«Допомога «Живому телебаченню» — це і кожний перегляд, поширення у соцмережах, коментар чи «вподобайка», — директор «Живого», керівник Департаменту інформації УГКЦ отець Ігор Яців
«Живе телебачення» — один із головних ресурсів медіакомунікації УГКЦ, уже стало невід’ємною частиною і самої Церкви, і духовного життя вірних. Прямі трансляції Літургій з Патріаршого собору у Києві чи молитовна ініціатива «Вервиця єднає», які почалися в часи ковіду і тривають досьогодні, об’єднують вірних в Україні і всьому світі. Програми, які відповідають на запити й питання і старших людей, і молоді, й дітей, і тих, хто бажає глибше розуміти Святе Письмо. Програми про війну, травми і їх зцілення, духовне і психологічне. Все це — «Живе».
У переддення 15-річчя свого патріаршества Глава УГКЦ Блаженніший Святослав висловив два бажання. Перше — про молитву за Україну та її перемогу, за Церкву та її Главу у їхній місії у ці важкі часи. І друге — про підтримку «Живого телебачення», каналу зв’язку Церкви з вірянами в Україні й світі.
Про «Живе», ідею його появи, розвиток, проєкти, й чому зараз потрібна ця підтримка, у «Добрій розмові» з Галиною Бабій говорить директор «Живого телебачення», керівник Департаменту інформації Патріаршої курії УГКЦ о. Ігор Яців.
— Дякую за нагоду поговорити про наше телебачення, створене, щоби бути посередником між Главою Церкви та Синодом єпископів і всією Церквою, тобто вірними, а також, для єднання у молитві, для розміщення різного роду катехитичних матеріалів, які допомагають людині будь-якого віку і запиту духовно зростати.
Так, сьогодні «Живе телебачення» сприймається як належне, як що, що саме собі зарадне. Але при цьому цей офіційний інтернет-ресурс Української Греко-Католицької Церкви є юридичною особою — з печаткою, з банківським рахунком, з бухгалтерією, зарплатами працівникам, сплатою податків тощо. Іншими словами, ми ведемо господарську діяльність, як і будь-яке підприємство.
Згадуючи про прохання Блаженнішого з нагоди 15-річчя його патріаршого служіння — скласти пожертву для підтримки діяльності «Живого телебачення», поясню, в чому справа. Наше «Живе» — це люди, які працюють у нас професійно і є у штаті: журналісти, оператори, режисери. Тобто це не волонтери, не монахи чи монахині — це люди, які отримують у нас заробітну платню, на яку живуть вони і їхні сім’ї. Ми працюємо офіційно, прозоро, без конвертів. І я, як директор, несу відповідальність за те, щоб вони своєчасно отримали свої зароблені кошти через нашу бухгалтерію, тобто зі всіма податковими відрахуваннями і звітностями.
У попередні роки з приводу фінансування «Живого» я спав спокійно: ми мали проєкти і підтримані гранти — зокрема, від «Лицарів Колумба», міжнародної організації чоловіків-католиків, які були відкриті на те, щоб нас підтримувати. Але «Лицарі» не є благодійною організацію у розумінні роздавання грантів — вони, радше, дбають про розвиток своєї мережі у світі і в Україні зокрема. Цього року такої підтримки ми від них не маємо. Тому єдине, що я можу робити зараз, рятуючи ситуацію, — просити про пожертви всю нашу Церкву, і владик, і священників, і мирян. Радий, що Блаженніший так долучився до цієї збірки, бо для нього, як Глави Церкви, «Живе телебачення» важливе.
Зараз ми постійно наголошуємо — допоможіть, підтримайте. У нас організований збір коштів, який відбувається офіційно, прозоро, через Фонд підтримки медіаініціатив УГКЦ «Воскресіння». Тобто ці кошти надходять на рахунок Фонду, й звідти використовуються для забезпечення життєдіяльності «Живого телебачення». Пожертви на «Живе» надходять з різних частин світу, важливо підкреслити, що це — підтримка не тільки з України. Знаю, що такі збірки в ці дні чи й місяці, коли був проголошений заклик допомогти, проводитимуться чи вже проводяться в різних єпархіях і екзархатах нашої Церкви і в Україні, і за кордоном. І ця загальна підтримка відчувається.
— Повернімося до історії: як загалом виникла ідея створити «Живе телебачення»?
— Обставини, у яких народжувалася ця ідея, були такими. Коли у 2005 році відбулося повернення осідку Глави УГКЦ, тоді — Блаженнішого Любомира, зі Львова до Києва, у нас була медійна рада, до якої були залучені люди з різних медіа — і державних, і світських, і приватних. Вони консультували, як нам краще комунікувати уже на київському, тобто загальнонаціональному, рівні, бо раніше ми мали досвід такої роботи лише у Західній України. І вони нам порадили такий спосіб комунікації: створювати якісний контент — і обов’язково знайдуться телеканали, які його візьмуть. Тобто наші зусилля мають бути зосереджені на тому, щоб творити цікавий якісний продукт.
