«Наріжний камінь храму — це символ воскреслого Ісуса Христа. Така будівля вистоїть попри всі бурі», — отець Олег Панчиняк, настоятель храму УГКЦ у Броварах
Як побудувати храм — як споруду і як спільноту людей, об’єднаних вірою у Воскреслого Христа? З чого почати, коли ресурси мінімальні і така ідея видається занадто сміливою, майже неможливою? Де брати ці ресурси, на кого і на що спиратися, щоб не опускати рук і рухатися далі до мети?
Напевно, такі питання поставали перед багатьма молодими священниками на їхніх перших парафіях — і в Україні, і на поселеннях. Ці питання актуальні й зараз, навіть і особливо — у часі війни. Церква росте, з’являються нові парафії — зокрема, у Центральній та Східній Україні, тому що у цей важкий час люди потребують Бога і Його Слова.
Про свій досвід будівництва храму у Броварах як своєрідну «покрокову інструкцію» у програмі «Відкрита Церква» з Анастасією Вихор розповідає настоятель парафії Трьох Святителів УГКЦ у Броварах біля Києва о. Олег Панчиняк.
Храм УГКЦ у Броварах діє уже вісім років, його будівництво тривало приблизно стільки ж, хоча спільнота греко-католиків у місті існує уже 30 років, з 1995-го. Тож як втілювалася ця мрія отця і колись маленької парафіяльної громади — мрія, яка на початках здавалася недосяжною?
— Отче, розпочнімо з того, для чого взагалі потрібен храм: для чого така велика спеціальна споруда, що вона символізує? І чи може спільнота збиратися в якихось інших приміщеннях?
— Я перейшов зі Львова, з величного храму Преображення Господнього, на служіння до Броварів, яке починалося у звичайній трикімнатній квартирі, де мене поселили. Тут, у Броварах, я побачив велику спрагу людей, які шукали Господа Бога і, що найважливіше, шукали своєї Церкви — тієї, до якої ходили їхні батьки й діди, і яку совєцька влада у 46-му році заборонила. Ця наша спільнотка, десь 10–15 людей, складалася з вихідців із Західної України, свого часу депортованих на Сибір, яким совєцька влада не дозволила повернутися додому. Їм було заборонено жити і в Києві — тільки, у кращому випадку, на його околицях і у приміських селах. Це були вже старенькі бабусі, по 75–80 років, які ще пам’ятали свою Церкву: вони й стали кістяком нашої Броварської парафії.
Я побачив щирість, з якою ці люди шукали реальної зустрічі з Ісусом Христом — не просто храму як приміщення, а цієї спільноти, у якій Він присутній. Але храм — потрібний, це зовсім інший рівень парафіяльного життя, зокрема, в Центральній Україні. Тому що коли ти служиш не в храмі, а в квартирі, тебе асоціюють з якоюсь сектою, з якимись незрозумілими новітніми рухами, і молодші люди не сприймають того, що така Церква, як наша, має глибинне коріння.
— Наразі ми говоримо саме про храм і саме його будівництво — процеси, які у 90-х почалися й у Західній Україні, й поступово рухалися на схід із створенням парафіяльних спільнот…
— У Західній Україні перевага була у тому, що влада на місцях, принаймні, розуміла, хто такі греко-католики і УКГЦ — підпільна у часи совітів Церква. Тому, принаймні, не ставила аж таких перепон щодо виділення земельної ділянки і всіх справ, пов’язаних із будівництвом храмів.
Натомість, у Києві на початках треба було пояснювати, що УГКЦ — також християнська Церква, а греко-католики — «правильні» християни. Бо ж мені казали, що у мене — «ненормальна церква». І оце — «нащо вона тут потрібна? що вона тут буде робити? чого ви робите поділи між людьми?» Наслухатися довелося багато. Але все одно процес розпочався, хоч і важко. Земельні ділянки давали всім — і протестантам, і православним, і свідкам Єгови, і мормонам. Тільки греко-католикам казали — ні. Ну чи майже — ні.
