Мерзенність російського варварства. Інтервʼю Блаженнішого Святослава для «Il Foglio»
Кремлівські дрони, які літають над дітьми, що повертаються до школи, страх і сила народу. «Європа не розуміє, що Україна захищає спокійне життя західних людей». Інтерв’ю з Отцем і Главою Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішим Святославом.
У час, коли Блаженніший Святослав, Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви, зв’язується з редакцією газети «Il Foglio» для цієї розмови, лунають сирени тривоги. У ці дні учні повертаються до навчання, і владімір путін вирішив, що найкращий спосіб нагадати мешканцям окупованих територій про те, що війна триває і триватиме, доки він того захоче, — це послати дрони, щоб ті з висоти спостерігали за дітьми, які біжать до класів. Похмуре memento mori — нагадування про неминучу смерть.
Ще кілька місяців тому війна проти України за тривалістю перевершила Першу світову. У колективній уяві той збройний конфлікт, що відбувся століття тому, увійшов в історію як «даремна різанина» — досконале визначення, що його дав тодішній папа Бенедикт XV, дивлячись на мільйони загиблих в окопах, убитих або отруєних газом заради завоювання кількох клаптиків землі, які наступного дня неминуче були втрачені.
І все ж, здається, що зараз це — як висловився ідеолог Найджел Фараджа Джеймс Орр, який нині потрапив у немилість, — лише регіональний слов’янський конфлікт. Конфлікт між росіянами й українцями — марна трата часу для західних людей, які хочуть спокійно поїхати на море, робити закупи, ласувати в ресторані морськими їжаками та стейками з ангуса. Неприємність, нудота. Ніби й без того мало проблем. Зазвичай так кажуть ті, хто ніколи не чув тривожних сигналів, які попереджають про війну.
«Ця війна — це велика кровотеча людської тканини в Європі. На жаль, якщо залишатися в медичному контексті, кровотечі, які не викликають болю, є найнебезпечнішими», — каже Блаженніший Святослав.
«Від таких внутрішніх кровотеч люди помирають. Я хотів би нагадати про масштаби цієї трагедії. Звісно, це — гібридна війна, дуже схожа на позиційну війну Першої світової, але її масштаби жахливі.
Наприклад, лише за перші два місяці повномасштабного вторгнення, за оцінками Організації Об’єднаних Націй, 12,7 мільйона людей були змушені покинути свої домівки. Деякі стали внутрішньо переміщеними особами, інші — виїхали за кордон. Ця цифра перевищує чисельність усього населення Бельгії, яке налічує майже 12 мільйонів. За даними на початок року, оприлюдненими УВКБ ООН, трохи менше 6 мільйонів перебуває за кордоном як біженці. Слава Богу, ми змогли прийняти цих людей і не допустили, щоб ця гуманітарна криза переросла у трагедію.
Інша, дуже делікатна цифра, про яку часто забувають, — це лінія фронту, довжина якої становить від 1 000 до 1 200 кілометрів. Для порівняння, щоб італійський читач краще собі уявив, це 55 % довжини внутрішнього сухопутного кордону Італії.
Ця війна забруднює землю вибухівкою. Це не просто бойові дії між угрупованнями, а причина забруднення навколишнього середовища, адже, за офіційними даними, 132 тисячі квадратних кілометрів української території забруднені вибуховими речовинами. Це становить 44 % усієї площі Італії.
Інший факт, який, на мою думку, жахливий, особливо з душпастирського погляду, полягає в тому, що 114 тисяч осіб офіційно визнані зниклими безвісти.
Згадаймо, що під час війни США у В’єтнамі було зафіксовано 2 640 зниклих безвісти, і це вважають трагедією для американської нації. Натомість минулої неділі, коли весь світ вшановував Всесвітній день зниклих безвісти під час збройних конфліктів, ми в Україні знали, що в нас таких уже 114 тисяч. Тобто 114 тисяч сімей, які нічого не знають про долю своїх рідних.
Про Першу світову війну говорили, що точні цифри назвати важко, але нещодавно деякі органи Організації Об’єднаних Націй заявили, що сьогодні в окопах перебуває 1 мільйон 700 тисяч солдатів — росіян і українців. Росіян гине дуже багато, і нам це важко зрозуміти. Це ж варварство: на “м’ясні” штурми москва відправляє нових і нових солдатів, навіть не підраховуючи кількості своїх жертв. У таких атаках той, хто нападає, втрачає більше, ніж той, хто захищається.
