Блаженніший Святослав: «Жести Папи щодо Олешок — пророчі»
Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав подякував Папі Леву XIV за телефонні дзвінки до путіна та Зеленського, а також за те, що він став «голосом тих, хто не має голосу». Він говорить про «демона» війни, який поневолює людей, про трагедії сімей, виклики, пов’язані з зимою, молодь як «соціальних сиріт» і небезпеки, пов’язані зі штучним інтелектом. Також він закликає західні суспільства до солідарності, щоб не ставати «жертвами національного егоїзму».
«Пророчий». Таким одним словом Блаженніший Святослав, Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви, охарактеризував вчинок Папи Лева XIV, який зателефонував до Путіна та Зеленського з проханням про гуманітарне перемир’я в Олешках: «Пророчий вчинок посеред гуманітарної пустелі». «Без голосу та безпосереднього втручання Святішого Отця перемир’я було б неможливим», — ствердив Верховний Архиєпископ Києво-Галицький, відвідуючи осідок ватиканських медіа, завершуючи кілька тижневе перебування в Римі, де він зустрівся з Папою, а також — з представниками Римської курії, щоб проінформувати їх про рішення Синоду єпископів. Він також зустрівся з Вселенським Константинопольським патріархом Вартоломеєм. А лікарні «Bambino Gesù» вручив найвищу нагороду Української Греко-Католицької Церкви, дякуючи за милосердну любов, яку проявила папська лікарня, надаючи допомогу та лікуючи тисячі дітей, які втекли від війни.
— Ваше Блаженство, 23 жовтня Ви вп’яте зустрілися з Левом XIV і подякували йому за підтримку України з його боку та з боку Святого Престолу. Нещодавно також завершилася місія елемозинарія Луїса Маріна де Сан Мартіна на територіях, яких торкнулася війна. Тож Ви відчуваєте близькість до вашого народу та вашої Церкви?
— Ми відчуваємо, що Святіший Отець «обіймає» нас своїми словами та молитвами, зокрема тому, що він є голосом, який пробуджує сумління Європи та світу. Голосом тих, хто не має голосу. Наприклад, наших братів і сестер з Олешок, яких було визволено завдяки безпосередньому втручанню Святішого Отця. Подорож елемозинарія, з яким я зустрівся тут, у Ватикані, стала дуже конкретним актом милосердя щодо нагальних потреб країни. Ми переживаємо дуже складний період: наближається зима, стає дедалі холодніше, а Росія систематично руйнує всі життєво важливі об’єкти наших міст. Наприклад, Київ цими днями перебуває в темряві. Бракує електроенергії та опалення. Тому Папа не лише звертається із закликами на підтримку України, не лише молиться, а й обіймає нас конкретними вчинками.
— Що спало Вам на думку, коли Папа Лев, який перебував у лікарні «Джемеллі», зателефонував російському президенту Путіну, щоб попросити про гуманітарне перемир’я в Олешках?
— Це було справді пророчим вчинком. Це був голос, що пролунав у гуманітарній пустелі, яка утворилася на окупованих територіях. У цьому маленькому містечку до початку війни мешкало 40 тисяч людей. Ми не знаємо точної кількості мешканців на сьогодні, але з початку цього року місто було перебувало в блокаді. Всі дороги російська армія замінувала, і навіть їжу туди більше не доставляли. Влітку люди з’їли всю зелень. Жахливий голод… І всі ми знали: якщо нічого не зробити, ніхто не переживе зиму. Але щоб відкрити ці гуманітарні коридори, потрібно було зупинити бойові дії. Тому Святіший Отець зателефонував Путіну з лікарні, а потім у понеділок, у перший день після виписки, зателефонував нашому президенту Зеленському, просячи про це гуманітарне перемир’я, яке згодом виявилося успішним.
— Говорять про заслуги та відповідальність політичних діячів. Однак чи можна сказати, що саме Папа першим привернув увагу світової спільноти до трагедії, яка розгорталася в Олешках?
— На нашу думку, єдиним, хто вжив ефективних заходів, був саме Папа. Згодом інші також захотіли висловитися щодо цієї ситуації, але без прямого втручання Святішого Отця перемир’я було б неможливим. І саме днями з Олешок було евакуйовано близько 800 осіб. Частину з них доправили до України, їх також зустріла наша «Карітас» на кордоні з Білоруссю, і всі вони дякували Папі за безпрецедентний акт порятунку.
