Проповідь Блаженнішого Святослава у 21-шу неділю після Зіслання Святого Духа (за григоріанським календарем) у Ризі
…Сіється в тлінні, а встає у нетлінні;
сіється в безчесті, а встає у славі;
сіється в безсиллі, а встає у силі…
(І Кор. 15, 42 ‒43).
Високопреосвященний архиєпископе Збіґнєве!
Дорогий владико Степане!
Всечесніші, преподобні й дорогі отці!
Дорогі брати і сестри в монашестві!
Достойна наша українська громадо в Ризі та в усій Латвії!
Достойні очільники наших громадських організацій, спільнот і товариств!
Достойні представники українського дипломатичного корпусу,
Посольства України в Латвії!
Дорогі діти!
Дорога молоде!
Слава Ісусу Христу!
Щоразу, коли ми проголошуємо Євангеліє в храмі перед зібраним народом, до людей промовляє сам Бог. Наш Господь Бог, у якого ми віримо, — це той, хто щодня, щохвилини посилає до нас своє слово. Він не є німим, адже саме своїм словом створив світ. І ось щойно Господь знову промовив до нас: як колись своїм апостолам, так і сьогодні Він розповів нам притчу про сіяча (Лк. 8, 5–15). Прислухаймося, що Господь хоче сказати нам, зібраним тут і тепер, і яке Його Боже, не людське, слово скероване до свого народу.
У цій притчі можна виокремити три головні складові. Перша — це сам сіяч: »Вийшов сіяч сіяти» (Лк. 8, 5). Хто ж він? Ісус Христос пояснює своїм учням, що сіяч — ніхто інший, як наш люблячий Господь, а зерно, яке Він сіє, — Його слово. »Зерно — це слово Боже», — каже Христос (пор. Лк. 8, 11).
Тут привертає увагу одна особлива риса сіяча. Напевно, добрий господар чи господиня, яким доводилося сіяти зерно, відразу зауважать, що цей сіяч якийсь незвичайний, він зовсім не шкодує зерна, а щедро розкидає його. Хтось навіть сказав би, що він кидає зерно туди, де воно, здавалося б, ніколи не зможе принести плоду. У цій щедрості сіяча відкривається щедрість Бога до людини. Так постає перед нами образ Бога — джерела життя. Христос каже своїм учням: «Я прийшов, щоб мали життя — щоб достоту мали» (Ів. 10, 10). Такою є щедрість Бога, який промовляє до нас.
Друга складова притчі — зерно. Це надзвичайно цікавий предмет, адже воно несе в собі життя. Зерно поєднує минуле, сучасне й майбутнє, бо є плодом попереднього врожаю, сіється сьогодні й містить живий зародок, з якого має вирости цілком нова рослина і дати плід у майбутньому. Проте, коли Христос називає зерном Боже слово, перед нами відкривається ще щось глибше. Святий Августин каже, що Господь Бог прагне наблизитися до нас. Адже Словом Божим є сам Господь наш Ісус Христос, Син Божий. Це Слово, яке було споконвіку і через яке все постало, — як ми ісповідуємо в «Символі віри». І ось це вічне Слово силою і діянням Святого Духа начебто роздробило себе до рівня людських слів, навіть людських звуків (пор. Трактат 1 на Євангеліє від Івана, розділ 1).
Ніхто не може сказати: «Бог ніколи не говорив до мене». Це неправда! Адже Господь промовляє до кожного з нас такою мовою, людськими словами, навіть звуками, які ми здатні почути й зрозуміти. Він немовби шукає нашого вуха. Саме тому Христос звертається до нас: «Хто має вуха слухати, нехай слухає» (Лк. 8, 8).
Однак Боже слово — це не просто джерело інформації. Ми живемо у світі, де слово знецінюється, де довкола багато пустомовства, особливо в устах могутніх світу цього. Створюється враження: що вище людина стоїть на суспільній драбині, то більш порожніми стають її слова — і для неї самої, і для тих, хто довкола. Натомість Боже слово, яке Христос представляє нам в образі зерна, на вигляд може бути найменшим, але саме через нього Господь дарує людині життя. Воно несе в собі зародок воскресіння, надію на життя вічне. Це слово є носієм сили вічного життя і Царства Небесного, яке вже присутнє між нами. Тому апостол Павло каже: «… Сіється в тлінні, а встає у нетлінні…» (I Кор. 15, 42).
