй пастирській опіці. Я підтримую контакти з тими людьми і досі, переживаю, що відбувається в тій чи тій парафії», — пригадує свій досвід служіння владика Святослав.

У вересні 2010 року Синод створив спеціальну комісію, переважно з молодих єпископів, до складу якої був включений і владика Святослав. На цю комісію було покладене завдання сформулювати десятирічний план розвитку діяльності УГКЦ. Ця робота була виконана, а пізніше архиєрей вже працював в іншій групі, яка розробляла конкретні механізми, як можна втілити в життя положення, визначені попередньою комісією.

Упродовж свого єпископату владика Святослав продовжував викладати. Коли приїжджав до України на Синоди, то читав лекції в Українському католицькому університеті та Львівській духовній семінарії. Мав напрацювання щодо читання циклу лекцій із богословської антропології в Аргентині.

23 березня 2011 року обраний Главою УГКЦ на Виборчому Синоді Єпископів УГКЦ, у якому брали участь 40 єпископів з усього світу. 25 березня цей вибір благословив папа Венедикт XVI. Уведений на престол 27 березня 2011 року в Києві, у Патріаршому соборі Воскресіння Христового. На цю подію прибуло понад 20 тисяч вірян з усього світу. Однією з найпомітніших делегацій стала аргентинська, яка приїхала до «свого архиєпископа». Було вражаюче почути від українських аргентинців, які вперше потрапили на батьківщину предків, добре збережену мову, що нею розмовляли на заході України сто років тому.

Окрім рідної, вільно володіє англійською, німецькою, італійською, іспанською, польською, російською, латиною, грецькою та старослов’янською мовами.