— Минулої неділі під час молитви «Ангел Господній» Лев XIV назвав події в Олешках «необхідним гуманітарним жестом». Водночас він висловив сподівання, що це перше перемир’я — найтриваліше з початку російського вторгнення — може стати дорогою до тривалого миру в Україні. Чи поділяєте Ви цю надію?
— Цей крок продемонстрував, що за наявності хоча б мінімальної доброї волі можна врятувати багато людських життів. Ми маємо надію, що, можливо, Олешки увійдуть в історію сучасної Європи як пророчий жест, що віщує більший мир. Але, на жаль, російський президент заявив, що більше таких перемир’їв не буде. Натомість наш президент сказав: «Бачимо, що це можливо». Потрібно ретельно проаналізувати цю подію та використати її як основу, як вже реалізовану історію для можливих майбутніх переговорів.
— Ви назвали цифру: з Олешок евакуйовано 800 осіб. Скільки їх там ще залишилося? Чи маєте з цими людьми якийсь контакт, хоча б опосередкований?
— Так, ми підтримуємо зв’язок через волонтерів та душпастирів, які перебувають у тому районі. Вражає те, що не всі повернулися. І про багатьох ми не знаємо, де вони перебувають. Вісімсот осіб із 40 тисяч — це дуже мала кількість. Нас дивує те, що відстань між Олешками та Херсоном, що знаходиться на підконтрольній Україні території, становить 9 км. Тобто… достатньо було б організувати маршрут, і ці люди могли б одразу масово перетнути лінію бойових дій. Натомість цих людей було вивезено повітряним транспортом з російської сторони до Білорусі, а потім автобусом до кордону з Україною. Навіщо такий довгий шлях? Залишається багато питань, на які ще треба відповісти. Зараз ми спробуємо з’ясувати, скільки людей ще залишається там, де перебувають інші, чи відкриті дороги для систематичного постачання продовольства.
— Ще одне питання — доля військовополонених. Ви передали Папі список імен. Хто вони? Де вони перебувають? На що Ви сподіваєтеся щодо них? Нагадаємо також, що зараз триває діяльність кардинала Маттео Дзуппі, а й загалом Святого Престолу, спрямована на обмін та повернення полонених додому…
— Щоразу, коли я здійснюю душпастирські візити, люди підходять до мене і діляться своїми трагедіями. І постійно приносять мені імена. Я збираю їх усі й кажу: «Я передам їх у руки Папи». А вони відповідають: «Тоді вони будуть у Божих руках!». Коли я зустрічаюся зі Святішим Отцем, я завжди приношу списки людей, які страждають, а також їхніх родин. Він не лише приймає їх у свої руки, а й звертає на них свою увагу. Він не просто гортає, а читає! Це цікаво, бо кардинал Дзуппі розповів нам, що в російській в’язниці (яку він відвідав під час поїздки до Москви — прим. ред.) намагаються стерти імена людей. Їм кажуть: «Ваші імена вже забуті, ви — ніхто». Тож це акт повернення імені людині, щоб сказати, що їх не забуто. Якщо ці списки вивчаються, іноді нас просять перевірити інформацію, і починається процес з’ясування, де вони перебувають, або їх звільнення. Саме через кілька днів після моєї аудієнції з Папою Левом 270 українських в’язнів повернулися додому. Було б цікаво дізнатися, чи є серед них імена, передані в руки Папи.
— Тема військовополонених тісно пов’язана з темою сім’ї. Наразі в Україні є тисячі розділених сімей, жінки, змушені самостійно виховувати дітей, які дізнаються про долю своїх чоловіків, синів, братів та коханих із телебачення або взагалі не знають, що з ними станеться. Ви брали участь у зустрічі на тему «Amoris laetitia». Що означає бути сім’єю в Україні під час війни?
— Це трагедія. Сьогодні майже дві третини українських сімей живуть у стані вимушеної розлуки. Сім’я як спільнота життя в Україні дуже постраждала. Більшість чоловіків перебувають на фронті; жінки з дітьми перебувають або в безпечніших районах, або навіть за межами країни. А те, що справді нас дуже болить, — це трагічне зниження народжуваності. Пригадую, що за моїм столом на зустрічі про Amoris laetitia сидів Архиєпископ Зальцбурга, який розповідав про народжуваність у Австрії на рівні +1,3 %. В Україні цей показник становить 0,9 %. Це демографічна рана… Звісно, в умовах війни нелегко народжувати дітей, адже страх заважає планувати майбутнє.