По—людськи нам здається, що те, чого багато і що завжди поруч, не може бути надто цінним. Насправді ж Боже слово дорожче і цінніше за все, що ми знаходимо у видимому й навіть невидимому світі. Адже воно наповнює нас силою до життя. Хочеш жити вповні? Прийми зерно Божого слова, яке Господь Бог сьогодні посилає тобі.
І ось третя складова цієї притчі, яка відкриває нам особливу таємницю. Чому в одних Боже слово вмирає, у других його викрадають, у третіх воно не пускає глибокого коріння, а лише в четвертих приносить плід? Чому те саме слово дає такі різні плоди? Хтось може запитати: невже Бог дає різним людям різне слово? Христос нині відповідає: ні, одна й та сама надія на воскресіння відкрита для всіх, але люди по-різному приймають Боже слово.
В одних серце тверде, наче кам’яниста дорога, і тоді приходить ворог, який не хоче, щоб людина жила, а прагне бачити нас мертвими. Що ж він робить? Краде в нас це слово. Інші ж часом із великим захопленням і радістю приймають почуте, але самі не змінюються, не дозволяють Божому слову діяти в їхньому житті. І коли приходять переслідування, терпіння, війна, це слово вмирає, бо не має глибокого коріння.
Ще інші дбають лише про те, що минає, про те, що наповнює кишені, але спустошує серце. Це і є тернина, яка заглушує Боже слово. Сьогодні ми часто бачимо у світі розгублених людей, які не знають, ким вони є і що їм робити в житті, навіть більше — не вміють розрізняти добро і зло. Усе це — тернина, про яку йдеться у притчі. Тому пророк закликає: «Розорюйте собі нові ниви і не стійте поміж будяками» (Єр. 4, 3). Мова йде про наше серце, про наше життя.
Але в тих, хто приймає зерно, воно виявляє свою життєдайну силу й відроджує людину. І насамкінець Христос пояснює, чому так стається: «… Ті, що чувши слово серцем щирим, добрим, його держать і дають плід у терпінні» (Лк. 8, 15). Ми знаємо, скільки терпеливості потрібно селянинові, щоб виплекати зерно, дочекатися, поки воно проросте, перетвориться на рослину й наллється новим життям.
І сьогодні Господь Бог запитує мене й вас: чи чуєте ви? Чи відкрите ваше вухо? А ще більше Він запитує кожного з нас: якою землею є твоє серце? Як ти приймаєш те зерно, яке сіяч саме цієї миті розсіває поміж нами й засіває ним наші серця?
Сьогодні я приїхав до вас із нашої столиці, міста Києва, як посланець України, від вашої матері — Батьківщини, щоб обійняти всіх вас: і тих, хто тут присутній, і тих, хто прибув здалека, із сусідніх країн, із Таллінна та Вільнюса. Нині всі ми маємо відчути, що ваша мама про вас не забула, навіть коли їй самій так тяжко. Адже українською землею тепер ходить інший «сіяч», який сіє смерть і щомиті вбиває нас, щодня забираючи людські життя за допомогою дронів та інших смертоносних технологій сучасного світу. Але наш Небесний Сіяч не втомлюється навіть серед смерті й зневіри сіяти життя та надію на воскресіння! Це сіяння — не одноразова подія: Господь Бог постійно, вдень і вночі, хоче наповнювати словом життя і надії кожного, хто готовий Його послухати та прийняти.
Увесь світ дивується: у чому секрет надії та стійкості України? А ми відповідаємо всім: у силі Божій, яка діє навіть у нашій немочі. Саме про нас говорить апостол Павло: «… Сіється в безчесті, а встає у славі; сіється в безсиллі, а встає у силі» (I Кор. 15, 42–43). Народ, який вірить у воскресіння, є непереможним. Про це свідчать сьогодні наші солдати, дівчата й хлопці на фронті. Щодня вони дивляться в очі смерті, але в глибині душі мають непохитне переконання: смерть уже переможена, бо Христос воскрес із мертвих. Сила воскресіння стосується не лише майбутнього. Вона вже тепер сіється поміж нас через Боже слово, діючи в нас силою Святих Таїнств Христової Церкви.
