Авіарейс Рим–Львів, що змінив історію: як Глава УГКЦ повертався додому

30 березня 2026, 21:00 102

Сьогодні, 30 березня, Українська Греко-Католицька Церква відзначає знаменну дату — 35-ту річницю повернення Глави УГКЦ на рідну землю. Навесні 1991 року блаженніший Мирослав-Іван Любачівський ступив на українську землю після 24 років вимушеного екзилу. Це був не просто переліт із Рима до Львова — це була епохальна подія, що ознаменувала остаточний вихід Церкви з катакомб. Водночас це стало початком її масштабного відродження в Україні, яка ще залишалася підрадянською, але вже рухалася до незалежності.

Безпосереднім свідком тих доленосних днів став владика Кен Новаківський. Тоді — молодий священник і віцеканцлер курії блаженнішого, який мав честь супроводжувати Главу Церкви в цьому історичному польоті. У спеціальному інтерв’ю він поділився унікальними спогадами про перші емоції духовенства та мирян, сльози радості біля собору Святого Юра й безпрецедентні виклики розбудови церковних структур фактично з нуля.

Проте ця розмова — не лише погляд у минуле. Вона про нерозривну тяглість духовного лідерства нашої Церкви. Згадуючи міцний фундамент, закладений блаженнішим Мирославом-Іваном, і візіонерські кроки кардинала Любомира Гузара, ми водночас осмислюємо 15-річчя патріаршого служіння Блаженнішого Святослава. Як у буремні дні 1991-го, так і сьогодні, у час повномасштабної війни, Церква демонструє свою незмінну позицію — залишається зі своїм народом у найважчий час, даючи надію та засвідчуючи: «Не журіться! Бог із нами».

— Історія УГКЦ зафіксувала цей день як дуже важливий і символічний. Можете пригадати Ваші особисті емоції та враження як людини, що супроводжувала Главу Церкви в Україну? Що Ви переживали того дня?

— Памʼятаю, що коли був молодим, не дуже любив вставати рано-вранці. Але 30 березня ми мали встати вдосвіта, бо летіли з Рима до Львова спеціальним чартерним рейсом «Аерофлоту». Ми виїхали з резиденції блаженнішого в центрі Рима (П’яцца Мадонна дей Монті) до аеропорту Ф’юмічіно. Напередодні я дуже хвилювався, щоб не проспати. Тому, здається, не спав усю ніч.

Ми сіли у великий автобус, де були всі наші єпископи з-за кордону, а також римо-католицькі єпископи та багато міжнародних журналістів. Коли ми приземлилися у львівському аеропорту, організатори попередили, що радянські прикордонники перевірятимуть наші паспорти та візи прямо в літаку.

Вийшов дуже серйозний старший прикордонник у великій шапці. Першим він підійшов до Його Блаженства. Ми всі затамували подих, думаючи: «Може, зараз його заарештують?». Було справді страшно. Але прикордонник став на коліна і поцілував руку блаженнішого Мирослава-Івана. У той момент я зрозумів, що ситуація докорінно змінилася і люди готові приймати Главу своєї Церкви.

Коли ми вийшли з літака, блаженніший поцілував рідну землю. Він не бачив її майже 24 роки: поїхав звідси молодим, а повернувся у віці 76 років. Я відчував його глибоку емоцію. До поїздки він кілька разів запитував: «Не знаю, як вони мене прийматимуть? Я не жив там понад 50 років, вони змінилися, і я змінився. Чи впізнають вони мене?». Але, коли ми побачили масу людей від аеропорту до собору Святого Юра, сумніви зникли. Люди кидали квіти на машину — це була Лазарева субота, і все відчувалося так, ніби це вхід Господній у Єрусалим, коли молодь вітала Ісуса Христа.

— Які слова Ви почули від блаженнішого Мирослава-Івана під час перельоту? Можливо, помітили особливі деталі в його поведінці?

— Блаженніший Мирослав-Іван був людиною глибокої молитви. Якщо він не працював за своїм комп’ютером, то обов’язково тримав у руках вервицю. Під час польоту, який тривав дві з половиною години, він постійно молився. Певно, за українців, Церкву і тих, хто його зустрічатиме.

Спочатку ми мали дозвіл на перебування лише протягом 10 тижнів. Це планувалося як візит. Проте після першого ж дня блаженніший зібрав співробітників свого римського бюро і сказав: «Я думаю, це не просто візит. Ми повернулися, щоб жити тут і відновлювати адміністративне та душпастирське життя нашої Церкви». Ми мали написати листа папі Іванові Павлу II про те, що Глава УГКЦ залишає екзил і починає жити в Україні. Усі ми тоді відчули: якщо не зараз, то коли?

