«Бути добрим батьком — це означає казати своїм дітям, що ти їх любиш», — отець Назарій Мисяковський
«Пригадую момент, коли після однієї з наук я прийшов до себе в келію, де висіло велике розп’яття Христа. Я зняв його, притулив до себе і сказав: «Боже, якщо ти хочеш, щоб я був твій, — я буду». Тоді розплакався і з тим розп’яттям спав усю ніч. Зранку я повісив розпʼяття назад і ніби нічого не відбулося. Згодом повернувся додому до Львова. Але після того моменту Господь почав мене вести», — так о. Назарій Мисяковський розповідає про розпізнання свого священничого покликання, яке він пережив юнаком під час перебування в монастирі сестер служебниць у Сербії.
Отець Назарій Мисяковський — доктор богословʼя, керівник Деканату душпастирських справ Українського католицького університету (УКУ), заступник ректора з питань духовності та студентського життя, настоятель храму Святої Софії — Премудрості Божої, засновник і духівник Молодіжної християнської спільноти «Fides et ratio» (2020).
Священничі свячення одержав 27 серпня 2014 року. З березня 2017-го отець став духівником УКУ, а пізніше — куратором Колегіуму імені патріарха Йосифа Сліпого. У 2019 році очолив Духовно-пасторальний відділ УКУ, а з вересня 2021-го — керівник Деканату душпастирських справ. У грудні 2025 року призначений настоятелем парафіяльного осередку Церкви Святої Софії — Премудрості Божої.
Щодня о. Назарій виконує душпастирське служіння у спільноті УКУ, працює з молодими людьми, ініціює і впроваджує численні проєкти, дбає про духовне життя працівників та студентів університету. Робота з молоддю займає особливе місце в його житті. Він опікується університетськими християнськими спільнотами, проводить реколекції і дбає про духовне здоровʼя кожного, хто цього потребує.
Отець також є лідером стратегічного проєкту «Модель сучасної євангелізації», покликаного залучати більше молодих людей до християнського життя, поширювати Святе Письмо і творити спільноти.
Про священничий шлях та місію духівника, про стосунки з Богом і життя у спільноті УКУ, про випробування війни й роботу з молоддю — дивіться та читайте в матеріалі відділу інформації та маркетингу УКУ.
— Отче, розкажіть, як Ви відчули покликання стати священником. Як зрозуміли, що це Ваш шлях?
— Мій шлях до священства розпочався з підпільної Церкви. Двері в домі моєї покійної бабці завжди були відчинені для монахинь, священників, вірних, які у Львові шукали духовного життя. Я народився 1985-го — у час радянського союзу і за 4 роки до виходу Церкви з підпілля. Ця підпільна Церква й виховувала мене…
У 2001 році, коли Святіший Отець Іван Павло ІІ відвідував Україну, моя бабуся віддала свій дім для проживання сестрам із Сербії. І за це вони запропонували взяти мене зі собою до монастиря в Сербію. Я тоді навчався у 10-му класі і на місяць чи півтора потрапив до Згромадження сестер-служебниць непорочної Діви Марії Сербської провінції. Так, будучи підлітком, разом із сестрами я виконував устав монастиря: рано вставав, молився, ходив на город і працював, бачив їхнє служіння бідним, особам з інвалідністю.
Це змінило мій шляху. На той момент ми вже не мешкали з бабусею та менше контактували з тими особами, які колись були в підпіллі. А проживання в монастирі стало нагодою призадуматися про сенси життя, задати собі запитання: що ці молоді особи, сестри, роблять такого особливого в цьому суспільстві? Я побачив наскільки почав змінюватися. Це стало добрим поштовхом сказати своє остаточне «так» Богові.
Моє перебування в Сербії завершувалося реколекціями, які проводив один з отців василіан. Пригадую момент, коли після однієї з наук я прийшов до себе в келію, де висіло велике розп’яття Христа. Я зняв його, притулив до себе і сказав: «Боже, якщо ти хочеш, щоб я був твій, — я буду». Тоді розплакався і з тим розп’яттям спав усю ніч. Зранку я повісив його на місце. Згодом повернувся додому, до Львова. Але після того моменту Господь почав мене вести.