Але війну цю ведуть не лише боями на лінії фронту. Тут застосовують вельми вишукану сучасну зброю. Київ, Суми, Запоріжжя, Одеса, Харків бомбардують вдень і вночі за допомогою сучасних дронів, оснащених камерами. Оператор у реальному часі бачить цивільних, яких убиває. Атакують крамниці, куди люди йдуть купувати хліб, ринки, університети, школи — будь-яке місце, де збираються люди.
До початку навчального року в Україні було побудовано 100 підземних шкіл, і, як кажуть, до кінця цього року буде побудовано ще 100. Російські дрони стежать за дітьми, які йдуть до школи, і нападають на них. Це - тероризм!
Деякі аналітики стверджують, що ця війна дедалі більше нагадує війну між Іраком та Іраном у 1980-х роках. Ці дві країни не могли просуватися вперед на лінії бойових дій і почали тероризувати цивільне населення. Її називали “війною міст”, але вона ні до чого не привела — лише до виснаження обох сторін.
Як висловився в москві архиєпископ Ґаллагер, ця війна не має військового шляху вирішення. Це справді кровотеча людської тканини Європи, і мені шкода, що кровотеча ця більше не болить великим демократіям Європи та світу, і вони лиш ховаються за спинами українців, які своїми грудьми захищають спокійне й мирне життя Європейського Союзу».
Глава УГКЦ говорить про Україну, яка своїми грудьми захищає європейців — тих, кого дратують галас і гуркіт зброї за уявною завісою, якою вони досі намагаються відокремити Захід від Сходу, ніби те, що там діється, є справою лише тих народів.
Цей дискомфорт зумовлений також риторикою, згідно з якою росію неможливо перемогти — вона ж така велика і має надзвичайно сильну й численну армію. Вона може набирати солдатів будь-де: від рівнин Сибіру аж до Владивостока. Вона навіть має підтримку Кім Чен Ина, який є справжнім спеціалістом, що стосується солдатів, зведених до ролі м’яса на забій. Але чому, запитуємо в цього чоловіка з Києва, ми, західні люди, досі так думаємо, після 4 років війни?
«На мою думку, Західна Європа досі до кінця не зрозуміла, що таке Україна як нація, як незалежна держава. З історії знаємо: росія вигравала великі війни — і це правда — і вигравала їх також тому, що на її боці воювали українці.
Сьогодні росія, без українських ресурсів — як людських, так і природних — вже не є світовою потугою. Росія не має змоги відновити свою імперію чи колишню радянську велич. Це вперше в новітній історії, коли Україна не воює пліч-о-пліч із Росією. Багато хто як у росії, так і на Заході цього не зрозумів. Окрім того, цей факт руйнує міф про велику непереможну росію. Тепер це вже не так. Чимало стереотипів і способів мислення втратили підґрунтя.
Значна частина західних людей завжди вважала, що Східна Європа — це окремий однорідний світ. Чужий світ. Саме слово “Європа” часто вживалося лише у значенні Західної Європи. Але тепер це вже не так. Україна вже довела, що є суб’єктом, а не об’єктом європейської політики, дипломатії та економіки. Ба більше, вона сама захищає Європу.
Багато хто запитує, звідки береться цей український спротив. Ми самі цього вповні не розуміємо. Щодня дивуємося цій силі. Ми заново відкриваємо для себе силу нашого народу.
Ми стоїмо перед зіткненням двох різних типів суспільства. Україна сьогодні — це суспільство, яке ґрунтується на соціальній мережі, мережі солідарності, інформації та взаємної підтримки; мережі громадянського суспільства, яка іноді породжує державні структури та політичне життя. Це — люди, які співпрацюють, які живуть спільним життям.
Натомість росія — це жорстка піраміда, яка була побудована без громадянського суспільства і всупереч йому. На вершині цієї піраміди стоїть злочинний, клептократичний уряд — влада, яку там намагаються відбудувати за зразком радянської системи. У росії немає громадянського суспільства. Росіяни політично апатичні, бо знають, що нічого змінити не можуть. І ця піраміда стала віч-на-віч із мережею. Росіяни не можуть перемогти в Україні.
Звісно, кожен із цих типів суспільства має свої сильні та слабкі сторони. В Україні, наприклад, цю мережу потрібно весь час відновлювати та зшивати заново. Адже кожна травма, кожна втрата на фронті чи серед цивільного населення в містах призводить до розриву різноманітних зв’язків у мережі. Церкви відіграють у ній дуже активну роль, оскільки перебувають на сторожі людських стосунків і лікують травми, які завдає війна, та наново зшивають цю мережу.