— Тобто для блаженнішого це спочатку планувалося як поїздка на кілька тижнів, а виявилося остаточним поверненням?

— Так. Я сам мав бути тут лише 10 днів, бо був шефом персоналу римського бюро і мусив повертатися до роботи. Ми думали, що блаженніший теж згодом повернеться до Рима, а потім знову приїде. Але вже першого тижня стало зрозуміло — ми вдома.

— Розкажіть про перші кроки блаженнішого Мирослава-Івана в Україні. Якими були перші дні?

— Пригадую перші хвилини біля собору Святого Юра. У мене було дуже відповідальне завдання: блаженніший мав виголосити привітальне слово до народу з балкона Митрополичих палат, а я мусив тримати і вчасно подати йому текст цієї промови.

В аеропорту через величезний натовп я загубив машину, якою мав їхати. Машини з кортежу виїжджали одна за одною, а я стояв із текстом доповіді й не знав дороги до собору. Раптом мене хтось схопив — це був владика Іриней Білик. Він запитав англійською: «Can I help you?». Я вигукнув, що мені негайно треба до собору Святого Юра, бо в мене текст промови!

Ми встигли. Блаженніший уже заходив до палат, а надворі стояли тисячі людей. Коли я нарешті передав йому документи, мені стало значно легше.

Наступного дня, у Квітну неділю, була неймовірна радість. Після Служби Божої блаженніший Мирослав-Іван разом з архиєпископом Володимиром Стернюком та іншими єпископами вийшли на балкон святити вербу. На обличчях людей було видно, що почалося нове життя, що Церква воскресла.

Далі, протягом Страсного тижня, ми мали щодня по чотири—пʼять різних подій. У храмі Преображення Господа Ісуса Христа була особлива зустріч блаженнішого із духовенством. Сотні священнослужителів привітали його, кожен йшов особисто за благословенням. Це було дуже емоційно і зворушливо, адже деякі священники знали блаженнішого ще студентом.

— Ви бачили обличчя священників і мирян підпільної Церкви, які фактично виходили з катакомб. Яким був цей вихід для них?

— Я був семінаристом у Римі. Щонеділі ми співали під час Літургій, які транслювалися через Ватиканське радіо на Україну. Я знав, що наші голоси чують вірні в підпіллі, але ніколи не думав, що зустріну цих людей особисто в Україні.

Священники підходили до блаженнішого і розповідали, яким благословенням для них було чути його голос, його проповіді по радіо. Вони єдналися з нами в молитві через приймачі, а тепер він стояв перед ними.

Для єпископів із діаспори це теж була надзвичайна подія — зустріти душпастирів, які десятиліттями служили в підпіллі, почути про їхнє життя та працю. Мені тоді було лише 32 роки, я був священником лише 2 роки й не міг уявити кращого часу для служіння, ніж це повернення на землю моїх предків.

Після Львова ми поїхали до Дрогобича. Також памʼятаю Великдень у Шевченківському гаю. Люди вітали один одного: «Христос Воскрес! Воістину воскрес!». Для блаженнішого та єпископів поставили крісла, а навколо них танцювали гаївки. Ті радісні голоси свідчили про одне — наша Церква воскресла й більше ніколи не буде в підпіллі. Це був один із найщасливіших моментів у моєму житті.

— Хто ще, крім Вас, супроводжував блаженнішого Мирослава-Івана в тому літаку?

— З нами були отець-доктор Іван Дацько, пані Соня Глутковська (тепер — Соня Соутус), яка була пресреферентом, і пан Андрій Сороковський, який також працював у римському бюро. Також прилетіли всі наші єпископи з-за кордону. Це була дуже тепла, майже родинна зустріч.

— Скільки єпископів тоді приїхало?

— Думаю, було 14 чи 15 єпископів із-за кордону. Але це не вперше вони зустрічали своїх братів із підпільної Церкви. За кілька місяців до того папа Іван Павло II запросив усіх підпільних єпископів з України та всіх єпископів із-за кордону на зустріч у Римі. Це було в червні 1990 року — така братерська зустріч із Папою. Тоді наші єпископи з діаспори та підпілля особисто зустрілися не вперше, але вперше ми всі зібралися тут, в Україні.

— Коли блаженніший Мирослав-Іван повернувся, він почав провадити Церкву вже на рідній землі. Розкажіть про ті процеси, які він започаткував, і виклики, які перед ним постали як перед Главою нашої Церкви в 1991 році.