У Броварах ми мали різні земельні ділянки — спочатку фактично півтора гектара. Але наші попередники сказали, що «такої великої не треба», і міська влада дуже радо її забрала: зараз на цьому місці стоїть «Сільпо». Дали меншу ділянку, 80 соток, але й цієї виявилося забагато: «Нам треба земельну ділянку під таку капличку, як в Галичині, які стоять при дорогах», — сказали попередники. І сьогодні цю ділянку мають римо-католики. Ну а нас вперли між висотними будинками і дали таки вісім соток, але обмежених «червоними лініями» різних комунікацій, тобто всюди ми мусили зробити відступи. Так що розміри нашої церкви — 10 на 18 метрів, продиктовані саме цими «червоними лініями». Але ми були вдячні Богові і за це, бо змогли зрушити справу: ми мали земельну ділянку, і можна було почати збирати дозвільну документацію на будівництво.
Першим ділом ми вкопали на ділянці хрест. Знаєте, я так переживав, що буде з тим хрестом! … Це було у серпні 2007-го на Преображення Господнє. А в Києві, у Патріаршому соборі якраз відбувався Всеукраїнський з’їзд молоді УГКЦ. І тодішній єпископ помічник Київської єпархії владика Богдан Дзюрах мені сказав: «Знаєте, що треба зробити? Ми дамо вам два-три автобуси молоді, яка їде з Галичини, щоб ви всі разом поставили цей хрест». Думаю: «Господи, оце буде класно!» Ми тоді пройшли великою процесійною ходою через Бровари і поставили там цей хрест. Як повискакували люди з сусідніх будинків — «а што ви здесь дєлаєтє?», «а що тут має бути?» Але ця наша акція відбувалася за участі тодішнього мера міста Антоненка, то на місці конфліктів не було. На наступний день зранку я пішов подивитися, чи цей хрест стоїть, — він стояв, бідний, як сирота. Час від часу ходив до нього помолитися і подивитися, чи його не поламали.
— Давайте повернемося до «інструкції»: скільки людей має налічувати громада, щоби можна було просити про те, щоб будувати храм?
— У 90-ті, щоб зареєструвати церковну громаду, потрібно було 10 активних парафіян — це були так звані засновники парафії. Просиш про реєстрацію у державних органах влади, а відтак подаєш документи до правлячого архиєрея, щоб він затвердив статут. Тоді, у 95-му, у Києві Української Греко-Католицької Церкви ще майже не було, це були початки присутності нашої Церкви в Києві. Статут нашої парафії затвердив Блаженніший кардинал Мирослав Іван Любачівський, який мав тоді осідок у Львові, в соборі Святого Юра. І ось через цих десятьох людей, які забажали мати церкву у Броварах, і розпочався помаленьку розвиток нашої парафії.
Згадаю також одну людину — Павла Недошитка. Він — з Тернопільщини, одружився у Броварах, і саме йому належала ідея побудувати тут греко-католицьку церкву. Він зібрав довкруг себе однодумців, і вони розпочали процес реєстрації парафії і побудови нашої церкви.
— Зареєстрували громаду, і починається процес пошуку ділянки, правильно?
— Так, звертаєшся в міську раду, щоб дозволили збирати технічну документацію для будови. Але і це буває, чи, принаймні, було не так просто. От, наприклад, у мене є документи від 95-го року, коли нам відмовили: «На даний час у місті не вистачає 1200 га землі під цивільне будівництво, тому виконком не може задовільнити ваше клопотання». Тобто 1200 га — і вісім чи десять соток для будови храму! Розумієте, наскільки це простенькі відмазки, щоби греко-католиків у місті не було?