Так ми і починали: знімали, писали релізи і тексти, були фотографії й відео — все це брали, все наче відбувалося, тобто ця формула працювала. Але прийшов час президенства Януковича, і в якийсь момент я чітко зрозумів, — все, просто як відрізало: що б ми не пропонували, нічого ніде не брали, про нас ніби забули, і ми зникли з інформаційного поля. Такий момент: ще в часи, коли я був прес-секретарем Блаженнішого Любомира, ми знали, що перед Різдвом чи Великоднем різні телекомпанії звертаються по інтерв’ю Глави Церкви. Тих звернень завжди було багато, всі хотіли мати в ефірі слово Глави нашої Церкви. То при Януковичі навіть на ті великі свята нічого такого не було! Про нас ніби забули, ніхто до нас не приходив, всі наші медійні ініціативи ніби не помічали. І в такі моменти починаєш розуміти: ну, якщо так, то якісного контенту недостатньо — треба мати свої канали комунікації.
І ми почали думати про те, що нам потрібний свій телеканал. Я розумів, що це, м’яко кажучи, — недешево, але не уявляв, наскільки. І коли почав консультуватися з телевізійниками, зрозумів, що для нашої Церкви це фінансово недоступно. Але це вже був 2012-2013-й рік, початок бурхливого розвитку соціальних мереж. І я подумав: що ж, якщо ми не можемо дозволити собі традиційний телеканал — з платою за ліцензію, з передавачами, зі всією цією телекухнею, то зробимо інтернет-телебачення. Там не потрібні ні ліцензії, ні передавачі, треба мати лише студію і камери, запросити кількох професійних людей. І на тому етапі це виглядало як робоча історія, як точка відліку.
Потім стало зрозуміло, що телебачення в інтернеті працює не так, як в телевізорі — це зовсім інші навички і очікування користувача. Тобто інтернет-глядачу не потрібна сітка мовлення як така — умовно кажучи, фіксований випуск новин о 21:00 чи «Вечірня казка» о 20:30. Інтернет-глядач дивиться те, що йому цікаво, коли йому зручно. Тому ми трансформували свою ідею: ми стали більше тими, хто продукує певний контент. Але при цьому зберегли й елементи телевізійного ефірного мовлення: це, в першу чергу, наші прямі трансляції Літургій з Патріаршого собору, щоденна «Вервиця», інші речі, які ми транслюємо наживо.
Приємно, коли до мене підходять люди і розповідають свої історії, пов’язані з нашими трансляціями. Як от зовсім недавно, у Вишгороді: підходить жінка і розповідає, що її мама вже не ходить, прикута до ліжка, і єдина можливість для неї побути в Церкві — це Літургії з Патріаршого на «Живому». Тобто навіть люди, які не мають можливості виходити з дому, таким чином ніби можуть бути у храмі, слухати Службу Божу, молитися разом з усіма, послухати Євангеліє і проповідь того, хто очолює Літургію. Так вони продовжують жити духовним життям і, нехай у віртуальний спосіб, вийти за межі своєї кімнати.
Але, за великим рахунком, «Живе» є продакшном, тобто ми створюємо програми й ефіри, які пропонуємо дивитися нашим глядачам, коли їм зручно.
Ось такою була еволюція ідеї «Живого телебачення», так воно відбулося — від ідеї до реалізації і трансформації.
— Всі вже звикли до прямих трансляцій з Патріаршого собору, але для того, щоб вони здійснювалися, потрібно, щоб для цього були технічні можливості — апаратна, камери, різні комунікації тощо. Отже, коли закладався собор, вочевидь, це все також передбачалося. Хто на цьому наполягав?
— Так сталося, що тоді були люди, які радили так зробити, і я був одним зі тих, хто це лобіював — і як священник, і як відповідальний за комунікацію Церкви. Тобто я мав можливість переконувати, що приміщення апаратної — режисерського управління трансляцією, має бути безпосередньо в соборі. То був час, коли наш собор ще будувався, довершувалося його внутрішнє оздоблення. І наше «Живе телебачення» тоді вже існувало. Поясню: якби це був старий історичний собор — до прикладу, як Володимирський чи Софіївський, ніякі кабелі та інші комунікації ніхто прокладати там не дозволив би. А наш Патріарший був тоді новим, його щойно збудували, і провести такі комунікації було можна і навіть необхідно.
І тепер наш собор повністю оснащений не тільки для вірян, присутніх в храмі на Літургії, щоб люди могли все бачити й чути, але й має все, що потрібно, для телевізійної трансляції. Тобто є апаратна, є прокладені в стінах кабелі, маємо автономне живлення, щоб все відбувалося безперебійно, незважаючи на відключення світла. І в цьому плані наш Патріарший — унікальний храм: не знаю, чи ще якийсь храм в Україні має штатну апаратну в межах своєї будівлі.
— Це сучасна сторінка в історії Української Греко-Католицької Церкви, яка є дуже медійною, бо комунікація у наш час — необхідність. І ось YouTube-канал «Живого телебачення» отримав «срібну кнопку». Що це означає?