Ще одним тривожним моментом є те, що нові форми укладення цивільного шлюбу в Україні дещо підривають саму інституцію сім’ї. Від минулого року можна було зареєструвати сім’ю в органах цивільного стану за допомогою онлайн-додатку, навіть не з’являючись там разом. Я сказав: якщо можна одружитися онлайн, то незабаром з’явиться й онлайн-розлучення. Так і сталося! Кількість шлюбів і розлучень майже зрівнялася. Тому потрібно переглянути всю сімейну душпастирську діяльність, супроводжувати ці сім’ї.
— І як ви це робите як Церква?
— У нас є багато душпастирських ініціатив, а також чимало рухів, в яких сім’ї самоорганізовуються, щоб допомагати одне одному. А Церква знаходить місце в парафіях завдяки присутності священника. Звісно, існує велика потреба у вихованні та підготовці до подружжя. Дитина ще змалку має розвивати вміння налагоджувати міжособистісні стосунки. Сьогодні всього цього бракує! Ми схожі на суспільство сиріт! Багато молодих людей почуваються покинутими. Пам’ятаю, як минулого року 13-річний хлопчик казав: «Ніхто більше не має для мене часу, тільки Церква». Але сьогодні можна сказати, що тим, хто має час для цих дітей, для цих «соціальних сиріт», є штучний інтелект.
— Отже, в Україні ШІ є не лише військовою загрозою, а й небезпекою для освіти, Церкви та суспільства?
— Звичайно! Україна, як і весь світ, переживає бум зацікавленості штучним інтелектом. Усі молоді люди спілкуються з такими застосунками, просять порад та інформації. Тому це стає питанням людяності. В минулому той, хто звертався до Церкви, просив про віру, а сьогодні він просить у Церкви людяності. Не гуманітарної допомоги, а людяності, тієї, до якої закликає Святіший Отець у своїй енцикліці «Magnifica humanitas». Людяність справді є величною.
— А як спроможна бути величною людяність, яка переживає нелюдяність війни?
— Людськість — це єдина платформа, яка об’єднує нас усіх. Коли я поїхав відвідати щойно звільнене місто Бучу, я бачив трупи на вулицях і братські могили. Я стояв там над такою могилою, молячись за цих невинних убитих людей, і думав: тут ми всі однакові. Католики, православні, юдеї, мусульмани. Російська куля не питає, до якої церкви ти ходиш, якої ти національності… Ми всі однакові, всі люди. В умовах війни дуже небезпечно звикати до звірств і смерті. Це жахливо, бо людське серце стає каменем, байдужим до болю. Тому ми справді намагаємося створювати простори людяності в умовах війни, залишатися людьми в нелюдських обставинах. Можливо, це найважливіший душпастирський виклик із усіх.
— Ваше Блаженство, Ви збираєте стільки історій, стільки голосів, стільки зображень. А як Ви почуваєтеся? Якби Вам довелося одним словом описати свій сьогоднішній стан душі, яким би воно було?
— Віруючий. Без віри в Бога було б неможливо вижити і, насамперед, віднайти сенс життя, страждання та надії. Віра в Бога дає світло, щоб зрозуміти сенс власного служіння та історичних подій. Якщо я прокидаюся вранці живим, я дякую Господу за новий день, який Він мені дарував: це ще один шанс зробити щось добре. Ми живемо як віруючі, але щодня дивимося смерті в очі. І з цієї перспективи наше життя, наші рішення ми бачимо в іншому світлі.
— Як і коли закінчиться ця війна?
— Ми цього не знаємо, але віримо, що Господь є Той, хто може покласти край війні. Люди вміють розпочинати війни, але потім стають їхніми невільниками. Війни — це неприборканий демон. Ті, хто їх розпочинає, вважають їх засобом для досягнення політичних цілей, але не усвідомлюють, що це демон, який поневолює тебе. Люди потрапляють у замкнуте коло, і звільнитися з цього полону можна лише завдяки Божому втручанню. Ми впевнені, що війна закінчиться, можливо, набагато раніше, ніж ми можемо собі уявити, але треба мати віру в Бога і надіяти на побудову миру.
— Чи є у Вас якесь звернення на завершення, яке Ви хотіли б висловити напередодні зими та з огляду на труднощі, з якими доведеться зіткнутися українському народу?
— Насамперед я прошу про молитви за Україну, а далі — про солідарність. Ми бачимо, що всюди набирає сили національний егоїзм, особливо коли країна готується до виборів. Не слід ставати жертвами власного національного егоїзму, який сприяє відродженню націоналізмів! Тож закликаємо до солідарності, бо християнська милосердна любов рятує життя, особливо в Україні, особливо цієї зими. Любов може принести світло в темний період людства.
Vatican News
