Блаженніший Святослав: Свобода — відповідальність; моліться за мир в Україні
У день, коли країна відзначає 35-ту річницю відновлення незалежності, Глава Української Греко-Католицької Церкви розповідає про страждання, яких населення зазнає внаслідок війни, та розмірковує про авторитарні тенденції, що спостерігаються на міжнародному рівні: триває «криза демократичних цінностей», а свобода — це цінність, яка вимагає справедливості. «Ми потребуємо вашої солідарності», — додає він, звертаючись до всіх людей доброї волі.
У серці Отця і Глави Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Святослава почуття, викликані війною, переплітаються з тими, що пов’язані з 35-річчям незалежності України від радянського тоталітаризму. Обидва ці явища, як зазначає він у розмові з ватиканськими медіа, спонукають до глибоких роздумів про незмірну цінність свободи. Він засуджує жорстокість війни та етичні наслідки, спричинені технологіями, коли око дрона, яке точно бачить, кого саме збирається вразити, робить поняття «випадкових» цивільних жертв не лише трагічним, а й неправдивим.
— Ваше Блаженство, дуже приємно знову почути Вас, особливо в цих обставинах, коли щодня чуємо про безперервні й інтенсивні обстріли столиці України, які також вражають ту частину міста, де розташований Ваш собор і Ваша резиденція. Як Ви переживаєте цю поточну ситуацію?
— Ми всі провели цю ніч [22 серпня — ред.] у бомбосховищі, як і попередні ночі, бо, на жаль, кількість дронів і ракет, що запускають над нашими головами, зростає. Останнім часом кожен місяць стає кривавішим за попередній. Наприклад, за даними Моніторингової комісії ООН з прав людини в Україні, липень став найкривавішим місяцем з березня 2022 року, який, у свою чергу, є місяцем із найбільшою кількістю жертв за ці чотири з половиною роки війни. Офіційна статистика свідчить, що цього липня було вбито 437 цивільних осіб, 2610 отримали поранення, причому кількість поранених і вбитих дітей є найбільшою з квітня 2022 року.
Усі експерти, які намагаються зрозуміти, що відбувається, кажуть, що ця війна дедалі більше перетворюється на війну високих технологій і надзвичайно витонченої зброї. Дехто називає це «війною міст». Чому? Тому що можливість просування по лінії фронту практично зупинилася. Просування по лінії фронту для російської армії стає дедалі більш неможливим і дуже витратним. Тому вони намагаються наносити удари по цивільному населенню, посилюючи страждання людей, що живуть переважно у великих містах: саме тому столиця України стала ціллю номер один. Коли шукають аналогії в минулому, багато хто каже, що сценарій, який розгортається в Україні, дуже схожий на ірано-іракську війну 1980-х років, яка насправді була війною двох народів, що не змогли здобути перемогу на лінії фронту і намагалися посилити страждання цивільного населення.
Іншою дуже серйозною з моральної та етичної точки зору особливістю є те, що новітні технології використовують не лише штучний інтелект для наведення дронів на ціль, але й те, що сьогодні ці смертоносні дрони — а також ракети, які дедалі більше вдосконалюються для ураження цивільного населення — оснащені камерами. Отже, оператор, який керує цією ракетою чи цим дроном у режимі реального часу, бачить людей, яких він вбиває. Стверджувати, що цивільні жертви є випадковими, небажаними безпосередньо, неможливо. Наприклад, днями було вражено автобус у місті Херсоні. Загинули не лише люди, які їхали в тому автобусі, а й ті, хто перебував поруч. Очевидно, що оператор цього безпілотника бачив людей, яких вбивав. Це справді дуже серйозна моральна проблема. Кажуть, що сьогодні Росія намагається використовувати страждання цивільного населення, а також страх як зброю. Те, чого вони не змогли досягти на фронті, вони намагаються здобути за допомогою цього терору проти великих міст.
Ця війна хоче перетворити також втому, страждання, в тому числі й духовні, людей на інструмент політичного тиску. Очевидно, що це змінює обличчя цієї війни, яка завжди є святотатською. Кожен акт такого характеру є злочином як проти міжнародного гуманітарного права, так і проти морального закону в умовах збройних конфліктів. Саме таку ситуацію, особливо в столиці, ми переживаємо останніми місяцями та днями.