— Однією, якщо можна так сказати, з переваг підпільної Церкви було те, що ніхто не мусив тримати адміністрацію, не міг тримати ніяких документів. Тоді перше, що ми мали зробити — це заснувати бюро. Блаженніший просив, щоб я поїхав до Чикаго вивчати церковну адміністрацію, бо за кордоном ми не мали великих канцелярій у наших єпархіях. Зазвичай це єпископ, секретарка і протосинкел, що приходив до канцелярії раз на місяць.

А як керувати адміністрацією такої великої Церкви? Тоді мене відправили до Чикаго, де я працював у канцелярії римо-католицького архиєпископа, кардинала Бернардіна, який був відомий своєю адміністрацією. Ми почали думати, які структури нам потрібні, бо блаженніший був Патріархом, і нам були потрібні патріарші структури. Також він був кардиналом Вселенської Церкви, що теж накладало певні обовʼязки. І, звісно, він був верховним архиєпископом і митрополитом Львівським.

Ми розробляли структуру його уряду. Очевидно, була потрібна пресслужба, щоб ми могли говорити з нашими людьми не лише в Україні, а й за кордоном. Нам був потрібен економічний департамент для пошуку фінансування. Також душпастирські справи, і, що дуже важливо — наші семінарії: Львівська, Івано-Франківська, згодом Дрогобицька та Тернопільська. Потрібно було шукати викладачів.

За пару місяців після повернення я отримав запит: де знайти матеріал для ряс та підрясників для семінаристів? У 1991 році ми вже мали близько 800 семінаристів, а купити чорний матеріал було неможливо. Потрібно було знайти 800 подушок, 800 тарілок, виделок — усе це ми мали шукати. Викликів було багато, бо ще існував радянський союз. Хоч був час гласності та перебудови, але на будь-яку подію ми мали отримувати дозвіл від уряду.

Наприклад, ми, як іноземці, мали дозвіл жити лише у специфічних туристичних готелях за великі гроші. Блаженніший, отець Іван Дацько та дві сестри-монахині із Бразилії мали дозвіл жити в Митрополичих палатах, а решта — або в готелі, або в Пустомитівському районі. Я жив в Оброшині. Щоранку мав вставати дуже рано, сідати на машину і їхати до собору Святого Юра. Це радянська влада визначала, де ми маємо перебувати. Щоразу, коли ми їхали з Оброшина до Львова, на постах ДАІ нас зупиняли, і ми мали показувати дозволи на виїзд та вʼїзд до міста.

— Блаженніший Мирослав-Іван провадив Церкву в Україні 10 років. Що йому вдалося зробити за цей час? Можливо, багато хто сьогодні не знає про його рішення, які стоять біля витоків теперішніх процесів.

— Він благословив дуже багато ініціатив. Він дав можливість відкрити Патріаршу курію та курію Львівської архиєпархії. Також він дуже цікавився медициною, бо після Інсбрука він у Римі вивчав і богословʼя, і медицину. Він думав, що якщо повернеться у СРСР, то зможе служити і як священник, і як лікар. Тому він дуже сприяв відновленню «Народної лічниці» (тепер — Шпиталь імені Андрея Шептицького), і призначив мене відповідальним за цей проєкт.

Також він разом із людьми, які знали патріарха Йосифа Сліпого, працював над відновленням Львівської богословської академії (тепер — УКУ). Він благословив початок роботи цієї академії. У перші місяці після повернення йшло багато гуманітарної допомоги, але ще не було закону про благодійність. Блаженніший благословив заснування «Карітасу». Я був першим президентом «Карітас-Україна». Тоді наш бюджет був дуже малим, але ми бачимо результат сьогодні — це найбільша благодійна організація в Україні.

Також ми почали організовувати душпастирську роботу поза межами Галичини. Блаженніший Мирослав-Іван благословив групу каноністів (серед них — отець Анібал Соутус), які почали готувати документи до Ватикану, щоб показати, що ми історично мали свої громади по всій великій Україні. Вже тоді були думки про будівництво собору в Києві. Блаженніший приїхав до Києва, ми шукали місце — думали про Львівську площу, але, зрештою, він дав благословення будувати Патріарший собор там, де він є сьогодні.

Він дуже підтримував пресслужбу, бо розумів, що комунікація — це ключ. Засновував різні комісії для духовенства, мирян. При ньому було створено Тернопільсько-Зборівську єпархію та Вишгородсько-Київський екзархат. Поки він був здоровий, він щонеділі намагався відвідувати різні парафії та єпархії, щоби знати духовенство та мирян.

