Проповідь Блаженнішого Святослава у 24-ту неділю після Зіслання Святого Духа в храмі Святого архистратига Михаїла в селі Завадів на Стрийщині (Львівщина) з нагоди сторіччя з дня освячення

Проповідь Блаженнішого Святослава у 24-ту неділю після Зіслання Святого Духа в храмі Святого архистратига Михаїла в селі Завадів на Стрийщині (Львівщина) з нагоди сторіччя з дня освячення

16 листопада 2026, 15:56 11

…Він простер руку з високости, взяв мене… (Пс. 18, 17).

Преосвященні владики Тарасе та Богдане!
Всесвітліші, всечесні та преподобні отці!
Шановна громадо славних сіл Завадова і Голобутова, дорогі всі,
хто сьогодні зібрався в цій парафії, яка святкує особливу мить Божої присутності!
Дорогі в Христі брати і сестри!

Слава Ісусу Христу!

Слухаючи читання Святого Євангелія, ми бачимо Ісуса Христа, який занурюється в саму гущавину людського життя з його болями й радощами, надією та розпачем, насмішками над Божим милосердям і благородною вірою в Божу всемогутність (Лк. 8, 41–46).

Господь Бог у своєму воплоченні не цурається людей, не оминає їх і не шукає коротшої дороги до того місця, куди Його запросили прийти. Навпаки, видається, що Він затримується дорогою, начебто запізнюється до тієї бідної дівчинки, яка тим часом помирає. Проте перед нами постає образ Бога, який поспішає до людини і простягає до неї свою руку.

Приходить батько — начальник синагоги на ім’я Яїр, розповідає євангелист Лука. Цікаво, що саме ім’я цього батька є ключем до розуміння всієї історії. «Яїр» означає «Він підійме». Але батько не шукає розв’язання своєї проблеми серед людей, не покладається на людські засоби чи допомогу натовпу. Чоловік знає, хто єдиний може підняти його доньку, знає, хто є тим «Він», і поспішає до Нього.

Святий Кирило Олександрійський зауважує, що Христос, який прямує до дому Яїра, є не просто посередником сили, здатної врятувати людину, а саме її джерело (пор. Коментар до Євангелія від Луки, Проповідь 45). Євангелист Лука розповідає, що, коли натовп тіснив Ісуса Христа з усіх боків, лише одна людина змогла доторкнутися до краю Його одягу, і Він зупинився. Каже: «Хтось доторкнувся до Мене, бо Я чув, як сила вийшла з Мене» (8, 46). Ці слова — «з Мене» — означають, що до людини дійшло саме джерело життя, повноти людського існування, зцілення і спасіння.

Однак тут є момент, на який звертає увагу святий Кирило Олександрійський. Ісус Христос серед людей немовби змінює сам напрямок дії сили зла і смерті. Жінка боялася відкрито і явно доторкнутися до Нього, бо вважала, що може Його занечистити. Хвороба, від якої вона потерпала, робила нечистим кожного, хто торкався її або кого торкалася вона. Така людина не могла ставати перед Богом на молитву. Так само єврейський закон забороняв торкатися померлої людини, адже вважалося, що нечистота смерті може передатися тому, хто до неї доторкнеться. Проте Ісус Христос змінює все. Він не боїться торкатися людини, бо саме Його Божественний дотик змінює її: очищає, зцілює і визволяє з лабетів смерті. Навіть більше, Він показує, що жінка вчинила правильно, бо не так вона торкнулася Господа, як Він доторкнувся до неї.

Той дотик Божої сили завжди випереджає наші людські зусилля. Божа благодать завжди є випереджувальною. Тому апостол Іван Богослов каже нам: «Ми любимо, бо Він перший полюбив нас» (I Ів. 4, 19). Апостол Павло навчає: «…Христос умер за нас, коли ми ще були грішниками» (Рим. 5, 8). Можливо, за добру людину хтось колись і погодився б віддати своє життя. Але Христос помер за нас, коли ми були Його ворогами, а зовсім не друзями. Він наближається до людини і торкається її, передаючи їй силу життя і воскресіння.