— Що в цій ситуації означає відзначати 35-ту річницю незалежності, яка збігається саме з чотирма з половиною роками від початку цієї жорстокої агресії?
— Для нас відзначати День незалежності України означає насамперед дякувати Господу за дар свободи, гарантом якої є незалежна українська держава. Християни не обожнюють державу. Проте справедлива держава є важливим інструментом захисту людської гідності, свободи, спільного добра та права народу на життя. Любов до Батьківщини не є ненавистю до інших — це готовність відповідати за свій народ і служити йому. Тому для нас цей день відзначення незалежності України є днем молитви та роздумів про те, як сьогодні ми маємо не лише захищати нашу свободу, а й у позитивному ключі будувати наше майбутнє.
У ці дні ми завжди говоримо також про національну єдність, адже це єдність навколо певних фундаментальних цінностей. Держава є інструментом для служіння спільному благу, гідності людини, для забезпечення виживання, для вільного життя та для побудови нашого суспільства в мирі. Звісно, у цей день ми всі молитимемося за закінчення війни. Ми знаємо, що не тільки незалежність України є Божим даром, а й мир є Божим даром. Ми всі будемо єднатися в молитві, а також у нашому служінні заради спільного блага, у нашому служінні заради порятунку людських життів, особливо в умовах війни, яку ми сьогодні переживаємо.
— Ви згадали про дар свободи. У цьому контексті я хотів би поставити запитання особистого характеру. Ви народилися в період тоталітаризму. Ваше священниче формування розпочалося в підпільних семінаріях. Що для Вас особисто означають ці 35 років свободи, особливо якщо поглянути на сучасну молодь, яка вже навіть у другому поколінні народилася в період незалежності?
— Мені випало пережити той момент, коли тоталітарна комуністична держава, яка прагнула контролювати також думки і волю людей, розпалася. У той момент ми зрозуміли, що свобода означає не лише можливість бути вільними зовні, ми зрозуміли, що свобода — це духовна та моральна категорія. Я пам’ятаю, що навіть у Радянському Союзі ми, католики, які жили в підпіллі, були вільнішими за комуністичних лідерів, бо ми несли у своїх серцях цю свободу Божих дітей. І саме завдяки цій здатності бути вільними, мати мужність думати інакше, ніж того вимагала державна комуністична ідеологія, свободі приймати рішення, вирішувати вільно, але завжди згідно з критеріями християнського судження. Це для нас, у часи Радянського Союзу, було духовною школою свободи.
Потім, коли впала ця тоталітарна держава, ми змогли передати цю внутрішню свободу, яку несли в собі, у контекст українського громадянського суспільства. І тому ми справді стали тією закваскою нового суспільства, а наша Церква — носієм перетворення українського суспільства з посткомуністичної та постколоніальної радянської держави на демократичну країну. Звісно, цей шлях ніколи не є пройденим раз і назавжди. Щодня ми маємо демонструвати цю християнську свободу і продовжувати цей шлях.
Але тут я зрозумів одну дуже глибоку річ, що належить до візантійської духовної та богословської традиції: свобода — це щось більше, ніж просто вільна воля. Свобода — це плід доброго вибору, вибору, заснованого на істині. Якщо я роблю правильний вибір, обираю фундаментальні цінності, обираю добро, тоді моя вільна воля, яка є потенціалом свободи, перетворюється на досвід свободи. Тому допомагати людям робити правильний вибір — це шлях до справжньої свободи. Не свавілля, не анархія, а свобода, яка завжди пов’язана з відповідальністю та загальним благом.