Я мріяв служити в армії. Мій батько був військовослужбовцем, і я мав надію наслідувати його, жити в казармах із військовими. Однак у той момент вирішив, що варто спробувати послужити для Бога, адже в армію завжди встигну піти.
Ми жили у Львові, у районі Рясне-2, і церкву там лише починали будувати. Тому так сталося, що я не мав досвіду життя в церковній спільноті, як-от прислуговувати чи бути вівтарником. Я вступив на нульовий курс Львівської духовної семінарії Святого Духа і Бог повів мене так, що з дня в день, із року в рік моє покликання розвивалося.
— Розкажіть про своє навчання у семінарії і цей досвід формації.
— Після закінчення Львівської духовної семінарії Святого Духа, за рекомендацією ректора (яким тоді був наш Отець і Глава Блаженніший Святослав), мене скерували на навчання до Німеччини. Тоді саме був запит із семінарії міста Айхштетта в Німеччині, що вони готові прийняти на навчання одного семінариста з Львівської духовної семінарії. Так я став цим семінаристом. Я б не сказав, що це була моя мрія чи велике бажання, швидше — послух.
Я потрапив в Колегіум Орієнтале в Айхштетті [Collegium Orientale — це семінарія східного обряду для семінаристів і священиків, яка створює сприятливі умови для навчання й духовного розвитку — ред.], де проживали та навчалися на вищих студіях семінаристи Східних Церков. Там я поглиблював знання з німецької мови. Загалом, в Айхштетті я вчився 3 роки, а згодом через зміну професора завершував докторат на філософсько-богословському факультеті в місті Фулда[Theologische Fakultät Fulda (раніше — Philosophisch-Theologische Hochschule Fulda) — державна наукова вища школа католицького богослов’я, розташована в м. Фулда (земля Гессен, Німеччина), — ред.]. Тобто маю досвід навчання у двох німецьких університетах.
— Чим Ви тоді ще цікавилися?
— За час навчання в семінарії і католицькому університеті я спробував себе в різних дисциплінах і курсові роботи писав із різних предметів. На другому курсі обрав філософію, на третьому — історію, на четвертому — літургіку. Зрештою, диплом писав із релігієзнавства, а докторат — із пасторального богослов’я. Я шукав себе в різних богословських дисциплінах. І вважаю, що це дуже гарний досвід черпати по-трохи з кожної науки.
[Студії в Німеччині о. Назарій закінчив у 2017 році. Священичі свячення отримав 27 серпня 2014 року з рук архиєпископа і митрополита Львівського УГКЦ владики Ігоря Возьняка в архикатедральному соборі Святого Юра у Львові — ред.].
— Чи є у Вас якісь захоплення?
— Моїм хобі завжди був футбол. Я грав за збірну семінарії впродовж 6 років. На жаль, тепер це трохи занедбав через велику кількість обов’язків. Зараз не граю, але вболіваю за збірну України з футболу.
— Розкажіть про Ваше перше служіння в парафії. Де це було і що найбільше запам’яталося?
— Повернувшись із закордонних студій, митрополит і архиєпископ Львівський Ігор Возьняк одразу скерував мене на служіння в Український католицький університет та парафію церкви Святої Софії, що на вулиці Івана Франка. Це був мій перший досвід служіння в Україні. До того я вже був священнослужителем під час навчання в Німеччині, виконував певні душпастирські служіння в різних парафіях, коли отці потребували допомоги чи заміни.
В Україні, у Львові, церква Святої мучениці Софії стала моїм першим духовним домом. Я був помічником у парафії впродовж 8 років: від моменту призначення до моменту відкликання. Служіння в парафії — це праця з людьми, з їхніми душами. Це — гарний досвід, коли ти можеш опікуватися великою кількістю осіб у Господньому винограднику. Це не праця з маленькою групою на 10–20 людей, як дуже часто буває на реколекціях. Це — щоденна кропітка праця для спасіння людських душ і цілих родин.