Коли у 2007-му я прийшов на цю парафію, старався зі всіма підтримувати приязні стосунки — зі всіма спілкувався і всіх тягнув до духовності, бо хотів, щоб ми творили якусь єдність. Але тоді в міській раді були такі люди, що я просто не розумів, як можна обіймати посади, взагалі не виконуючи Закон і Конституцію України.
— Чи змінилася у цьому сенсі ситуація, зокрема, на Київщині?
— Скажу про конкретне місце, про Бровари — так, позиція влади абсолютно змінилася. Але для цього була потрібна велика праця і терпіння. Одне з найпершого, чим ми зайнялися тоді, було соціальне служіння, як порадив владика Богдан Дзюрах. Ну але що я там міг зробити із своїми 15 бабусями? І наші львівські парафії допомогли мені зорганізувати в Броварах свято Миколая для діточок з бідних сімей. Ми зробили таке грандіозне свято, що про нас почали говорити, зрозуміли, що ми не прийшли щось взяти, а хочемо щось дати, поділитися — не тільки чимось матеріальним, а й, найважливіше, нашою вірою.
Щоразу, коли мене запрошували на якісь заходи, які проводило наше місто, я завжди у проповіді говорив саме про це — про віру у розп’ятого і воскреслого Господа. І знаєте, це справляло враження навіть на людей, далеких від церкви, віри і християнства, бо вони бачили відмінність від того, як про це говорять і що роблять інші.
— Тобто саме момент служіння допомагав вам гуртувати, збирати й кликати до церкви нових парафіян. Отже, що робити молодим священникам, які приходять на умовну парафію, де немає храму — одразу братися за будівництво чи, все-таки, спочатку згуртувати навколо себе таку спільноту?
— Ну, це складне запитання. Ніби правильно було б сказати — звичайно, спочатку треба згуртувати спільноту. А де ти її згуртуєш? Бо коли у 2007 році я тільки перебрався до Броварів, я ж спочатку служив у звичайній квартирі, у якій і жив. А коли до Броварів переїхала моя дружина з трьома діточками, стало трохи складніше: у великій кімнаті умовно був наш храм, центр, де ми молилися, а в двох маленьких жили ми з дружиною і малими дітьми. І мені навіть когось запросити до хати про щось серйозне поговорити не було куди. Ну і ми збудували маленьку капличку зі звичайних сендвіч-панелей: я принаймні мав якесь приміщення, мав простір, де міг спілкуватися з людьми.
Але, з іншого боку, сама будівля, сам храм, коли там нема Святого Духа — це мертві стіни. Так само, як людина у стані гріха — її душа мертва, а тіло — просто оболонка. Тому духовність, все-таки, — на першому місці. І коли є віруючі люди, які знають, чого вони шукають і чого їм треба, коли вони вмотивовані.
Знаєте, якби мене от навіть зараз запитали, чи розумів я тоді, куди йду і на що сподіваюся, чи уявляв, як буду будувати ту церкву, то я відповів би — абсолютно ні. Я йшов в нікуди і не знав нічого. Просто з кожним днем і з кожним роком набирався досвіду і вчився. Тому, якщо би я мав щось сказати молодим отцям, не придумаю нічого кращого, як сказати: «Не бійтеся. Бо це не ви будуєте — це Господь будує, за Ним стоїть це велике-велике будівництво».
— Добре, але все одно — прагматичне питання: з чого почати, де взяти гроші? Умовну першу 1000 гривень. Стати зі скринькою і просити: «Дайте на храм»? Дуже багато людей, особливо зараз, обурюються: «У нас війна, на що ви збираєте гроші?»
— У мене є колега у Львові — дуже гарний священник, але й прагматист. То свого часу він у мене питав: «Ну а де ти взяв гроші?» Я кажу: «Ну, сказати чесно, я й не знаю остаточно, де». Тобто я міг назвати фундації, які мені допомогли, конкретних людей, але щоб отак все разом — де, сказати не зміг би. Тобто вони якось поступово приходили — і ті кошти, й люди, які хотіли їх дати. Я не ходив і не просив, хоча й не сидів, склавши руки.