І ось ще одна цікава деталь цієї розповіді. Ісус Христос приходить до дому, де всі плачуть. Ба більше, Йому кажуть: «Твоя дочка померла…» (Лк. 8, 49). Усе скінчилося! Проте Христос, навіть коли з Нього насміхаються, не зупиняється і продовжує свій шлях. Він входить до кімнати і, як розповідає євангелист Лука, «взяв її за руку» (пор. 8, 53–54). Цей жест — узяти за руку бездиханне тіло дівчини і повернути їй життєві сили — є центральною подією цієї євангельської розповіді. Тут сповнюються слова псалмоспівця: «Він простер руку з високости, взяв мене, витяг мене з вод глибоких» (Пс. 18, 17).

Христос є нашим життям і воскресінням. Його рука простягнута до кожного, хто вірує. Однак дозволити Богові торкнутися нас ми можемо лише тоді, коли повіримо.

Немає такої людини, яка б не боялася, особливо під час війни. Якщо хтось вам каже, що не боїться, — говорить неправду. Але навіть за таких обставин ми повинні знати, як правильно діяти. Треба вірувати, треба віддати себе в Божі руки, відкритися Йому, щоб Його сила могла ввійти в нас навіть тоді, коли, здавалося б, по-людськи все вже скінчилося.

Тоді наша віра здатна перемогти страх і допомагає нам прийняти той рятівний Божий дотик, який вливає в нас нову силу життя і воскресіння, зцілення та перемоги над смертю. Тому кожному, хто вірує, Господь Бог промовляє: «Дитино, дівчино, встань, воскресни. Ось до тебе прийшло твоє життя і воскресіння!» (пор. Лк. 8, 54).

«…Він простер руку з високости, взяв мене…» (Пс. 18, 17). Сьогодні ми зібралися тут в особливу мить. Прийшли подякувати Господу Богу за сторіччя від дня освячення цього храму. Однак ми святкуємо сторіччя не якогось суто людського успіху чи зусилля, а тієї миті, коли Бог з висоти простягнув руку до людини тут, у цьому місці, узяв її за руку і наділив своєю силою. Тут на нашу громаду, на нашу Церкву вилилася Божа сила, яка воскрешає і дає надію.

Пригадаймо лише ті події, серед яких відбувалася відбудова цього села і храму. У 1915 році на Завадів упала австрійська бомба, яка спалила все. Згоріла дерев’яна церква Святого Юрія, згоріло все село. Здавалося б, для людей усе скінчилося. Але цього не сталося. Господь Бог простягнув до вас свою руку. Він послав свого посланця, якого сьогодні знає вся Україна і цілий світ, — отця Остапа Нижанківського. Саме він сказав тоді своїм переляканим парафіянам і промовляє нині до нас: «Не бійтеся, тільки віруйте!». І за одинадцять років відбудували і церкву, і село. Цікаво, що отець Остап уже не побачив цього храму, хоча його збудували за його задумом і проєктом. Сьогодні нам дуже важливо згадати цього душпастиря, музиканта, культурного діяча, державного будівничого, щоб зрозуміти, через кого Божа сила прийшла до цього святого храму.

Мабуть, саме так він навчав наш український народ, ще зранений Першою світовою війною: «Діти, не бійтеся, тільки віруйте!». Сьогодні ми хочемо подякувати Господу Богу за те, що Він простягнув свою руку до свого народу через цього великого мужа.

Ми пам’ятаємо отця Остапа з народних переказів як святого священника. Пам’ятаємо його і як музиканта. Мало хто знає, що славні колядки «Бог ся рождає» і «Бог предвічний», які нині співає вся Україна і цілий світ, написав він. Його музика стала народною, а сам він віддав своє життя за мрію України про незалежну державу. Він був одним із трьох членів Директоріяту Стрийщини, очолював Стрийську повітову українську національну раду в часи Західноукраїнської Народної Республіки. 19 травня 1919 року поляки окупували Стрий, а 22 травня отця Остапа стратили.

Проте дорога до Христа тут не перервалася. Тому сьогодні ми хочемо згадати й отця Богдана Охримовича, який завершив будівництво цього храму, а також його славних синів, про яких нині знає ваша молодь. Згадаймо славного Степана Охримовича, якого поляки замучили у в’язниці 1931 року. Він помер тут, у рідному селі, у Велику п’ятницю і похований на цьому цвинтарі.

