«Такої кількості святих, яку побачив у своєму батальйоні, я не бачив ніде», — доброволець батальйону «Свобода» Олександр Хоменко

9 грудня 2025, 07:00 2 438

Олександр Хоменко (позивний «Історик») — стрілець добровольчого батальйону «Свобода» фактично від початку його створення, з перших днів повномасштабного вторгнення. Батальйон формувався на базі загонів тероборони «Свободи» по Києву, і п. Олександр прийшов туди з Оболонської ТРО. Батальйон брав участь у звільненні Київщини. За рік став частиною Нацгвардії України і воював на Донбасі на ділянках Сіверськодонецька, Зайцевого, Бахмута. На цей час зона відповідальності батальйону — Добропільський напрямок.

Чому такий позивний? Бо Олександр Хоменко — історик, кандидат наук, автор численних наукових статтей і монографій, до 24 лютого 2022 року — завідувач сектору «Музею української революції 1917–1921» Національного музею історії України. Був учасником фактично всіх значущих подій і процесів в історії незалежної України, починаючи від участі в Українському культорологічному клубі 1988 року, де познайомився з дисидентами, і закінчуючи Революцією Гідності 2013–2014. З лютого 2022-го — у батальйоні «Свобода».

Олександр Хоменко — також поет і літератор, має низку збірок поезії та есеїстики. «Я — лише причетник часу», — сказав він, цитуючи дисидента Миколу Горбаля, в одному з інтерв’ю щодо своєю творчості, зокрема воєнного часу.

У першій офіційній відпустці Олександр Хоменко презентує ще одну свою збірку — «У домі сухого серця плюс Обличчям у профіль до завтра», яка вийшла у видавництві «Джура». Про неї, про побратимів, про свої спостереження, роздуми й відчуття, пов’язані із війною, автор говорить у «Добрій розмові» з Галиною Бабій.

— Пане Олександре, це Ваша перша офіційна відпустка за 4 роки на фронті?

— Так, і в багатьох моїх побратимів — також. Попередні мої появи тут, у Києві, були, коли наш батальйон після трьох-чотирьох місяців боїв виходив на так зване відновлення і злагодження. Минулого року трохи побув вдома після поранення, на реабілітації. І от — перша справдешня відпустка, бо в нас зараз ротація надзвичайно тривала — це не два-три і навіть не сім чи вісім місяців. Зрозуміло чому — міняти немає ким.

Згадав, як казав наш замком роти Олександр Поліщук («Альпініст»), один із наших героїв, який загинув у бою 23 грудня 2022 року. Ми були в Зайцевому і запитували: «Ну, а якщо вони нас прорвуть — там же позаду є якісь лінії оборони, якісь полки, дивізії, залізобетонні споруди? …». І він відповів: «Там — порожнеча, там нічого немає. Є ми, а далі — порожнеча. Просто прийміть це як факт».

— На якому напрямку Ваш підрозділ зараз?

— На Добропільському. Зараз це один із найгарячіших напрямків, пов’язаний із подіями початку осені, із проривом росіян і пізнішим частковим поверненням наших позицій. Але це — печальна історія. Це вже відкрита інформація, що траса Слов’янськ—Ізюм, якою ще в липні ми здійснювали нашу логістику, тепер під контролем російських FPV, хоча росіяни не дійшли до інших наших локацій. Треба розуміти: вони люті, безжальні, для них їхні солдати — сміття, але вони не тупі персонажі. Тобто вони можуть класти свою піхоту штабелями, і вони її кладуть. Але ж можна просто перерізати логістику засобами БПЛА. Образно кажучи, людині не обов’язково всадити ніж у серце — можна вбити й без ножа, надрізавши артерії, щоби вона стекла кров’ю. І вони так і роблять — перерізають нашу логістику, щоби був неможливим завіз—вивіз.