Є дуже-дуже різні історії щодо цього. Наприклад, як ви кажете, оці перші тисячі для мене і нашої парафії назбирали мої вже колишні вірні з Преображенської парафії у Львові, де я також вів гурток читання Святого Письма, у якому брали участь десь 30–40 людей. І коли мене перевели у Бровари, дзвонять вони мені й питають: «Отче, що вам там треба?» Кажу, що все треба, що у мене тут нічого немає. І вони взяли дозвіл на збір коштів у Львівського владики Ігора Возьняка і зібрали ті перші тисячі у Преображенському храмі. Купили на них велике панікадило, ківот, литійник, тобто найнеобхідніше для тої нашої каплички в Броварах.
Також мушу сказати, що навіть на будову тієї панельної каплички я сам зі своїми 15 парафіянами не зміг би зібрати, і нам допомогла, завдяки старанням владики Богдана, фундація Kirche in Not (міжнародна католицька благодійна організація, з 2011 року має статус папського благодійного фонду, — ред.) Потім, знову ж таки, завдяки владиці Богдану, Renovabis (благодійна організація Католицької Церкви в Німеччині для допомоги Церкві у східній Європі, — ред.) виділив кошти, щоб ми розпочинали будову храму.
Ще такий приклад. Якось прийшов до мене один київський бізнесмен, будівельник, наш греко-католик, і каже, що хоче дати 200 тисяч на храм. Ну, у 2010 році 200 тисяч гривень — то були доволі немалі гроші. Але я розумів, що для того, що я спланував зробити у церкві, мені їх не вистачить, що я не вкладуся у цю суму, а мене спитають, де результат. Не знаю, звідки прийшла до мене в той момент така думка, тобто, як віруюча людина, розумію, що сам такого придумати не міг. І кажу: «Знаєте, пане Сергію, давайте зробимо так: не давайте грошей, а зайдіть зі своїми людьми і зробіть частину робіт, яку зможете». І він — не знаю, радий чи ні, — поштукатурив всю церкву зсередини, помалював, ще й плитку поклав. І я точно знаю, що він вклав у це все більше, ніж 200 тисяч, і безмежно йому вдячний за ту грандіозну допомогу.
Розповідаю все це і пригадую, як все це збиралося і будувалося, цеглинка по цеглинці, тисяча по тисячці, а потім приходять і 10, і 100 тисяч тих тисяч-»цеглинок».
Звичайно, не все було просто і гладко. Наприклад, нам дуже довго не давали дозволу на будову. Тобто наші гроші лежали в банку, а ми не могли розпочати будівництво, тому що нас водили по такому великому колу дозвільної документації, що коли закінчувався останній етап, то по першому вже вийшов термін, і треба було починати все спочатку. Ну і була у нас епопея з Держархбуднаглядом: був там такий пан Бєлінський, який, незважаючи на всю зібрану документацію, казав нам — «Не дам. У тому місці без мого дозволу навіть собачої будки ніхто не поставить, не те, що храм». Тобто вся праця, всі використані кошти на робочий проект церкви, все летить шкереберть, бо нема дозволу цього чиновника. Але й тут Бог мене не залишив. Бо раптом знайшовся знайомий, родом з Бучача, який був суддею у Броварах, і каже мені: «Як — він не дає? Ходіть, отче, зі мною». Ми приходимо до нього, і він: «А чого ви стоїте? Заходьте, присідайте, атєц Алег». Бачите, вже не Олег, як він звертався до мене раніше, а хоча б так. І далі: «Що, як? Та дамо ми вам дозвіл, що ви!» — раз, і при мені й тому судді підписує дозвіл на початок будівництва.
