Проповідь Блаженнішого Святослава під час Всеукраїнської патріаршої прощі до Галицької чудотворної ікони Матері Божої в Крилосі
Рука Господня була на мені… (Єз. 37, 1).
Високопреосвященний владико Вісвальдасе — Апостольський нунцію в Україні!
Преосвященніші владики-митрополити!
Боголюбиві владики!
Всесвітліші, всечесні та преподобні отці!
Преподобні брати і сестри в монашестві!
Брати-семінаристи!
Достойні представники органів державної влади Прикарпаття, місцевого самоврядування, народні депутати різних рівнів!
Дорогі брати і сестри, які за допомогою живої трансляції єднаються з нами, хоча фізично перебувають дуже далеко звідси: на окупованих територіях України та в різних куточках земної кулі!
Достойні прочани, які так численно прибули сьогодні на цю Княжу гору до древнього Галича!
Улюблені сини і доньки нашої Церкви і нашого народу!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Слава Ісусу Христу!
Рівно дев’яносто років тому тут, на цьому місці, сталася подія, яка сколихнула всю Україну. Тисячі людей день і ніч ішли сюди. Що спонукало їх вирушати на цю Княжу гору? Чому вже стільки десятиліть народ невпинно восходить сюди, до древнього Галича?
Дев’яносто років тому відомий український археолог Ярослав Пастернак, за сприяння і підтримки праведного митрополита Андрея Шептицького, відкрив для наукового світу, для Церкви і народу фундаменти Успенського соборуХІІ століття. Він також віднайшов поховання князя Ярослава Осмомисла. Відтак народ почав масово приходити сюди — настільки масово, що це стривожило тогочасну польську владу.
Та очевидно, що люди приходили сюди не для того, щоб побачити мертве каміння чи археологічні артефакти. Вони приходили, щоб побачити своє коріння, відкрити те, що становить тотожність українця і греко-католика. Приходили сюди, щоб пізнати правду про себе, про свій народ, про нашу Батьківщину і нашу Церкву.
І це археологічне відкриття, річницю якого ми сьогодні згадуємо, лише засвідчило: правду можна приховати, навіть можна закопати, але неможливо знищити. І настане мить, коли ця правда тріумфально вийде навіть із лона матері-землі та промовить до нашого серця і розуму, до України і світу.
Можливо, і ми сьогодні переживаємо те саме, що переживали наші діди й прадіди дев’яносто років тому, у далекому, але одночасно близькому нам 1936 році. Ми прийшли сюди, щоб зачерпнути чогось більшого, бо коріння — живе. А живе коріння, як ми знаємо, витягає життєдайні соки із землі й передає їх молодому листю та пагонам, щоб життя продовжувалося.
Ми прийшли сюди, щоб насамперед зачерпнути сили Божої благодаті, знову почути Боже слово, яке Господь уже впродовж віків скеровує тут до нашого народу; щоб черпати силу не так із цієї землі, як із небес, — ту силу, яка надихає, лікує, повертає надію і відкриває перед нами майбутнє.
І ось цієї миті через слово Святого Євангелія до нас промовив Господь (Мт. 14, 22 ‒34). Євангелист Матей розповідає про подію з життя апостолів та Ісуса Христа, про особливий момент у взаєминах Учителя та Його учнів.
Христос залишає своїх апостолів на самоті. Навіть більше, Він велить їм сісти в човен і, попри ніч і бурю, вирушити у відкрите море. Начебто покидає їх. Сам іде молитися на горі, а їм наказує плисти в іншому напрямку. І очевидно, у цю мить учні переживають досвід власного безсилля.
Так часом трапляється і з людиною: коли вона почувається сильною, їй здається, що вся ця сила належить їй самій і що саме завдяки власній силі та мудрості, а також завдяки досвіду вона здатна перевернути гори. Інколи людина не вміє відрізнити те, що є Божим, від того, що є людським.
Господь дозволяє учням пережити власне безсилля, щоб вони пізнали й відкрили для себе Божу всемогутність, звернену до них. Євангелист розповідає, що о четвертій сторожі ночі, коли човен ось-ось мав потонути серед супротивних хвиль, Христос пішов до своїх учнів по воді.