У час моєї попередньої ротації, коли ми були на позиціях 76 днів, там принаймні була чітка лінія фронту: ми знали, що оце — лінія наших позицій, а це — їхніх. Ну, умовно, звичайно, але знали. А зараз лінія бойового зіткнення — це великий кисіль у 7–8 км завширшки, де війна на 360 °, і важко зрозуміти, хто в кого в тилу: вони — у нашому чи ми — у їхньому. Відстані між позиціями величезні, бо нема кого ставити.

Ну, «мудра» мобілізаційна політика і раніше лякала, але лише зараз, на кінець четвертого року війни, я зрозумів весь крижаний жах цієї ситуації. Жодного разу Верховний головнокомандувач, тобто Президент, не заявив про те, що мобілізація — це життєва необхідність, і ми не виживемо без неї. Якщо не буде мобілізації, країна буде окупована, спалена, знищена, а всі, хто вважають себе українцями, будуть убиті.

Сьогодні фронт тримається героїзмом і жертовністю вояків та волонтерською підтримкою. Ми давно зрозуміли, що покладатися на владу, на чиновницький апарат, не те, що не варто, а навіть смішно: з таким же успіхом можна покладатися на допомогу термітів у штаті Техас. Тому в нас все, що необхідно для війни, — від зимових шин до павербанків та елементарних скоб для будівництва бліндажів — волонтерське.

Про павербанки я згадав невипадково. Раніше, ще коли була плюс-мінус визначена лінія фронту і були позиції та бліндажі, генератор там був необхідний не для того, щоби грітися, а щоб заряджати радєйки і телефони. Бо якщо не зарядиш батарею своєї «мотороли», то втратиш зв’язок, і тебе гарантовано уб’ють — ти нічого не знатимеш, куди виходити, куди йти, куди що. Зараз усе постачання, зокрема й заряджені пауери, скидають лише дронами, щоби хлопці могли зарядитися. І, дав би Бог, щоб себе винесли.

— Батальйон «Свобода» — це добровольці, люди, які прийшли в його підрозділи у перші дні повномасштабного вторгнення. Наскільки активно ви працюєте з рекрутингом зараз?

— Наш батальйон як суто добровольчий був лише у 2022 році. Так, це були лише добровольці, зокрема й ті, кого з різних причин не брали в інші підрозділи. Ну, мене не брали, бо в мене був закритий військовий квиток. А батальйон «Свобода» відчинив двері всім: будь ласка, хочеш воювати — приходь. Тобто там були люди різного віку, різного стану здоров’я, різних національностей. У нас були і є люди з різним світоглядом. «Свобода» була чи не єдиною структурою, де було сказано: цікавить лише те, чи будете ви воювати, а які у вас політичні погляди, хто ви, який у вас вік і стан здоров’я — значення не має. Ну, за 60 і зовсім хворих не брали, тому що це заборонено законом.

Суто як добровольчий, наш батальйон був десь до початку 2023 року. Багато комбатантів того першого «добровольчого» року загинули, багато були поранені, хтось перевівся в інші, теж уже офіційні, батальйони, хтось — продовжує воювати в нашому.

Зараз наш батальйон почав поповнюватися і через мобілізацію, і через рекрутинг. Приходять нові, справді героїчні і відважні люди. На власний рекрутинг, як спосіб залучення, у нас немає особливого ресурсу — нам би фронт утримати. Тобто всі ресурси і кошти спрямовуються саме туди, де зараз гаряче, де пече й обпікає. Але рекрутинг є: є телефони, на які можна додзвонитися, є наш сайт та інші медіа з контактами, інформацією, анкетами. І люди приходять. Їх не викликали у ТЦК — вони просто взяли і прийшли у «Свободу», розуміючи, що йдуть у підрозділ, який точно не охоронятиме місцеву держадміністрацію в Коломиї, а буде там, де гаряче.

— Ви теж прийшли добровольцем і, як кажуть, свій термін в окопах відбули. Як Ви сказали, Вас урочисто з окопів вигнали. Що це означає?