— Що для Вас було найважче у служінні в парафії?
— Думаю, що будь-яке служіння священника має свої виклики. Але, напевно, найважче відчувати власну безпорадність, коли люди приходять до тебе з великими тягарями. Як священник, я приношу їх Богові, молюся за них, але як людина нічим більше не можу допомогти.
— Чи можете пригадати приклади вияву Божої волі у Вашому житті? Коли Господь до Вас промовляв і Ви це відчували найбільше?
— Насправді, таких прикладів багато. Я бачив Божу волю в тому, що став куратором у Колегіумі імені патріарха Йосифа в Українському католицькому університеті.
Я завжди мріяв мати маленьке обійстя, дворик, хатку. Повернувшись із-за кордону, ми з дружиною купили хатку. Але забудовник був недоброчесним — ми не отримали житла, на яке розраховували і за яке заплатили. У цей самий момент Господь привів мене сюди. Уже 10-й рік я є куратором в Колегіумі. Коли дивлюся на ці 10 років праці, служіння, кураторства, то розумію, що це був Божий промисл. Він сказав: «Це моя воля, щоб ти був тут, серед цієї молоді, серед цих дітей і служив їм на славу Божу, старався у їхньому серці плекати любов».
— Як, на Ваш погляд, змінилася молодь за це десятиліття і що змінилося в роботі зі студентами?
— Треба бути відвертими і сказати, що наші діти перебувають у дуже великому стресі. Зрештою, як і суспільство загалом. Роки ковіду, навчання онлайн, досвід війни з 2014 року і повномасштабне вторгнення росії, яке триває уже 5-й рік — це велика криза.
Тепер майже кожна наша дитина переживає за когось: брата, батька, дідуся, друга. І цей загальний фон дуже відображається на їхньому психологічному та духовному здоров’ї. Як духівник, я відчуваю, що запити українських дітей, молоді розвернулися на 180 °. Якщо колись їх переважно турбували стосунки з батьками і друзями, то тепер їх тривожать такі питання як смерть, втрата, страхи і їх подолання.
— Ви згадали про війну. Чи можете пригадати перші дні повномасштабного вторгнення? Що відбувалося у Вас усередині як людини, у Вашій сім’ї, на кампусі УКУ?
— Перший день для всіх був дуже особливим. Пригадую, що, прочитавши новину про початок великої війни, я вставав із ліжка, щоб молитися Божественну Літургію. Вийшов із кімнати і навпроти мене із дверей студентської кімнати вийшла дівчинка, моя колишня староста. Обнявши один одного, ми привіталися «Слава Ісусу Христу» і «Слава ЗСУ», і пішли разом на Літургію.
Після Літургії я взяв слово і почав дарувати людям надію, говорити проповідь про просфору, на якій зображені чотири склади: ІС, ХС, НІ КА[просфора з написом «ІС ХС НІ КА» («IC XC NIKA») — це богослужбовий хліб, який використовується під час Літургії. Печатка на її верхній частині, що містить ці склади, символізує перемогу Ісуса Христа над смертю та гріхом — ред.]. Із першого дня я старався говорити людям про перемогу і ці перші склади слова, які бачить священнослужитель, коли приносить Євхаристійну жертву.
Пригадую, коли повертався з Божественної Літургії, то деякі студенти розгублено бігали, батьки їм дзвонили, хтось уже старався добратися на вокзал, на маршрутки, за кимось приїжджали. Було дуже багато телефонних дзвінків від батьків і дітей, що вони залишають Колегіум.
Але є момент, який закарбувався в пам’яті. Коли я піднявся на другий поверх Колегіуму імені Патріарха Йосифа, то дуже багато дітей стояло на колінах. Спочатку їх було 10, потім — 15, 20, 30. Всі вони навколішки стояли перед Всевишнім, приносили свої молитви і так тамували свої страхи. Наступні години і дні наші студенти із західних областей виселялися і звільняли місця для вимушених переселенців, які приїжджали й наповнювали Львів.