— Ви згадали, що після Львова він служив Літургію у Дрогобичі. Розкажіть про цю поїздку.

— Ми поїхали на запрошення до церкви Пресвятої Тройці. Здається, це був понеділок після Великодня. Служба Божа була в полі, на відкритому повітрі. Зранку йшов сильний дощ, але коли приїхав блаженніший — вийшло сонце. Там були тисячі вірних, це була неймовірна радість.

Також ми мали сумний візит до Стрия — на місце, де в тюрмі загинуло багато українців. Ми бачили виставки про те, як радянська влада мордувала людей. Це справило велике враження на блаженнішого.

— Після нього Церкву очолив блаженніший Любомир Гузар. Який спадок він отримав?

— Спершу владика Любомир Гузар став єпископом-помічником для блаженнішого Мирослава Івана, бо стан здоровʼя останнього погіршувався. Папа Іван Павло II хотів, щоб поруч була людина для допомоги. Блаженніший Любомир багато працював над єдністю нашої глобальної Церкви. Ми хоч і були єдині, але все ж залишалися трохи «чужими» одне для одного за 50 років різної історії в діаспорі й Україні.

Я, наприклад, ріс у Канаді, де ми вже мали Літургію англійською та західний календар. Ми мало знали про Церкву в Україні, а вони мало знали про нас в Аргентині чи Австралії. Блаженніший Любомир почав програму обʼєднання — «Єдина Церква», розвивав концепцію «Живої парафії». І, звісно, він прийняв історичне рішення, що осередок Глави Церкви має бути в Києві, куди він згодом і переїхав.

Після смерті блаженнішого Мирослава-Івана у грудні 2000 року та виборів нового Глави відбувся візит папи Івана Павла II до України. Блаженніший Любомир довірив мені очолити пресслужбу для обох Церков — Римо- та Греко-Католицької — під час цього візиту. Також він попросив мене поїхати з ним до Рима, коли він став кардиналом, щоб очолити пресслужбу там. Ми організовували зустрічі з журналістами різними мовами: англійською, італійською та загальні пресконференції.

Цікавий епізод стався під час англомовної пресконференції в Українській колегії святого Йосафата. Там було близько восьми відомих журналістів із великих газет і журналів. Я попереджав: «Блаженніший, будьте обережні, бо все, що ви скажете чи зробите, вони запишуть. Не існує такого поняття, як „off the record“ („не для запису“), це лише в кіно». Він відповідав: «Так, так, я знаю, отче Кене».

Перше запитання було від відомої американської журналістки, здається, з «New York Times». Вона запитала: «Ваше Блаженство, скажіть, як виглядає Ваш кардинальський перстень? Бо Ви його не носите». Він витягнув перстень із кишені, показав їй. Вона здивовано запитала: «А чому Ви його не носите?». Він усміхнувся і відповів: «Подивіться, він трохи замалий для мого пальця». Він не вважав, що це стане новиною. Блаженніший взагалі не звик носити персні — чи то кардинальські, чи єпископські.

— А чому він не носив перстень?

— Він казав, що у східній традиції єпископи не носять перснів. Він мав його, прийняв цей гарний кардинальський перстень, але жартував, що той замалий. Решта конференції пройшла дуже добре, обговорювали екуменізм та інші важливі питання. А наступного дня на третій сторінці «New York Times» вийшла стаття: «Український кардинал отримав перстень від Папи, але той замалий».

Усі тоді дивувалися: «Як це може бути новиною?». А я сказав, що це найкраща новина, бо люди побачили, що він — звичайна, нормальна та добра людина. Стаття була на третій сторінці, хоча того ж дня кардиналом став і архиєпископ Нью-Йорка Едвард Іган, але про нього написали значно далі. Блаженніший лише засміявся з цього і сказав: «Це добре, це добре». Про блаженнішого Любомира Гузара можна розповідати дуже багато.

— Цими днями, коли ми розмовляємо про 35-річчя повернення блаженнішого Мирослава-Івана в Україну, також святкуємо 15-річчя патріаршого служіння теперішнього Глави УГКЦ. Одного разу Блаженніший Святослав розповідав про вплив Мирослава-Івана на нього у 90-х роках. Зокрема, той поблагословив його їхати до Рима в університет Анжелікум. Він казав, що нам потрібно багато викладачів. Сьогодні ми дякуємо Богові за 15 років служіння Блаженнішого Святослава. Ви також маєте досвід співпраці з ним. Якими Ви пригадуєте перші дні його патріаршого служіння? Де Ви тоді були і до чого були залучені?