Знаєте, трохи відступлю від теми, але от подумав: за будовою нашого храму я й не помітив, як мої діти виросли і пішли з дому. Коли я приїхав у Бровари, мені було 33 роки. Мої хлопці переїхали сюди, коли ходили в четвертий клас, тобто їм було по 9–10 років. Я будував храм, весь був у цьому процесі, мені важливо було нічого не пропустити. А діти закінчили школу, вилетіли з хати: один — військовий, другий був у семінарії, зараз вони обидва — військові. І ми з дружиною залишилися удвох. Тому хочу сказати молодим отцям: «Будуйте храми, це дуже важливо, але пам’ятайте й про ваші родини, про ваших дітей».
— Отож, є гроші. Як зберегти довіру громади? Тому що завжди ж знайдуться на парафії двоє-троє людей, які скажуть: «Отець собі в кишеню поклав — стільки було і де поділося?»
— З грошима завжди є велика спокуса, велика небезпека і велика відповідальність. Дякую Богові, що я так вихований. Мені було десять рочків, коли мій тато помер. І, знаєте, досі пам’ятаю, як тато якось покликав мене і брата і сказав: «Хлопці, я відрубаю вам руки, якщо ви принесете щось чуже мені на подвір’я». І це аксіомою йшло через ціле моє свідоме життя.
Проте я можу мати чисте сумління перед Богом і перед самим собою, але, якщо що, нікому не зміг би довести, що я не взяв тих грошей. Тому жодних церковних грошей — чи з проектів, чи тих, які люди приносили, я ніколи в руки не брав. Завжди була людина, а відтак — навіть двоє людей, які знали кожну суму і все фіксували. Так було від початку і так є по сьогоднішній день. Якщо мені щось потрібно на парафії, я кажу — «Мені треба на це», віддаю чек, і все, крапочка.
Тобто якби я у цьому питанні радив молодим священникам, то сказав би: не беріть церковні гроші в руки, фінансами повинна займатися інша людина. І, не дай Боже — не дружина, бо це буде ще більша небезпека. Це має бути людина, якій довіряє парафія. Наприклад, у мене є економка, яку запропонували самі парафіяни: вона веде всю бухгалтерію, всі економічні справи.
Ну і, очевидно, є перевірки. Мені доводилося багато разів подавати звіти: наприклад, для Kirche in Not і Renovabis все мало бути — до копійки. В той же час, на базарі я міг купити, наприклад, проводку набагато дешевше, ніж в «Епіцентрі», де дають чек про покупку. Я сказав про це владиці Богдану, і він переконав Renovabis, що можна було б зробити й так. Але ти мусиш мати довіру — як зі сторони архиєрея, так і зі сторони зі сторони парафії. І коли ти її завоюєш, люди щоразу будуть старатися дати навіть більше, ніж можуть, захочуть поділитися всім, що мають. Але це й питання співжиття з людьми — їх треба любити. Навіть якщо вони деколи роблять тобі кривду.
— Розкажіть про закладення наріжного каменя храму, про символізм цього акту — зокрема, закладення капсули. Хто освячував цей камінь для храму у Броварах?
— Наріжний камінь освячують, коли вже починають будову храму. Ми не мали ще нічого, але я дуже хотів, щоб це зробив Блаженніший Любомир. І дуже хотів, щоб це було зроблено за президентства Віктора Ющенка, бо це було під кінець його каденції, і було невідомо, що і хто там буде далі.
Взагалі, наріжний камінь будь-якого храму — це символ розп’ятого і воскреслого Господа Ісуса Христа. Будівля, яка має такий наріжний камінь, вистоїть попри всілякі бурі, бо за нею завжди стоїть Ісус Христос.
Коли Блаженніший Любомир приїхав до нашої каплички, щоб освятити наріжний камінь нашої майбутньої церкви, він сказав незабутню фразу, яку я повторюю донині: «Дітоньки, нехай цей камінь вам росте». Я, тоді ще молодий священник, собі подумав — що Блаженніший мав на увазі? Напевно, що оцей камінь, ця табличка мають вирости у храм.