— «Срібна кнопка» присвоюється, коли YouTube-канал має 100 тисяч підписників. Насправді наш YouTube-канал створений давно, ще до появи «Живого», коли УГКЦ ще була у Львові, за Блаженнішого Любомира, як можливість публікувати певний відеоконтент. Ми тоді ще не мали ні операторів, ні камер, той відеоконтент був спорадичним — то було щось принагідно зняте на любительську відеокамеру, бо ж і таких телефонів, як сьогодні, тоді теж не було. Повноцінне життя цього каналу, звісно, почалося з моменту, коли у нас уже з’явилося «Живе телебачення» і, відповідно, почалося його наповнення, систематизація, рубрикація. Так поступово і з’явилися ці 100 тисяч підписників. Для YouTube присвоєння «срібної кнопки» — автоматична процедура: він бачить ці 100 тисяч і, відповідно, присвоює цю «кнопку».
Наступна наша мета — «золота кнопка» за мільйон підписників. Станом на зараз ми наближаємося до майже 300 тисяч, тобто виросли десь втричі. Звичайно, до мільйона ще далеко, але Бог добрий, ми працюємо — самовіддано і з сучасним підходом. Тобто у нас є і SMM-спеціалісти, які займаються просуванням контенту, і дизайнер, який розробляє заставки для наших ефірів, і так далі. Ну і стараємося відповідати вимогам і бути професійними не тільки у продукуванні контенту, тобто якісно знімати, монтувати, режисирувати, а й в моменті публікацій і просування, щоб наша аудиторія зростала.
Тому допомогти «Живому» можна не лише грошима. От я розповідаю про кількість підписників і переглядів, про можливість платної підписки, без реклами, — все це є частиною механізму офіційної монетизації нашого каналу. Тобто YouTube платить нам кошти за показ реклами, для якої ми визначаємо певні межі, — коли і яка реклама у нас може з’явитися. Чим більше у нас буде підписників і переглядів, тим більше коштів ми зароблятимемо самі через монетизацію. Тому допомога «Живому телебаченню» — це і кожен перегляд, кожне поширення у соцмережах, кожний коментар, кожна вподобайка. І цим ви допомагаєте нам не тільки морально, коли наше серце радіє, що перегляди зростають, але й матеріально. Тобто все це впливає на алгоритми Youtube, щоб продукт, який ми публікуємо, був запропонований іншим глядачам, зокрема, й тим, хто на нас ще не підписаний, і вони, побачивши його, можуть зацікавитися і підписатися.
— Отче, хотіла б, щоб ви розповіли, якими новими проектами обросло «Живе телебачення» останнім часом, окрім тих, що вже добре знані — як от «Вервиця єднає».
— У нас, як завше, є програми і для дорослих, і для дітей, — стараємося, щоб була якомога ширша палітра пропозицій для нашого глядача.
Так, наприклад, виник фактично окремий наш канал для найменших — «Світлик», який твориться на базі «Живого» його людьми і тими ж руками. Ми бачимо в цьому велику суспільну потребу, тому пропонуємо український канал для діток, який несе християнські, етичні, культурні цінності через гру, з анімацією, щоб малюкам було цікаво й зрозуміло. І ми бачимо, що це дуже потрібно. Для прикладу, перші 100 тисяч підписників нашого Youtube каналу ми збирали роками, а сьогодні наш «Світлик», як окремий канал, лише за 3–4 місяці вже має понад 5 тисяч. Тож принагідно запрошую татусів і мамусь, дідусів і бабусь подбати, щоб їхні діти й онуки мали такий контент, і підписатися на цей канал — про культуру, духовність, але й про загальноосвітні речі.
Читайте також:
«Живе телебачення» запустило дитячий YouTube-канал «Світлик»
Маємо особливу програму — «Страва Героя». Спробували зробити її на базі кулінарних програм, бо це — популярне, це дивляться, але це — не про страви, це про пам’ять, про нашу дійсність, про рідних загиблих, які несуть біль втрати. І ми, як «Живе телебачення», хочемо внести свою лепту в цю меморіалізацію — устами тих людей. Найбільше мені, як ведучому, йдеться про те, щоб мама, дружина, дитина, батько розповіли про свою найдорожчу людину. Тому що це — головна мета їхнього життя: щоб жертва рідної людини була недаремною. На це націлений і наш проект. Зараз, знову ж таки, шукаємо спонсорів, які підтримають цей проект фінансово. Ми записали 12 програм і хотіли б продовжувати. Але це коштує.
Читайте також:
«Страва Героя»: У Патріаршому центрі в Києві презентували медіапроєкт УГКЦ пам’яті захисників України
Загалом, не йдеться про розкіш чи про «Живе телебачення» як бізнес — тільки про підтримку, щоб воно просто жило, і люди, які там працюють, мали на що жити.
Підтримати служіння «Живого телебачення» можна за допомогою QR-коду або на сайті zhyve.tv/donate.
Текст — Оксана Козак
Департамент інформації УГКЦ
