Проповідь Блаженнішого Святослава у неділю після Воздвиження
Бог… виводить закутих до щастя-долі… (Пс. 68, 7).
Всечесні отці!
Достойні брати-семінаристи!
Наші любі київські парафіяни!
Наша молоде!
Наші діти!
Дорогі брати і сестри в різних куточках земної кулі,
зокрема на окупованих територіях і на лінії фронту!
Дорогі наші захисники, які зараз моляться разом із нами
через цю живу трансляцію!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Слава Ісусу Христу!
Упродовж останнього тижня в центрі духовної уваги Христової Церкви перебуває таїнство чесного і животворного Хреста Господнього, на якому був розп’ятий і помер наш Спаситель. У нашому соборі ми маємо унікальну святиню — частинку того Хреста, якого Ісус Христос ніс на своїх плечах і на якому пролилася Його свята і животворна Кров.
І справді, якщо хтось намагається вилучити зі свого духовного життя слово про хрест або оминути його, то його не можна назвати справжнім християнином.
Сьогодні, у цю неділю, яку називаємо неділею після Воздвиження, ми знову чуємо текст Святого Євангелія, у центрі якого — слово про хрест, що лунає з уст самого Ісуса Христа. Це Євангеліє від Марка (8, 34–9,1), і його слова справді віддзеркалюють дух ранньої Церкви — розуміння таїнства Хреста Господнього, яке перші християни почули з уст Божественного Учителя, а потім втілили в особистому духовному житті.
Для того щоб сьогодні ми відкрили для себе ще одну грань цього таїнства Хреста Господнього, пригадаймо, що важливою рисою Бога, про яку свідчать книги Священного Писання, є те, що Він веде свій народ. Ба більше, Його можна пізнати лише тоді, коли людина крокує за Ним.
Досвід відкриття й об’явлення спасительного Бога старозавітного Ізраїлю якраз і почався з моменту виходу, коли Він виводив свій народ із рабства. У книзі Псалмів ми чуємо, що образ Бога-Спасителя найповніше розкривається тоді, коли Він вказує нам дорогу. Навіть більше, Він іде з нами цією дорогою на крок попереду. Співає Давид: «Господь — мій пастир: Нічого мені не бракуватиме. На буйних пасовиськах Він дає мені лежати; веде мене на тихі води. Він відживляє мою душу, веде мене по стежках правих імени ради свого. Навіть коли б ходив я долиною темряви, — я не боюся лиха, бо Ти зо мною. Жезло Твоє й палиця Твоя — вони дають мені підтримку» (Пс. 23, 1–4).
Спробуймо почути євангельські слова про хрест і слідування за Христом, які щойно пролунали, з перспективи людини, яка перебуває в дорозі. До речі, учні Ісуса Христа, ще до того, як їх було названо християнами, називалися «людьми дороги» (пор. Ді. 9, 2) — тими, хто йде за Христом, тобто Його послідовниками.
Коли Христос промовляє ці слова до учнів, вони справді перебувають у дорозі. Щойно Він сказав їм, що вони прямують до Єрусалима, де Він буде виданий у руки грішників, страждатиме і буде вбитий, але третього дня воскресне. Петро намагався зупинити Його: «Ні, Ісусе, побережи себе». Тоді Христос звертається вже не лише до вузького кола своїх апостолів, а до всіх, хто йшов разом із Ним: «Коли хтось хоче йти за Мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за Мною» (Мр. 8, 34).
Що означають ці слова? Очевидно, що не примус, не наказ, а запрошення: «Коли хтось хоче йти за Мною…» (Мр. 8, 34). Коли хтось хоче бути Моїм учнем, християнином, той має вирушити в дорогу, бо християнське життя є динамічним, воно є дорогою.
Але щоб вирушити в дорогу, ми мусимо дещо залишити. Ми не можемо взяти із собою все своє домашнє майно, від чогось потрібно відмовитися. І ось Христос каже: «Хто хоче йти, нехай насамперед відречеться від себе самого» (пор. Мр. 8, 34).
Йдеться не про те, щоб зректися власної гідності чи тих дарів, які ми отримали як люди, як улюблені Божі сини і доньки. Ні. Христос наче каже: відклади вбік власний життєвий орієнтир. Не ти ведеш Мене за собою — ти маєш іти за Мною. Дозволь Мені вести тебе. Зречися власного розуміння, власного напрямку руху і покладання лише на власні сили, бо Я поведу тебе туди, куди ти навіть не уявляєш, і силою, якої сам у собі не маєш. Як важливо встановити, хто кого веде!