— Повернімося до того часу, коли блаженніший Мирослав-Іван відправляв молодого священника Святослава Шевчука до Рима. Я тоді теж був у Римі і порадив йому вступати до того ж університету, де я навчався, — до Папського університету святого Томи Аквінського (Анжелікум). До речі, цей університет закінчили також папа Іван Павло II та теперішній Папа Лев XIV. Це — надзвичайно добрий навчальний заклад.

Я був членом того Виборчого Синоду, який обрав наймолодшого єпископа в католицькому світі нашим Патріархом. Це було дуже цікаво. Ми розуміли, як важко було блаженнішому Любомирові в останні роки, коли він майже нічого не бачив. Він мав мудрість передати управління своєму наступникові і надав свої рекомендації Синоду та Папі.

Коли було оголошено, що ми обрали єпископа з Аргентини, багато людей спершу не зрозуміли: «Чому ми беремо Главу Церкви з-за кордону? Хіба ми не маємо своїх?». Але потім вони усвідомили, що це владика Святослав Шевчук. Синод проходив у Брюховичах, біля Львова. Потім ми всі поїхали до Києва на інтронізацію в Патріарший собор, який тоді ще був далеко не завершений. Це був гарний сонячний день. Світ почав пізнавати Блаженнішого Святослава — його обличчя, усмішку, мудрі слова. Він знав багато мов: англійську, італійську, іспанську, польську, грецьку й інші. Приїхало багато гостей, зокрема Мелькітський патріарх із Дамаска.

Після цього Блаженніший Святослав вирішив летіти до Рима, щоб засвідчити єдність із папою Бенедиктом XVI. Він взяв із собою Постійний Синод і всіх митрополитів. Блаженніший просив мене поїхати з ними, щоб керувати медійними справами. Першим ділом я звернувся до пресслужби Ватикану до отця Ломбарді, щоб організувати пресконференцію в офіційній залі «Sala Stampa». Він спершу відмовив, мовляв, ця зала тільки для справ Папи. Але після нашої розмови він погодився на «неформальну зустріч» Глави УГКЦ із журналістами.

Ми обговорювали делікатні питання, зокрема про патріархат. Блаженніший Святослав хотів показати єдність нашої Церкви з Папою. Отець Ломбарді тоді мені сказав: «Ваш Синод або дуже розумний, або не дуже, бо ви обрали наймолодшого єпископа, який, певно, буде проводити в останню путь усіх вас». Але він додав, що у Блаженнішого велике майбутнє. Ця зустріч у «Sala Stampa» стала моментом, коли світ по-справжньому відкрив для себе нашого Патріарха.

Останні 15 років ми плідно співпрацювали. Я 4 роки був членом Постійного Синоду, ми багато подорожували разом: до США, Канади, Казахстану. Я очолював Патріаршу комісію для духовенства. Блаженніший Святослав реалізував душпастирську програму «Жива парафія — місце зустрічі з живим Христом», і я був залучений до цієї роботи.

— Ми віримо, що людина не помирає остаточно, і Мирослав-Іван Любачівський сьогодні дивиться на нас із неба. Що б він, на Вашу думку, сказав мирянам УГКЦ, духовенству, Блаженнішому Святославу та всій Україні у 2026 році?

— По-перше, він говорив небагато, тому спершу сказав би: «Помолімося». Він був людиною, яка власним прикладом показувала, як молитися, як бути скромним і як виявляти любов до Христа не словами, а діями.

Щодо нашої ситуації з ворогами, він би точно сказав: «Не журіться! Бог із нами». Під час путчу 19 серпня 1991 року була можливість, щоб він виїхав з України до Польщі, до Перемишля. Це був мій обовʼязок — зайти до нього і сказати, що в нас є дві години, щоби вивезти його до кордону. Блаженніший відповів: «Ні, я не поїду. Я приїхав і буду разом із моїм народом. Це лише гадюка без голови, яка ще махає хвостом, але вона вже мертва. Нам не треба боятися, я залишаюся тут».

Ми бачили, що і Мирослав-Іван, і Любомир Гузар показали свою любов до народу. І ми бачимо, що Блаженніший Святослав уже 5-й рік після початку повномасштабного вторгнення залишається зі своїми людьми, не втікає, молиться і дає надію. Він показує нам те саме, що заповідав Мирослав-Іван.

Розмовляв о. Тарас Жеплінський
Текст — Назарій Жеплінський, Віра Вальчук