Очевидно, що це поняття свободи сьогодні дуже актуальне в Україні. Цікаво зауважити, що багато наших хлопців, які були військовополоненими, зазнали жахливих тортур у російському полоні, а потім були звільнені, говорили, що навіть зі зв’язаними руками почувалися вільнішими, ніж ті, хто їх катував. Чому? Тому що насправді ці російські офіцери були полоненими своїх інтелектуальних схем. Вони боялися своїх начальників. Вони боялися самі потрапити до в’язниці за те, що не виконували сліпо отримані накази. А наші солдати в ці моменти почувалися вільнішими, хоча зі зв’язаними руками. Чому? Бо вони зробили свій вибір. Правильний вибір. Вибір, який завжди ґрунтується на правді та захисті людського життя.
Ось такий наш досвід часів Радянського Союзу і наш досвід суспільства, яке відроджується після падіння державного тоталітаризму. Саме цю свободу сьогодні український народ старається захищати й дедалі більше розбудовувати у своїй вільній та незалежній країні.
— З яким посланням міг би звернутися український народ до сучасного світу, де ми спостерігаємо певну кризу демократії та зростання авторитарних тенденцій у різних частинах світу, навіть там, де цього найменше очікували б?
— Не втомлюйтеся бути вільними! На мою думку, ця криза демократичних цінностей пов’язана з певною кризою відповідальності за власну країну. Кожен хоче перекласти свою відповідальність на плечі інших. Тому інколи люди шукають цапа-відбувайла — політика чи автократа, який міг би взяти на себе ті особисті обов’язки, які кожен має перед своєю батьківщиною та своєю країною. Іноді дехто хоче звільнитися від необхідності думати та робити розпізнання. Вони хочуть, щоб хтось інший думав, розбирався та вирішував за них. Це певна інфантильність, адже так поводяться діти, коли вважають, що саме інші повинні будувати для них краще майбутнє. На мою думку, втеча від відповідальності сьогодні є великою бідою сучасних демократій.
Тому мене вражає те, що сьогодні Церква дедалі більше стає гарантом і захисником демократичних цінностей, адже Церква відстоює гідність кожної людської особи. Саме Церква захищає людину в сучасній культурі від дегуманізації на всіх рівнях, починаючи сьогодні з виклику штучного інтелекту. Саме Церква говорить, що ніхто не має права красти мрії та надії інших про власне майбутнє. Навпаки, ми самі є будівничими нашого життя та нашого майбутнього.
Не бійтеся бути вільними. Таким є фундаментальне послання, яке Україна може сьогодні надіслати всьому світу. Також і тоді, коли цю свободу доведеться захищати. Адже свободу не можна вважати за даність. Не є гідними цього дару свободи ті, хто не ризикує засвоїти цю свободу та жити як вільні чоловіки й жінки.
— Як пастир частини Божого люду, що живе в Україні та в інших частинах світу, з яким закликом Ви хотіли б звернутися до Вселенської Церкви з нагоди цієї річниці незалежності?
— Найвищим проявом свободи є здатність людини любити. Любити Бога і любити ближнього. Сьогодні в Україні ми бачимо, що національну злагоду, яка привела нас до національної незалежності, можна захистити лише через милосердя. Через здатність співчувати тим, хто страждає, здатність бути милосердними до тих, хто помиляється, а також через нашу здатність чинити добро ближньому. Тому ми не повинні забувати, що найповніше переживання свободи відбувається тоді, коли ми любимо Бога і ближнього.
Я хочу подякувати всім, хто в День Незалежності України, 24 серпня, приєднається до нас у молитві. Хочу нагадати, що Всеукраїнська Рада Церков звернулася із закликом до Всесвітньої Ради Церков, а також написала листа до Папи Лева та до всіх чоловіків і жінок доброї волі, щоб прожити 24 серпня як день молитви за мир в Україні. Усі ми в Україні цього дня будемо єднатися в молитві. Ми, глави Церков та релігійних організацій, зберемося в найстарішому соборі Східної Європи — Софійському соборі в Києві. Там є мозаїка XI століття, Оранта, що зображує Богородицю, яка молиться. Перед цією київською мозаїкою Оранти ми будемо молитися за мир. Ми просимо вашої солідарності та єдності не лише в молитві, а й у гуманітарних діях, які сьогодні є для нас винятковим способом проявити нашу любов до Бога та до ближнього.
Розмовляв о. Тимотей КоцурVatican News
