Проповідь Блаженнішого Святослава у свято Верховних апостолів Петра і Павла
По всій землі залунав їх звук,
на край світу — їхні слова (Пс. 19, 5).
Преосвященні владики!
Високопреподобний отче ігумене!
Всесвітліші та всечесні отці!
Достойні сестри і брати в монашестві!
Дорога наша Свято-Димитріївська громадо в Харкові, люблена Богом!
Дорогі в Христі брати і сестри,
які зараз у різних куточках України та земної кулі
моляться з нами за допомогою живої трансляції!
Дорога молоде, дорогі діти!
Слава Ісусу Христу!
Сьогодні Христова Церква святкує свято Верховних апостолів Петра і Павла. Це — свято сопричастя, тієї єдності, яка є ознакою видимої дії у Церкві невидимо присутнього Духа Святого; свято єдності в різноманітності; свято подолання людських розбіжностей; свято ісповіді єдиного Бога у трьох особах — Отця, і Сина, і Святого Духа; свято тієї єдності, яка є проєкцією на людську спільноту нерозривної єдності осіб Пресвятої Тройці.
Отож пригляньмося до цих двох первоверховних апостолів, пам’ять яких Христова Церква встановила і доручила святкувати в один день. Ми побачимо, що це протилежні особистості. Однак Церква дарує нам це свято, щоб ми побачити єдність між тими двома відмінними за вдачею і покликанням апостолами.
Апостол Петро був особисто покликаним до служіння під час земної місії Ісуса Христа. Ми чули в сьогоднішньому Євангелії, що він був начебто речником усієї громади апостолів, першим серед них. Тому, коли Христос питає своїх учнів: «За кого мають люди Сина Чоловічого?» (Мт. 16, 13), від їхнього імені відповідає саме Петро. Він каже: «Ти — Христос, Бога живого Син» (Мт. 16, 16). І тоді, бачачи цю віру апостола, Христос йому каже: «Ти — Петро (скеля), і Я на цій скелі збудую Мою Церкву й пекельні ворота її не переможуть» (Мт. 16, 18).
Петро був покликаним як рибалка з Галилеї, який не мав високої освіти, не знав тонкощів тогочасної юдейсько-римської політики, проте став скелею, на якій Христос забажав збудувати свою Церкву. Ісповідуючи оцю тверду, непохитну віру на березі Галилейського моря, він тоді, мабуть, ще не знав, що ця віра заведе його далеко за межі цього узбережжя; що його пошле Господь до обрізаних, тобто до спадкоємців Мойсеєвого закону, у всій Римській імперії проголошувати про прихід до людей Бога в людському тілі. Не знав також, що завершить своє життя у Римі мученицькою смертю.
Апостол Павло — цілковита протилежність Петрові. Він не знав Христа під час Його земної місії та проповіді. Ба більше, був гонителем християн. Як один із найбільш ревних переслідувачів Церкви Христової, Павло [тоді його ще звали Савло] узяв окремий дозвіл від первосвященників, щоб шукати і кидати у в’язницю всіх, хто визнає Ісуса Сина Божого, щоб жорстоко карати за ту віру, яку проповідував Петро. Та коли він був у дорозі до Дамаску, Христос скидає з коня і каже до нього: «Савле, Савле! Чого Мене переслідуєш?» (Ді. 9, 4). Мабуть, Савло перелякався до смерті, тому що він вважав, що переслідує звичайних людей, а не Бога. Як це так, що Бог, воплочений Спаситель, ототожнює себе з кожним переслідуваним? Отже, Савло кидав до темниці не тільки людину, а й самого Христа, присутнього в особі свого учня?
Після цього випадку Савло стає Павлом, якого Церква знає як апостола народів. Павло був, можливо, одним із найбільш освічених людей ізраїльського народу. Петро народився в Галилеї, а Павло був юдеєм з діаспори, якщо говорити сучасною мовою. Петро був безправним у Римській імперії, а Павло — римським громадянином, якого міг судити лише імператор. Петро іде проповідувати до юдеїв у діаспорі, а Павло — до інших народів, щоб і їм відкрити істину Христову і дарувати надію на спасіння.
Дорогі в Христі, сьогодні хотів би звернути вашу увагу на уривок із Послання апостола Павла до галатів, що описує подію, на якій ми, християни третього тисячоліття, не зосереджуємося. Павло, отримавши покликання не від людини, а від Христа, був поведений Духом Святим у Єрусалим, на перший в історії Церкви Апостольський Собор. Там він зустрівся з іншими апостолами і об’явив їм, що воскреслий Господь послав його нести Євангеліє до необрізаних, тому що й іншим народам, не тільки юдеям, Він дарує можливість бути спадкоємцями обітниць Авраама, Ісаака і Якова, і через хрещення ставати Божими дітьми. Вислухавши апостола Павла, учасники Собору завершують своє зібрання важливим жестом. Сам Павло пише про нього так: «Визнавши дану мені благодать, Яків, Кифа та Йоан, що вважалися стовпами, на знак єдности дали мені й Варнаві правиці, щоб ми йшли до поган, вони ж до обрізаних» (пор. Гал. 2, 9).