У тогочасному єврейському розумінні розбурхане море було образом хаосу і смерті. Можна сказати, що Ісус Христос послав своїх учнів на певну загибель. І коли вони побачили, що Вчитель іде по воді, коли побачили живого Бога, який не підвладний смерті, є Володарем Всесвіту і дарує життя, вони налякалися. Каже євангелист, що вони «жахнулись» (Мт. 14,26). Тоді Христос промовляє до них: «Заспокойтесь, — це Я, не страхайтеся!» (Мт. 14, 27). Петро завжди належав до тих, хтохотів випробовувати і Боже слово, і Божу силу. Тож каже до Нього: «Господи, коли це Ти, повели мені підійти водою до Тебе!» (Мт. 14, 28). Христос відповідає: «Підійди!» (Мт. 14,29).
І тут ми бачимо, що ніщо так не робить людину немічною, безсилою і вразливою, як власний страх і невірство. Доки Петро вірив, він ішов по воді. Та коли злякався і засумнівався, почав тонути. Тоді Христос першим простягає йому руку і відповідає на його крик: «Господи, рятуй мене!» (Мт. 14, 30). Він повертає Петра до Себе і разом із ним входить у човен. І тоді на морі запановує тиша.
Ця історія є надзвичайно глибоким посланням, Божим словом, скерованим сьогодні саме до нас, які стоїмо тут. Щоб відкрити всю глибину цього Божого слова, порівняймо його з однією подією Старого Завіту. Святі Отці навчали, що Святе Письмо пояснює саме себе.
У Старому Заповіті є подія, яка допомагає нам глибше зрозуміти те, що сьогодні пережили апостоли. Пророк Єзекиїл розповідає про видіння, кажучи: «Рука Господня була на мені…» (37, 1).
Господь Духом переносить пророка в долину, повну мертвих кісток. Дає йому свого Духа і велить промовляти до цих мертвих кісток. І від слова, яке через пророка промовляє Божий Дух, кості оживають і воскресають.
Отож рука Божа — це не що інше, як сила, скерована до людини. Ця сила сходить на людину, перемінює її і наділя є властивостями, які походять від самого Господа. Вона переносить людину в нові виміри простору і часу та наповнює її Божим словом. Через це слово пророк оживляє і воскресає надію цілого народу. Рука Господня — це не лишесила. Це дія Бога, яка робить того, хто слухає Його слова, здатним бачити, чути й діяти!
Мовить Господь до пророка: «Вони кажуть: Кості наші висхли, надія наша пропала…» (Єз. 37, 11) — ні, ось Я посилаю тебе! Таким чином, коли Єзекиїл промовляє: «Рука Господня була на мені», відбувається одна триєдина подія: нове Боже Об’явлення, перенесення пророка у видіння та доручення йому нової місії. Отже, рука Господня — це особливе пророче покликання і завдання.
Щось подібне відбувається і в цій історії апостола Петра, який опинився серед розбурханого моря, немов перед обличчям смерті. Рука Божа спочиває на апостолах, і цієюрукою є сам Господь Бог наш Ісус Христос. Святий Єфрем Сирін називає Христа рукою Отця, простягнутою до людини (пор. Гимни на Різдво, ХІ). Про це глибоко промовляє і святий Іриней Ліонський, кажучи: «Filius et Spiritus manus Patris» — «Син і Дух є руками Отця» (Проти єресей, IV, передмова, 4; V, 6, 1; V, 28, 4).
Ця рука — не лише десниця сили і влади. Вона дає нову можливість, відкриває перед нею нові горизонти, дарує їй очі, щоб бачити, і вуха, щоб чути. Це та сила, яка підносить людину, як колись «піднесла пророка понад самим собою» (св. Григорій Великий, Гомілії на пророка Єзекиїла), а тепер простягається до Петра і витягає його з хвиль розбурханого моря.