Ми говоримо, що часом нам важко будувати міцні державні структури, але в нас влада змінюється, відбувається її перехід з одних рук в інші. В Україні влада змінюється, бо існує фундамент громадянського суспільства, який зумовлює ці зміни.
У росії все навпаки, хоча ця жорстка піраміда починає демонструвати внутрішні тріщини. Вона починає руйнуватися, наче величезний колос, тому стає дедалі небезпечнішою, смертоноснішою. Вона бачить себе як обложений замок і сприймає весь світ як ворога.
Це вертикальне пірамідальне суспільство, очевидно, є дуже жорстким і непрозорим. Наприклад, якщо російський президент особисто займається військовим мікроменеджментом, тобто тим, на яке село треба напасти в той чи той день, то всі інші очільники, охопно з військовими, відчувають себе знеціненими і не можуть більше приймати рішень.
Натомість суспільство у формі мережі стає дедалі гнучким і динамічнішим, будується і розвивається на засадах солідарності, допомоговості, приватної ініціативи, поваги до діяльності людини та її недоторканності.
Дивлячись на ці два протилежні образи, ми, можливо, зрозуміємо український спротив — опір пораненого суспільства, яке реагує на напад. Адже ця війна спричиняє не лише розриви в мережі, а й внутрішні рани душі — для нас це екзистенційна боротьба. Якщо ця піраміда поглине мережу, то ми знаємо, що повторяться події минулого, як-от Голодомор — геноцид, під час якого понад 6 мільйонів українців загинуло від штучного голоду.
Ось чому ми мусимо захищатися. І можемо це робити завдяки міжнародній мережі, адже ми — транскордонний народ: у нас є глобальна спільнота з 60 мільйонів українців, які проживають по всьому світі, підтримують один одного та захищають свою країну».
На тлі всього цього Святий Престол намагається зберегти контакт навіть з агресором. Десять днів тому архиєпископ Пол Річард Ґаллагер відвідав москву, і багато хто в Італії розцінив цю поїздку як крок назустріч росії. Однак той самий Ґаллагер два місяці тому побував в Україні й дуже рішуче висловився щодо необхідності захищати українську справу. Він також підтримав територіальну цілісність країни, в яку вторглася москва. Яка Ваша думка з цього приводу?
За словами Блаженнішого Святослава, «місія архиєпископа Ґаллагера була пророчою в тому сенсі, що це було пророцтво голосу, який волає в пустелі. Цікаво, що архиєпископ Ґаллагер прибув до росії саме в той момент, коли там приземлився глава розвідки США. Архиєпископ Ґаллагер справді говорив про діалог і мир. Він сказав, що війна ця не має військового шляху вирішення, що потрібно знайти дипломатичне рішення тощо.
Але в той момент, коли він виголошував ці пророчі слова, росія планувала ескалацію війни в Україні. Ба більше, вона намагалася — і досі намагається — винести її за межі України, навіть за межі земного повітряного простру.
В Україні кажуть, що причиною приїзду до москви глави розвідки США було те, що росія намагається перенести війну в космічний простір і навіть планує здійснити ядерний вибух, спрямований на ураження супутникової системи GPS, і тим самим завдати удару по глобальному зв’язку.
Це дає нам зрозуміти, що заява, з якою виступив архиєпископ Ґаллагер, різко суперечила реальності, що розгорталася перед ним у москві. Ми дуже уважно стежили за цим візитом. Це було так, ніби ми спустилися в безодню пекла і проголосили звідти віру у воскресіння мертвих.
На жаль, лавров і пєсков прокоментували слова архиєпископа Ґаллагера як звичайне гасло, “порожній слоган”. Це — дуже серйозний факт, оскільки він свідчить про те, наскільки росія зневажає дипломатію. Єдина мова, яку вона розуміє, — це сила, груба, військова сила, і росія не здатна сприймати свого співрозмовника як рівного.
Крім того, я хотів би додати, що росіяни зацікавлені в діалозі лише тоді, коли їхніх співрозмовників можна використати у пропагандивних цілях москви. З тими, хто не хоче бути використаним, вони відмовляються мати справу. Поїздка архиєпископа Ґаллагера була дуже делікатною: ризик такого використання дуже великий, і Святий Престол, звісно, не може на це погодитися.
Папа і представник із питань стосунків із державами чітко й недвозначно говорили про мир. Говорити про мир у сучасній росії, до речі, вважають злочином. Тому я би сказав, що це був пророчий візит, але, на жаль, він не відкрив жодного шляху, жодного прориву до сьогодні так і не відбулося.