Також тоді було багато праці зі студентами з Центру, Сходу України, які залишилися в кампусі. Вони дуже переживали за своїх батьків, рідних, які не могли їх обійняти, зустріти. Ми не знали, куди саме прилітають ракети, і я пригадую кілька випадків, як наші студенти просто мліли в мене на руках, а я їх виносив на свіже повітря.
— Чи змінилися запити студентів від початку повномасштаної війни?
— Запити в тих, які приходять, не змінюються. Це — питання страху, незнання, розпачу, смерті, переживань. Ці питання будуть завжди. Кожна людська душа, допоки не почує відповіді, запитуватиме.
Думаю, що багато відповідей Господь уже дав, і коли ми, читаючи Святе Письмо, входимо в ці роздуми Його присутності, то також бачимо багато втрат і ридання, як-от плач Господа біля гробу його друга Лазаря, Воскресіння Ісуса. Бачимо, як долаються ці найбільші переживання, і в тому місці, куди веде нас Господь, немає ні хвороби, ні печалі, ні зітхання, але є життя вічне. Тому взоруючись на Христа і Його слово, розуміючи, куди Господь нас веде, народжуються ці відповіді. Головне для будь-якої особи — це зрозуміти, що Господь нам говорить, прийняти це, а зрештою й очікувати. Бо я особисто хочу бути в місці, де немає ні болю, ні печалі, ні зітхання.
— Чи траплялися випадки, що хтось відмовлявся від своєї віри через те, що не зміг витримати цього болю?
— Не можу сказати, що був свідком цілковитої відмови від віри. Я бачив розчарування, люди перебували в пошуках правди. Але з часом поверталися до Бога.
Рана завжди болить — чи тілесна, чи духовна. Тому потрібні правильні медикаменти. Якщо приймаємо ліки день, то вони не обов’язково допоможуть. Треба дати час, щоб загоїти рани. Те саме стосується і духовних ран. Навіть, коли духівники дають певні відповіді, потрібен час, щоб ті відповіді почали працювати в житті конкретної людини.
Звичайно, є різні ситуації, різні кривди, — і не можна все узагальнювати. Тому кожна духовна розмова — унікальна й особлива.
— У спільноті УКУ були випадки навернення, коли молоді чи вже старші люди охрещувалися. Розкажіть про ці історії.
— За час моєї праці тут, в Українському католицькому університеті, я справді був свідком дуже багатьох моментів пізнання Бога нашими студентами. Адже не всі студенти з релігійних родин і не всі мали досвід пізнання Бога в родинному середовищі. Можу засвідчити, що є моменти, коли певна кількість осіб упродовж навчального року проситься на першу Сповідь або на першу духовну розмову. Вони бачать у наших священнослужителях друзів, із якими нарешті можуть поговорити про те, що їм так багато років боліло. І вони відкриваються.
Наші студенти охрещувалися вже в дорослому віці. В УКУ завжди є досвід новонавернених або тих, які справді відкривають Бога, починають читати Святе Письмо і долучаються до молодіжних християнських спільнот або до богослужінь.
Ми ніколи не вели статистики. Але якщо взяти 400 студентів, які щороку вступають до нашого університету, то таких випадків є 30–40 на рік.
— Отче, розкажіть про особливість формаційної програми в університеті. Хто може стати учасником?
— Формаційна програма УКУ — це місія Української Греко-Католицької Церкви. Це — можливість говорити про Бога з молоддю з різних регіонів України. Її унікальність у тому, що вона сповнена Божою присутністю. Проживання у Колегіумі УКУ — це не питання помешкання чи отримання ліжкомісця, а питання побудови спільноти, яка взорується на християнську спільноту, на присутність Бога в житті.
Формаційна програма має обов’язкові наріжні камені, християнські елементи: розмови про Бога, спільні молитви, пізнання, пропонування культурно-християнських звичаїв, які є в нашого народу.