Слова Христа: «Не бійтеся!» (пор. Мт. 14, 27) — це особливе Боже звернення до людини, до кожного з нас, хто сьогодні слухає це слово. Те, про що ми чуємо в Євангелії, відбувається сьогодні і з нами. Божа рука простягнута до кожного з вас тут, на цьому місці, на цій горі. Як колись сказав пророк: «Рука Господня була на мені», так і тепер вона спочиває на вас. До вас Христос звертає своє слово: «Заспокойтесь, — це Я, не страхайтеся!» (Мт. 14, 27). Слова «це Я» означають: «Я є тут». У них відлунює ім’я Бога, який колись промовив до Мойсея на горі, а тепер звертається до Петра серед пучини розбурханого моря (пор. Вих. 3, 14).
І те саме слово «Не бійтеся!» сьогодні скероване до вас, до мене, до кожного, хто слухає. Бо це не просто слово. Воно перетворюється на миттєву дію: наповнює, рятує, відкриває нові горизонти. Ба більше, це слово, яке дає людині покликання, доручає завдання і відкриває життєву місію.
Дорогі в Христі брати і сестри! Цього року ми згадували 25-річчя візиту до України святого папи Івана Павла ІІ. Ми всі пам’ятаємо, як слова «Не бійтеся!» від самого початку його понтифікату стали головним зверненням до людства, а відтак і до України.
Можливо, саме сьогодні Іван Павло ІІ допомагає нам глибше зрозуміти ці Христові слова, звернені до всіх нас, які тут зібралися. Святий папа каже: «Не бійтеся смерті, бо після неї настає життя. Не бійтеся любові, яка ставить вимоги, бо вона дарує життя. Не бійтеся випробувань, з ними ви станете сильнішими. Не бійтеся відповідальності, з нею прийдемудрість. Не бійтеся розлуки, бо за нею прийде тепло зустрічі». Отже, не бійтеся того, хто хоче вас залякати, бо той, хто переміг свій страх та власне маловірство, переможе будь-якого ворога силою і діянням Святого Духа!
Сьогодні ми теж хочемо тут згадати ще одну подію, яка сталася на цій святій горі двадцять років тому. Мій великий попередник, патріарх Любомир Гузар, звершив акт коронування цієї древньої ікони Галицької Богородиці папськими коронами.
Ми знаємо, що крізь століття тут, на цій горі, Мати Божа перебуває зі своїм народом. І це Вона являє нам, робить видимою простягнуту до нас Божу руку, показуючи нам свого Сина. Двадцять років тому, коли ми згадували вісімсот п’ятдесяту річницю освячення Успенського собору тут, у древньому Галичі, відбулося коронування ікони Богородиці.
Уявіть собі — майже тисячоліття марійського культу в древньому Галичі! Важко знайти подібне місце в Україні, де протягом стількох століть наш Божий народ так ревно прикликає ім’я Матері Божої. Ми знаємо, що Ярослав Осмомисл, збудувавши Успенський собор, привіз сюди із Константинополя чудотворну ікону Богородиці-Одигитрії. Крізь віки вона й сьогодні присутня між нами. Можливо, ця ікона становить певну загадку для мистецтво знавців, адже має багато мистецьких нашарувань. Але ці папські корони свідчать про те, що Божа благодать і нині простягає нам руку Отця в Ісусі Христі через ікону Пречистої Діви Марії, яка є посередницею благодаті Святого Духа.
І сьогодні ми молимося: Мати Божа, тут, на цій Галицькій горі, перед Твоїми очима проходили століття, одне за одним змінювалися покоління наших попередників. Ти вказуєш нам сьогодні на цю тяглість між Київською Церквою княжих часів і сучасною Українською Греко-Католицькою Церквою, її життям, місією та ідентичністю.
Просимо Тебе: Мати Божа, рятуй Україну! Покривай своїм омофором дівчат і хлопців на фронті, які захищають нашу Батьківщину від орд третього тисячоліття. Обійми всіх тих, хто нині наляканий і плаче. Це Ти повторюєш нам слова Ісуса Христа: «Не бійтеся, діти, Я є. Не бійтеся, бо я, ваша Мати, сьогодні разом із вами».
Пречиста Діво Маріє, прославлена у віках у чудотворній іконі на цій Галицькій горі, молися за кожного з нас, виблагай завершення війни і справедливий мир для багатостраждальної української землі. Пресвята Богородице, спаси нас. Амінь.
† СВЯТОСЛАВ