А другий син, Зенон Охримович, разом з Олексою Харківим створив цей запрестольний образ святого Юрія Змієборця на білому коні. Щиро скажу: я ніколи раніше його не бачив. Ми знали, що ця фреска десь зберігається, що її переховували під час радянських гонінь, а сьогодні я вперше маю змогу її побачити.


Ці молоді люди, які походили з різних боків Збруча, разом боролися і мріяли про вільну Україну, разом творили ці розписи. І обидва вони загинули мученицькою смертю від рук польських військових 14 вересня 1939 року.

Це послання тих молодих людей до нас: не бійтеся, тільки віруйте! Зло вже переможене! Не бійтеся стати перед обличчям тих, хто несе новітню агресію і прагне поневолити Україну, бо ви маєте в собі Божу силу, здатну змінити сам напрямок дії зла і смерті. Христова сила завжди перемагає!

Перемога Божа сьогодні спочиває на вас. Ви сильні своєю вірою. Тому ми маємо за що подякувати Господу Богові, а також Його посланцям, які впродовж цілого століття являли нам простягнуту Божу руку, яка бере нас до себе, витягає з найглибших вод і найтяжчої біди, дарує життя і воскресіння.

Коли я чую слова: «…Він простер руку з високости, взяв мене…»(Пс. 18, 17), то відчуваю, що вони сказані і про мене, про того, кого Господь узяв саме з-поміж вас. Тому сьогодні я приїхав до вас, щоб подякувати. Дякую тим людям, цій громаді, які передали мені дар віри, навчили мене нашої літургійної та духовної культури. Серед вас я зростав і дозрівав як церковний співець і дяк, як диякон, як священник, а сьогодні приїхав до вас як ваш Отець і Глава.

Ось вона — та дивовижна Божа сила, яка діє між нами! Хіба сліпий її не побачить, а глухий не почує. У всіх тих подіях, які сьогодні хочемо згадати перед Богом, ми бачимо Його дію і дякуємо Йому за те, що в найстрашніші часи не піддалися страхові, а зуміли зберегти віру.

«Не бійся, тільки віруй…» (Лк. 8, 50). Я так часто чув ці слова, коли мама промовляла їх до своєї дитини. І сьогодні бачу: Завадів вірує! Погляньте, стільки дітей і молоді зібралося в цьому храмі! Слова про те, що віра здатна перемогти страх, а Божа сила може не лише мертвого воскресити, але й навіть скерувати в інший бік силу смерті і гріха, по-особливому сьогодні звучать для нас, хто переживає цей ювілей в умовах цієї жорстокої війни.

Господь Бог привів мене до вас із Києва, де ми щодня дивимося в очі смерті. Колись нашу столицю атакували ракетами й дронами лише вночі, а сьогодні — цілодобово, сім днів на тиждень. Але ми не боїмося. Запитаєте, чому? Бо віримо в Бога!

І сьогодні ми хочемо попросити: Господи, як колись Ти прийшов у саму гущавину життя свого народу і відкрив йому джерело життя, зцілення та воскресіння, так і нині яви свою присутність серед українського народу! Звідси, з цього місця, де ми досвідчили силу Божої надії, простягни свою рятівну десницю туди, де тепер найважче, де ллється людська кров! Простягни її до наших дівчат і хлопців на фронті, до тих, хто сьогодні страждає в російському полоні. Пошли свого ангела туди, де перебувають ті, чия доля невідома, кого ми знаємо під болісною назвою «зниклі безвісти». Але в Бога немає безвісти! Він є джерелом нашого життя.

Сьогодні ми кажемо: Господи, Ти показуєш Україні та світові образ святого Юрія-Переможця на білому коні, який із цього храму промовляє до нас мовою нашої історії про наше майбутнє — даруй перемогу Україні! Даруй нам довготривалий і справедливий мир. Даруй нам віру в ті слова, які вливають у нас життя: «Не бійся, тільки віруй!». Амінь.

Слава Ісусу Христу!

† СВЯТОСЛАВ

Локації

Персони

Інші проповіді