Програма називається «Християнська духовність у постмодерну добу». Ми хочемо зробити християнство ближчим для нашої молоді, для людей, які живуть у постмодерну добу. Думки про християнство, передання, яке існувало з апостольських часів, зробити ближчим до сучасної людини, дати їй поживу для роздумів і можливість вибору. Тобто, якщо вони пізнали, зрозуміли, побачили в цьому цінність і Господь постукав глибоко до їхнього серця, сказати: «Так, я на цій дорозі, впродовж цієї формаційної програми пізнала/пізнав Бога і хочу йти цією дорогою далі». І це дуже гарний інструмент Церкви для роботи з молоддю.
Молоді люди, які мешкають у Колегіумі, мають певні обов’язкові й необов’язкові заходи, до яких можуть, а в певних моментах зобов’язані, долучатися. Це — дорога пізнання і відкриття. Для декого — перші кроки в їхній вірі, пізнанні, розумінні. Для інших — поглиблення їхньої віри, пізнання, досвіду бути з Богом. Але і для одних, і для других — це колосальна нагода запитувати й отримувати відповіді.
— Частиною формаційної програми для студентів є волонтерство і різні соціальні проєкти. Розкажіть детальніше про цю роботу.
— Поруч із нашими студентами в Колегіумі мешкають куратори, є також монаша обитель. Куратори є неодружені й одружені, які проживають зі сім’ями.
Є також спільнота Центру «Емаус», де разом з асистентами мешкають люди з ментальною інвалідністю (їх в УКУ називають «друзі»). Вони є нашими «професорами любові», як каже владика Борис Ґудзяк, президент УКУ. Взагалі, ідея владики була в тому, щоби «друзі» проживали поруч зі студентами і кураторами, і щоб ми вчилися від них любові та разом із тим вчилися служити.
Формаційна програма в УКУ створена для того, щоб показати молодій людині гідність кожної особи. Зрештою, і куратори, і сестри, і наші «друзі» та асистенти — усі покликані послужити молодій особі, показати їй стосунки, які будуються на любові, християнстві, Божому слові.
Це — гарний педагогічний досвід. З одного боку, подивитися на християнські родини. З другого — подивитися, як наші асистенти із «друзями» беруть участь у різноманітних збірках або молитвах, як вони, сповнені любов’ю, приходять до наших студентів, обіймають їх. Інколи достатньо лише цих обіймів замість багатьох слів, які можуть лунати з уст куратора. Наші сестри також свідчать своїм богопосвяченим способом життя.
В УКУ є священнослужителі, які також показують молоді, наскільки можна бути близькими з духівниками. Для багатьох студентів уперше в житті зʼявляється нагода привітатися за руку зі священником, поспілкуватися чи разом зіграти у футбол. Це — педагогіка стосунків, Божої присутності й будування спільнот, закладена у формаційній програмі УКУ.
— Отче, розкажіть про молодіжні християнські спільноти, якими Ви опікуєтеся. Яке вони мають значення?
— На сьогодні в УКУ вже є 10 християнських молодіжних спільнот, які мають різноманітні заангажування. Деякі з них — співочі, деякі будуються на пізнанні Бога, інші — харитативні, лише для служіння.
Крім спільнот в УКУ, при храмі діє 10 парафіяльних спільнот. Якщо узагальнити, маємо приблизно 20 спільнот для різного віку, вподобань і служіння. Вони виникають лише з потреб, які Церква ставить перед собою: чи це катехизація, чи харитативна діяльність, чи пізнання, чи поглиблення відносин із Богом, чи служіння для Бога і ближнього.
Як духівник і настоятель храму Святої Софії — Премудрості Божої, я дуже радію, що можемо будувати ці менші спільноти. Зрештою, моя стратегія як настоятеля така: «Парафія — це спільнота спільнот». Розвиваючи наші малі спільноти, ми будуємо з них велику. Спостерігаємо, як люди горять серцем, як хочуть приносити певне служіння: чи то співом, чи молитвою, чи пізнанням, чи харитативною діяльністю. Через такі речі вони будують живі відносини один з одним, а відповідно — з Богом. Господь каже: «Де двоє чи троє в моє ім’я зберуться, я посеред вас».