Очевидно, що як проросійські ЗМІ, так і їхні друзі на Заході, як справжні “корисні ідіоти”, використають його у своїх цілях. Але ми в Україні знаємо, що Папа Лев — це Папа миру, який проголошує його, навіть якщо це суперечить певній політичній течії. Лев XIV проголошує цінності, захищає гідність людини, а щодо України говорить про війну в Європі, про повагу до нашої Конституції. Тобто він проголошує засади, без яких неможливо покласти край цій війні».
А після років очевидної напруженості чи, радше, нерозуміння, як сьогодні сприймають в Україні роль Святого Престолу щодо війни, що триває?
«Можу констатувати, що наразі мова Папи Лева та ватиканської дипломатії дуже виразна. У минулому непорозуміння іноді виникало саме внаслідок певного тлумачення не так намірів, як символів і слів. Сьогодні все те, що говорить і робить Святий Престол, дуже чітке і високо цінується в Україні.
Від дня обрання Лев XIV був проголошений в Україні Папою миру, який не обмежується пацифістськими гаслами, адже справжній християнський мир не має нічого спільного з пацифізмом, особливо комуністичного зразка, а проголошує засади, на яких цей мир може бути збудований. Справедливий і тривалий мир, — мир “беззбройний і роззброювальний”.
Тому ми дуже вдячні за цю чіткість, у цьому плані ми відчули підтримку Святого Престолу. І ми вдячні йому передовсім за те, що в червні, під час Консисторії, було відкинуто ідеологію “справедливої війни”. Йдеться про те, що зараз проголошується в москві: патріарх Кіріл щойно видав книжку про “справедливу війну”, яка для нього є священною. На мою думку, Святий Престол думає зовсім інакше».
Є ще одна фундаментальна проблема, яка знову ж таки пов’язана з тим, що Захід неуважний і сповнений упереджень, а також із тим, що він є носієм цілком хибних історико-релігійних оцінок. Адже завжди знаходяться ті, хто вбачає в росії твердиню захисту «справжніх цінностей», зокрема християнських.
І це незважаючи на те, що владімір путін не бачить нічого поганого в тому, щоби бомбардувати навіть Успенський комплекс у Києві. Це щодо поваги до християнських символів…
Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви мовчки усміхається і чекає кілька секунд, перш ніж відповісти.
«Кілька днів тому, — каже він, — з’явилася дуже яскрава й важлива стаття на цю тему, яку написав Сергій Чапнін. Це - православний вірянин, який 15 років належав до системи Московського патріархату, а потім із певних причин був змушений порвати з ним. Його стаття має назву “Faith Under Pressure”, тобто “Віра під тиском”. Чапнін розвінчує міф про росію як твердиню захисту традиційних цінностей.
Я хотів би уточнити: тут взагалі не йдеться про християнські цінності. Російська пропаганда опирається на так звані традиційні цінності. І та традиція, про яку мовиться, аж ніяк не є християнською. Вони використовують сімейні цінності у військових цілях, проповідують богослов’я смерті, а не воскресіння. Тут зовсім не йдеться про християнські цінності, про Божі заповіді.
Це - громадянська релігія, цінності якої збігаються з цінностями російської держави. Тому розмови про традиційні цінності — це ідеологічна пастка, — пастка ідеології “русского міра”.
Невеликий приклад для розуміння: православний священник, який не хоче молитися за війну, а молиться за мир, є не просто дисидентом, а його вважають єретиком. У чому його провина? У тому, що він не підтримує це “нове богослов’я”, яке поєднує фрагменти християнства з комуністичною та марксистською ідеологією радянського союзу у формі нового виду релігійного синкретизму.
Ось у такому контексті існує міф про росію як захисницю традиційних цінностей. Це не має нічого спільного ані з християнською традицією, ані з Євангелієм Ісуса Христа».
Вчора, наприкінці молитви «Ангел Господній», думки Папи знову звернулися до України: «З болем у серці я стежив за новинами про жорстокі удари, які нещодавно вразили різні міста та цивільну інфраструктуру в Україні, спричинивши загибель невинних людей. Моє серце єднається зі стражданнями населення, яке вже роками живе у тривозі та страху. Я знову закликаю покласти край насильству, зупинити руйнування, відкрити серця для діалогу та миру. Сподіваюся, що зусилля, докладені цими днями для відновлення переговорів, принесуть конкретні плоди й відкриють простір для дипломатії».
Маттео Мацуцці Переклад з італійської — Секретаріат Глави УГКЦ у РиміФото — EPA / Сергій Долженко