Тож вони подали один одному руки, що є видимим знаком невидимого сопричастя, єдності Христової Церкви. Цей жест означав, що і Петро, і Павло проповідують одне й те саме Євангеліє, що вони навчають людей про одного і того самого Бога Отця, що є учнями, апостолами одного і того самого розп’ятого, померлого і воскреслого Ісуса Христа, нашого Спасителя, ба більше, що носять у собі одного і того самого Духа Святого.
І ця правиця сопричастя, ті обійми апостолів зображені на іконі сьогоднішнього свята. Ці обійми показують, як сам Бог обіймає людину, як Дух Святий малює у спільноті людей видимий образ єдності осіб Пресвятої Тройці. Тому таким важливим є це свято, таким життєдайним для нас сьогодні є Боже слово про єдність між Христовими учнями.
Дорогі в Христі брати і сестри! Те, що ми чуємо в Божественному Євангелії і що сьогодні святкуємо, стає особливо зрозумілим і видимим у цій Свято-Димитріївській парафії у Харкові. Ми сьогодні бачимо десницю сопричастя, обійми єдності між наступниками апостолів, Христовими єпископами. Бачимо, що тут, у вашому храмі, довкола престолу об’єднаний Схід і Захід. Серед нас є владика Павло, який представляє Церкву латинського обряду. Сьогодні ми, єпископи Київської Церкви, відкриваємо обійми нашому співбратові — владиці Ігореві. Коли християнський світ роз’єднується, коли патріархи розривають між собою сопричастя, ми його будуємо. Коли на нашій українській землі дехто хоче поширити єресь русского міра, щоб вкотре роз’єднати українців, ми — діти, спадкоємці древньої Київської Церкви, — живемо повноту церковного сопричастя силою і благодаттю Святого Духа.
Для мене сьогодні особливе свято, тому що я вперше можу звершувати Божественну Літургію в цьому святому храмі. Ми вперше разом можемо приступати до трапези Господньої, разом причащатися одного Тіла Христового, споживати ту саму чашу Його Крові, які Він сам у цій Божественній Літургії нам благословлятиме. Єднаються протилежності, єднається різноманітність, але ісповідується і святкується єдність і соборність Христової Церкви. І тому ми можемо сказати, що не тільки віруємо й ісповідуємо, а й живемо те, що кажемо у нашому «Символі віри»: «Вірую в єдину, святу, соборну і апостольську Церкву».
Це свято нам нині подарував високопреосвященний владика Ігор. Ми з’їхалися сюди, щоб разом подякувати Господу Богу за 30-річчя його архипастирського служіння. У ювіляра є щось від апостола Павла. Хоча ми були покликані в різних куточках України, навіть у різних конфесіях, на жаль, поділеного нині київського християнства, але до цього моменту, до цієї десниці сопричастя Господь Бог все-таки нас привів. Владика Ігор сьогодні є одним із найбільш освічених єпископів у нашій Церкві. Як викладач Харківського національного університету, доцент, він упродовж 30 років навчав своїх учнів, дітей української мови в російськомовному середовищі та, як видатний християнський інтелектуал України, учив людей шукати дорогу до Бога і до єднання між собою. Ми знаємо, владико, що три десятиліття — це був для вас хресний шлях. Як непросто, як тернисто стелилася ваша дорога архиєрейського служіння! Як бракувало вам отого церковного сопричастя, адже ви пережили роки церковного відкинення та ізоляції. Проте нині, у це свято Верховних апостолів Петра і Павла, я можу подати вам правицю сопричастя від імені наступника апостола Петра, Святішого Отця Франциска. Ми можемо разом святкувати цей ваш ювілей архиєрейського служіння.
Ми підносимо нашу молитву за український народ, за Батьківщину, за тих синів і дочок України, які стікають кров’ю на передовій (буквально за кілька десятків кілометрів від Харкова проходить лінія фронту), і молимося: «В єдності сила народу, Боже, нам єдність подай».
Увесь світ дивується стійкості й незламності українського духу, які мають свій секрет. Цей секрет полягає в єднанні українців з Богом і між собою, яке ми називаємо сопричастям у Дусі Святому. Ми навчилися навіть нових правил географії України та української мови. Кажемо, що немає Західної України та Східної України, а є одна Україна, яка має свій Захід і Схід, Північ і Південь, і що серцем єдності нашого народу завжди була, є і буде єдність Христової Церкви.
Ми просимо сьогодні: верховні апостоли Петре і Павле, там, на небесах, моліться за нас; завітайте на це наше свято, укріпіть нас силою вашої десниці сопричастя, навчіть нас бути справжніми християнами в нелюдських обставинах, навчіть нас вірити в те, що є єдиний Господь, одна віра і одне хрещення (пор. Еф. 4, 5). Амінь.
† СВЯТОСЛАВ