Недавно ми мало паломництво до Патріаршого собору з нагоди Ювілейного року і пішли у крипту до Блаженішого Любомира молитися панихиду. І я там йому сказав: «Блаженніший, я думав, що той камінь — це храм, який ми збудували, а насправді — це оті люди, які сьогодні прийшли вам подякувати за ваше благословення. Подивіться, ось ці люди, яких спочатку було 5, 10, 15, а сьогодні тільки тут, у Патріаршому, нас — десь 80. Мені тоді ще раз ніби щось привідкрилося, і так тепло було тоді в крипті в цю суботу. Я вже давно не мав такої зустрічі з Господом Богом — знаєте, як вічність і дочасність зійшлися в одному. І це було не тільки моє пережиття, а й моїх парафіян, які були там. Оцей досвід, Церква, яка об’єднує все довкруг, ці люди — це і є ті наріжні камені, про які говорив Блаженніший.
— Отже, закладено наріжний камінь. Що далі? Напевно, потрібен архітектурний проєкт храму. Цікаво, як його обирати, бо, може, священник хоче храм до неба, а парафіяни хочуть вшир?
— Ну, в моєму випадку особливого вибору не було. Я вже згадував, що наша діляночка на вісім соток з усіх сторін обмежена «червоними лініями» — газовими трубами, високовольтною лінією, зливовою каналізацією для стічних вод тощо. І все це проходить біля самої церкви. Тобто її невеличкий розмір продиктований виключно ось цими умовами.
Щодо мене, то я б не гнав церкву в висоту, а збудував її ширшою, тому що так і місця більше, і практичніше для її опалення. Але ми були загнані поміж дев’ятиповерхові будинки, і якби її так збудувати, вона виглядала б, як якийсь МАФ.
З цих же причин я не міг взяти типового проекту церкви і запросив архітектора зі Львова для розробки проекту під оці наші розміри і умови. Він подивився і каже: «Мусимо її потягнути догори, бо інакше вона не буде мати ні вигляду, ні краси. І я би дуже хотів, отче, щоб тут, на Київських горах, були церкви нашої візантійсько-української традиції, а це — так звані восьмикутники». Зробив він той проект, ми його затвердили. І ось наш храм такий — 8 на 10 метрів площею і 24 метри у висоту разом з хрестом.
— Що означає цей храм для вашої громади сьогодні? Можливо, в якихось розмовах з вами люди згадують, як все починалося — з кімнати у вашій квартирі, потім була капличка, а тепер мають величний храм. Я там була — справді дуже красиво, як всередині, так і ззовні. Як парафіяни оцінюють і поціновують те, що мають?
Мушу відразу сказати, що вони себе відчувають дотичними до будови. Тобто це для них не є храм, який збудував отець Олег з владиками Богданом Дзюрахом і Йосифом Міляном, це храм, який будували всі ми. Якось треба було звантажувати цеглу і, крім мене, більше не було кому. Пригадую, як прибігли ті старенькі бабусі, брали кожну ту цеглинку тими старенькими руками і носили, допомагали розвантажувати.
Для мене, найперше, дуже важливим було збудувати храм як місце зустрічі з живим, реально присутнім Богом. Це — євхаристія, перше і головне завдання храму. Якщо люди в храмі не причащаються, то це — музей, мавзолей, як хочете назвіть, але тоді він не відіграє своєї ролі. Місія храму довершена, якщо люди у ньому сповідаються і причащаються.
Друге, чого я дуже хотів, — щоб ми мали парафіяльне місце зустрічі, тобто майданчик, де буде катехизація, де буде займатися «Пласт», різні гуртки, де будуть пекти хліб, грати в теніс, де люди зможуть проводити дозвілля. Оскільки територія не дозволяла, ми збудували напівпідвальне приміщення, і воно стало оселею і місцем, куди люди приходять з великим задоволенням. П’ють чай, спілкуються, моляться. Святкують дні народження, на які запрошують усіх. Плачуть разом. У мене на парафії є вже дві родини, діти яких віддали своє життя, захищаючи Україну, і ці родини мають там зустрічі й тризни.