Наступне слово Христа звучить так: «…Візьме на себе хрест свій» (Мр. 8, 34). Не бійся викликів, які постають перед тобою. Адже цей шлях нелегкий. Цікаво, що та дорога, якою йде сам Христос, не оминає труднощів, страждання, навіть розп’яття і смерті. Ні. Вона пролягає крізь терпіння, але веде до воскресіння і життя вічного. Тому Господь запрошує нас і на власній життєвій дорозі обрати за орієнтир Його Хрест, який стає дороговказом, і каже: іди за Мною.
На цьому шляху Ісус Христос завжди попереду. Його присутність є запорукою того, що ми не зіб’ємося з дороги, що прямуємо правильно. Адже Він каже: «Я — дорога, істина і життя» (Ів. 14, 6). І коли людина довіриться Йому та матиме відвагу слідувати за Ним, то відчує, що в цьому русі відбувається своєрідний обмін, — обмін силою, знанням, розумінням і самим життям.
Тоді настає той момент, про який читаємо в Псалмах: Господь Бог виводить до свободи всіх ув’язнених. Він виводить із темряви до світла і веде нас до Отця, який є кінцевою метою цієї дороги та істинним життям людини. Псалмоспівець славить Господа за те, що «до Нього візвали в своїй скруті, і Він визволив їх із скорбот їхніх. Він вивів їх із тьми й тіні смерти і розбив їхні кайдани» (пор. Пс. 107, 13–14).
Але є ще одне слово, яке розкриває зміст таїнства Хреста як життєвої дороги Христового учня: «…Хто хоче спасти свою душу, той її погубить; а хто погубить свою душу Мене ради та Євангелії, той її спасе» (Мр. 8, 35).
Святий Августин дуже цікаво пояснює ці слова. В усі часи й у всіх народів було чимало людей, які загубили не тільки дорогу, свій шлях у цьому житті, а й самих себе. І цікаво, що причина такої розгубленості не зовнішня, а внутрішня. Коли людина намагається врятувати власну шкуру, живе для задоволення своїх потреб, зосереджується на власному «я», як каже Августин, вона губить себе, втрачає напрямок свого життя. Натомість той, хто виходить із себе назустріч іншій людині у любові, хто дозволяє Богові вести себе, той не тільки не губить своєї дороги і не втрачає життя, яке Господь йому дарував, а й пізнає самого себе. Якщо, люблячи себе (se diligendo), людина гине, то, зрікаючись себе, вона себе знаходить (пор. Проповідь 13, § 3, PL 38, 109). Бо пізнати себе можна лише силою і світлом Божої любові.
Як цікаво звучить сьогодні це слово про Хрест Господній у душі України, яка, здавалося б, справді перебуває в обставинах величезного болю. Стільки людей, не бачачи дороги виходу зі своїх страждань, зневірюються, потрапляють у кайдани розпачу. І ось Хрест Господній стає для нас виходом, а Спаситель, який крокує разом із нами в нашому особистому житті, не просто є поруч — Він іде попереду. Він веде нас крізь жахіття і біль війни, крізь страждання, непевність і розгубленість. Але як важливо, щоб ми не збилися з дороги Хреста Господнього, на яку сьогодні Він нас кличе.
Один із мудреців казав, що не знає рецепту успіху й перемоги, але точно знає рецепт поразки. Коли людина боїться труднощів і страждань та намагається завжди догоджати собі, вона неодмінно зазнає поразки у своєму житті. Тому слово про Хрест є для кожного з нас і закликом, і шляхом виходу.
Тому й завершується сьогоднішнє Євангеліє словом надії. Каже Христос: «Є деякі з отут присутніх, що не зазнають смерти, аж поки не вздріють Царства Божого, що прийде у могутності» (Мр. 9, 1). Коли йдеш за Господом, зрікаєшся себе самого, береш на себе свій хрест ‒ уже відчуваєш, що сила Царства Небесного присутня у твоїй життєвій історії.
І справді, життя і майбутнє дитини залежить від здатності її батьків до самопожертви заради неї, а майбутнє народу і України ‒ від готовності всіх її синів і дочок до самопожертви заради Батьківщини. Тому слово про Хрест Господній є дороговказом до особистого успіху і всенародної перемоги — як вияву Царства Божого, що гряде в могутності.
Тож сьогодні ми разом співатимемо, поклоняючись Хресту Господньому: «Хресту Твоєму поклоняємось, Владико, і святе Воскресіння Твоє славимо». Амінь.
Слава Ісусу Христу!
† СВЯТОСЛАВ