— «Fides et ratio» — Ваша найбільша спільнота. Розкажіть про неї.
— Нашою найбільшою християнською молодіжною спільнотою є «Fides et ratio» (в перекладі — «Віра і розум»), яка налічує вже майже 400 осіб. Активних учасників є приблизно 50 осіб, які щотижня збираються на лекції, дискусії, читання Божого слова, спільну молитву тощо.
Спільнота існує вже понад 5 років. Сьогодні ми ставимо перед собою мету — гуртувати не лише студентів католицького університету, а й парафіяльну молодь для того, щоб ця спільнота давала ще більші плоди.
— Якщо подивитися трохи далі, за межі Українського католицького університету, як можна достукатися до молоді, заохотити та зацікавити її пізнавати Боже слово? На Вашу думку, якою має бути християнська пропозиція для молоді ХХІ століття?
— Євангелізація покликана сповіщати добру новину — Євангеліє. Достукатися до молоді можна лише тоді, коли вона відчуватиме себе потрібною в Церкві, спільноті, слові священника, служінні.
Для мене головний інструмент Церкви — це любов. Коли молоді люди бачать, що їх люблять, приймають, що з ними рахуються, чують їхній голос, тоді вони в Церкві. А якщо їх повчатимуть правилами, законами, досвідом, тоді відходитимуть від Церкви або відчуватимуть певний архаїзм.
Молодь хоче творити, хоче принести щось добре для широкої християнської спільноти, але для цього вона має відчувати себе потрібною в Церкві.
— Чи можете дати кілька порад молодій людині, як підтримувати християнську форму?
— Перша — майте своє молитовне правило, яке не будете порушувати. Ранішня молитва, вечірня молитва, молитва за наше військо… Але, щоби вона була присутня.
Друга — знайдіть друга чи подругу з такими ж цінностями, як у вас, щоб разом творити спільноту, щоб за вас хтось помолився, коли цього потребуватимете. А якщо зможете, то ввійдіть в якусь християнську молодіжну спільноту, де вас буде більше, ніж двоє.
Третя — знайдіть собі доброго духівника, друга, з яким зможете спільно пройти вашу духовну дорогу.
— Як розпізнати доброго духівника?
— Духівник повинен уміти слухати. Духівник — це не той, хто завжди знатиме відповідь або даватиме поради. Він не сидить із якоюсь методичкою чи правилами для всіх життєвих ситуацій, а слухає голос Божий. Тому духівник — це той, хто вислухає, не засудить, не коментуватиме, але скаже: «Я буду з тобою поруч у твоїх труднощах, навіть у твоїх упадках. І якщо йтимемо поруч, то ті труднощі й упадки рано чи пізно зміняться на дорогу воскресіння, радості та присутності Бога».
— Чи Ви зустрічалися з людьми, яких можна назвати святими або вони проголошені святими?
— Зустрічався зі Святішим Отцем Іваном Павлом II, коли він був в Україні. Історичною постаттю, яка впливає на мене і на моє духовне життя, є Дон Боско [Іван (Джованні) Боско (його шанобливе і відоме у світі імʼя — Дон Боско) — італійський священник, святий Католицької Церкви. Він невтомно трудився, щоб виховувати молодь у вірі й чеснотах, використовуючи творчі та мудрі підходи, щоб наблизити їх до повноти християнського життя — ред.]. Я захоплююся тим, як він працював із молоддю і як змінив бачення пасторальної праці з молоддю в тогочасній Церкві. Його педагогіка й виховання полягають у тому, щоби бути поруч із дітьми, молоддю і старатися вселити їм Бога. Дивлячись на нього, його працю і старання, я також черпаю сили. Читаючи цитати або вивчаючи його життя, стараюся теж бути близьким до Бога.
Деколи бачу по очах звичайних людей або по їхній розмові, що вони пережили глибинний досвід Божої присутності в їхньому житті.