Сьогодні наш храм став місцем зустрічі з Богом, майданчиком зустрічей між людьми і можливістю послужити людям поза храмом, які потребують нашої допомоги і уваги.
— Отож, чи є у вас, після всіх перепон і труднощів, через які ви пройшли, і які проходять багато священників сьогодні, відчуття якогось довершення? Чи така титанічна праця додає ціни здобуткам?
— Додає. Боже милий, буду казати відверто: я сумнівався, чи увійду в цей храм. Знаєте, як сумнівався Мойсей свого часу, чи ввійде він в Землю Обітовану. І Бог йому показав її, але через ці великі сумніви туди не допустив. Якось я молився і просив: «Боже, мені би тільки збудувати і накрити, щоб воно не руйнувалось». Але Бог дозволив мені увійти в той освячений храм.
Коли посвячували, я молився і казав: «Господи, це Ти збудував свій храм. Я тут не маю дотичності». І коли, ввійшовши до нього, ми почали наповнювати його ось тим духовним сенсом і змістом, я відчув таку духовну сатисфакцію, коли розумієш, що ти десь недаремно прожив, що є якийсь слід по тобі. Не дай Бог, щоби хтось думав, що це собі пам’ятник збудував. Ні, це храм, де має жити живий, реально діючий Бог.
І люди це відчувають. Вони біжать до нього. Знаєте, мені не треба просити, щоб люди прийшли поприбирати чи ще щось. Вони приходять самі — і старші, й молоді. У мене паламар — кандидат наук, дяк — відомий хімік, серед парафіян є лікарі, науковці, і навіть народний артист. Коли діє Бог, люди стають одним цілим. І вони пишаються своїм храмом, хочуть і далі його будувати і щось додавати.
— Настав час таких коротеньких питань, на які прошу давати відповідь «так», «ні», або, можливо, матимете якісь гумористичні відповіді, щоб трошки додати легкості цій розмові на дуже насправді нелегку тему. Отож, після завершення будівництва храму настоятель іде у відпустку, як то кажуть, треба трохи відпочити?
— Думаю, що відпочинок направду не завадить. Це ж певний пройдений етап і треба набратись сили. Бо збудувати — це одне, а далі жити і служити, це — новий етап.
— Якщо під час будівництва падає цегла, бажано не комусь на голову, чи треба розцінювати це як якийсь знак
— Так, звичайно, це глибокий знак, що треба продовжувати далі (сміється). І не завадить купити нову цеглу. Знаєте, у 2010-2011-х, коли ми будувалися, робили таку цеглу, що її руками можна було розламати, такої поганої якості була. Але що ж — ми її якось повкладали.
— Чим більший і вищий храм, тим ближче він до неба і цінніший Богові — це так?
— Так, і тим краща там акустика, і тим краще Бог слухає молитов. Звичайно, це жарт (сміється).
— На кожному будівництві є майстер, який завжди знає краще за священника, архітектора і всіх навколо. Це правда?
— То правда. В мене також був такий майстер, який все підказував, і, як правило, наполовину я згоджувався, а наполовину приймав те, що він казав, бо довіряв досвіду.
— Якщо храм побудований рівно, правильно, відповідно до всіх правил, молитви у ньому будуть щирішими. Це правда?
— Ні, звичайно. Все залежить від серця людини і з яким наміром людина вона прийшла до цього храму. Я вам скажу, наш храм в Броварах збудований з точністю до навпаки до правил. Всі будують з вівтарем на схід. Але якщо б так зробив, наш храм був би ще меншим. То я його зробив його з вівтарем на захід, до нашого славного міста Києва, і наш вівтар ніби йде до колиски східного християнства, нашого Києва. І, мені здається, Бог слухає і чує наші молитви.
Оксана КозакДепартамент інформації УГКЦ