Я хочу передати вам глибоку вдячність вашої Батьківщини за те, що навіть тут, у Латвії, ви не забули, ким є. Тернина, що так буйно росте довкола, не заглушила у ваших серцях Божого слова. Дякую всім вам, хто щодня приносить плід у терпінні. Саме у ваших серцях кується перемога нашого народу над смертоносними задумами наших ворогів, народжується наша спільна українська надія на життя і воскресіння.
Дякую кожному з вас, хто пишається своїм корінням. Мене глибоко зворушила зустріч із дружиною нашого полеглого героя, яка бере бандуру й співає українські пісні в центрі Риги. З гордо піднятою головою вона сказала мені: «Нехай знають, що ми є!». І справді, нехай знають! Боже слово озивається у звуках української бандури, у нашій пісні. Господь промовляє своїм словом до світу через биття нашого українського серця, сповненого любов’ю до Бога й України. Наша пісня і надія сяють в очах та на обличчях українців у різних країнах світу!
Хочу особливо подякувати латвійському народові та Католицькій Церкві в Латвії за гостинність. Ваша екселенціє, владико Збіґнєве, щиро дякую вам за те, що Латвійська Католицька Церква прийняла українців.
Учора владика розповів мені одну промовисту річ, про яку, можливо, знають далеко не всі. За спільною домовленістю Католицької та Лютеранської Церков у Латвії щодня о 12-й годині дзвонять дзвони в усіх церквах. Вони звучать як голос Божого слова, зверненого до світу, як заклик до молитви за Україну. У цих звуках втілюється думка Августина про Боже слово, яке перетворюється на звуки, до яких чутливе не лише вухо, а й серце людини: «І нехай нас не дивує, що через нашу неміч воно сходить до окремих частинок наших звуків, адже воно зійшло, щоб прийняти неміч нашого тіла» («Propter infirmitatem nostram descendit ad particulas sonorum, cum descenderit ad suscipiendam infirmitatem corporis nostri») (Тлумачення на Псалми, 103, проповідь 4, § 1; PL 37, 1378). Так дзвони по всій країні перетворюються на молитву, на благання до Бога за Україну, за нас із вами.
Нині справджуються пророчі слова генерала Петеріса Радзіньша, помічника начальника Генерального штабу УНР, а в 1924–1928 роках — головнокомандувача армії Латвії. Він стверджував, що вільна й незалежна Україна означатиме також вільну й незалежну Латвію. У статті «Україна і Балтія» він писав: «Можемо сказати, що доля України вирішить долю балтійських держав!».
Ми висловлюємо вдячність усім народам, які виявляють солідарність з Україною. Боже слово, яке вони тут чують, завдяки їхній солідарності приносить плід у терпінні. Нехай Господь Бог щедро благословить усіх вас!
Щиро дякую волонтерам і всім, хто пам’ятає про потреби України та збирає гуманітарну допомогу. Дякую кожному з вас, хто сам стає доброю землею, у яку наш отець Роман так щедро засіває Боже слово. Дякую вам за те, що слухаєте Боже слово, приймаєте його у своє серце і приносите плід у терпінні. Нехай Господь вислухає наші молитви! Нехай настане день, коли ми всі разом зберемося на свято українського життя в нашому Патріаршому соборі в Києві. Чекаю на кожного з вас.
Сьогодні ми сіємо зернов безчесті, але воно встає у славі; сіємо в безсиллі, але воно встає у силі, яка дивує світ(пор. І Кор. 15, 42–43). Ми віримо, що це зерно проросте у славу, — славу перемоги добра над злом, життя над смертю. Тому звертаємося до всіх: «Хто має вуха слухати, нехай слухає» (Лк. 8,8). Амінь.
Слава Ісусу Христу!
† СВЯТОСЛАВ