Часто згадую одну жінку (вона вже відійшла до вічності), яка завжди була занурена у власну молитву. Пригадую її дуже повільні кроки, якими вона йшла до парафіяльної церкви, попри різну погоду. Щонеділі я бачив, як вона молилася за своїх дітей і внуків. Я з нею неодноразово розмовляв на різні теми і помічав її очі без страхів та нарікань, сповнені Божою любов’ю і присутністю. Проживши роки, ця людина пізнала Бога, впустила Його у своє життя.
Насправді таких людей поруч із нами дуже багато. Вони сповнюють своє життя молитвою, Божою присутністю, духовними вправами. Не нарікають, але вірно йдуть до кінця свого життя.
Зрештою, покликання кожного з нас — пізнавати Бога, впустити Його у своє життя і, пізнавши Його, ділитися цим свідченням через добре слово, благословення та співдію заради іншого.
— Чи є якісь правила як молитися?
— Думаю, тут ідеться не про правильність, а про глибину власної молитви. Молитва може бути формальною і не мати жодного змісту та значення для нашого серця. Але чомусь Господь через псалмопівця каже нам, що «серцем сокрушеним Бог не погордить». Тому молитва сокрушена (трепетна, щира) є завжди почутою. І тому я би хотів, щоб ми замірювали правильність нашої молитви саме цим сокрушенням нашого серця: чи я перед Богом стою в сокрушенні? Чи моє серце горить, коли я молюся? Чи навпаки — це формалізм або виконання певної обрядовості?
Ми дуже добре відчуваємо, як наше серце сокрушається, коли маємо потребу ревного моління і «під ногами трясе». Тоді серце настільки сокрушене, що хоче якомога більше в Бога або випросити, або подякувати, або прославити Його.
— Ви згадували, що на початку війни люди багато молилися, але згодом це зникло. З чим це пов’язано?
— Це пов’язано з людською природою. Коли під ногами трясе, то всі біжимо до Бога. А як тільки відчувається стабільність, розуміння ситуації, вмикається наше раціо і людина відкидає цю останню інстанцію, яка може бути для неї рятівною.
— Як вважаєте, чи є конфлікт між вірою і розумом?
— Якщо розум здоровий і віра справжня, то це як два крила (про які у своїй енцикліці пише Святіший Отець Іван Павло II), які доповнюють один одного і ведуть до більшого пізнання Божої присутності. Гасло, яке святий папа Іван Павло ІІ взяв для себе: «Я вірю, щоб розуміти, і розумію, щоб вірити», — доповнює та дарує поглиблення і одному, і другому.
Віра може перетворитися на фанатизм, а розум може довести до абсурду. Тому тверезим холодним розумом ми пізнаємо певні речі, які Господь об’являє нам в історії нашого життя. А віра підтверджує невидиме — ми входимо в цей таїнственний світ і приймаємо те, що Господь сотворив.
— Наприкінець маємо короткий бліц для Вас. Продовжіть, будь ласка, речення: Моя віра в Бога зміцнилася, коли…
— … я обійняв розп’яття Господа нашого Ісуса Христа, розплакався і ліг із ним в обіймах спати. Після цього Господь через віру повів мене до священства.
— Моя улюблена книжка…
— … Святе Письмо, яке я час до часу намагаюся перечитувати, і всім це раджу.
— Найкраще я відпочиваю, коли…
— … стою на колінах у каплиці нашого Колегіуму і можу зі сокрушеним серцем у тиші поговорити зі своїм Батьком.
— Бути добрим батьком означає…
— … казати своїм дітям, що ти їх любиш.
— Ніхто не знає, що отець Назарій…
— … розпочав у час посту бігати парком (усміхається).
— Справжній духівник — це…
— … наставник, друг, порадник, той, який уміє слухати.
— Перемога України в цій війні…
— … належить Богові.
Розмовляла Леся Владимиренко
Оператор — Стефан Дмитришин
Монтаж — Стефан Дмитришин
Департамент інформації УГКЦ за матеріалами УКУ