— Як мені сказали, комбат не дуже б хотів, щоб ти став 200-м чи 300-м. Бо, мовляв, у мене ж по серцю обмежена придатність. Він так вирішив, і я не сперечаюся з його рішеннями. Але вважаю, що зараз усе просто горить. Не має значення, хто скільки просидів в окопі, у кого які заслуги. Ми можемо втратити країну, а можемо — не втратити, тільки це важливо. Зараз потрібно стримати цей жах, який повзе й повзе, і щодня має нові здобутки.

Як написав Хвильовий у новелі «Редактор Кларк»: «… ця московська сила — велика, велетенська, фатальна». І це так. Це навіть складно назвати злом, бо воно поза будь-якими етичними категоріями. Це — просто сірий попіл, смерть, розбите скло, осколки — воно не має людського виміру. Ну, я їх навіть не ненавиджу, бо ненависть — це все ж якесь полум’яне почуття. Тому щодо них — лише сіра байдужість і відраза.

Одна з основних причин наших невдач — це повний колапс і крах системи державного управління в Україні, яка працює лише в корупційному аспекті. В інших аспектах ця система не працює, а в цьому вона надзвичайно дієва, ефективна, розумна та злагоджена.

Невеличкий конкретний приклад із нашого життя: для будівництва бліндажів і всього іншого нам потрібні колоди та дошки. Причому терміново, тому що машини не можуть бути без захисту — їх швидко помітять і поб’ють. А якщо не буде машин, то бійцям не підвезуть щось до пункту накопичення, не скинуть щось дронами, чи в них, наприклад, три дні не буде води. Один побратим сказав: щоб обвалити фронт, достатньо, щоб 5–6 днів на позиціях не було води.

Отже, про дошки: лісу там багато, але багато — не для нас. Ми ж це все купуємо, а не просто беремо. Бувало, що ті дошки купували нам волонтери та родичі наших бійців, і загиблих також. Наприклад, родич мого загиблого побратима Вакули купив нам за свої гроші п’ять кубів і сам привіз на позиції.

Отож дошки ті ми купували на одній локації, на яку вже не потрапиш: формально вона ще під нашим контролем, але реально там уже все повністю накривається московським оптоволокном, тобто якщо машина туди й заїде, то вже не виїде. Але десь у кінці серпня ще можна було. Пам’ятаю, їдемо двома лісовозами. Дорога Слов’янськ—Ізюм, яка тоді ще була прохідною. Бачимо — їде вервечка лісовозів у західному напрямку. Як з’ясувалося, це ж дуже «мудрий» винахід. Ліси там постійно горять, туди постійно прилітає, стовбури обгорілі, але колоди ще хороші, і їх можна розпиляти на дошки. Ну і, наприклад, була пожежа, згоріло 3 га лісу, але ж можна написати, що згоріло 25 га. З Києва хтось приїде перевіряти і переміряти з перспективою отримати FPV-шку на свою голівоньку? Ні. І ось висновок: у вас уже стільки-то кубів лісу, ви його відправляєте лісовозами, скажімо, на Закарпаття чи ще кудись, і там продаєте. Але найцікавіше навіть не це. Зі зрозумілих причин уся Донеччина вкрита блокпостами, на яких стоять суворі люди з автоматами і все перевіряють, зокрема й військових. І це правильно, бо, може, це якісь незрозумілі типи в камуфляжі просто ліс крадуть — може таке бути? Може. Тому в нас завжди й обов’язково є документи на ліс, який ми купуємо й веземо для своїх потреб. Але в людей на таких вервечках лісовозів ніхто ніколи документів не перевіряв. І це означає, що вони були певні, що від Донеччини, яка зараз на межі катастрофи, до мирних західних околиць вони доїдуть зі своїм вантажем без найменших проблем. І доїжджають.

— Як у цьому пеклі з’являються такі збірки, як Ваша нова «У домі сухого серця»? Коли Ви її писали?

— Це збірка писалася, коли я ще був на попередній ротації. Просто зараз трапилася відпустка і маю нагоду представити її громаді. Але не лише цю нагоду. Коли мене відправляли у відпустку, хлопці сказали: «Давай, Хоменку, виступай на презентаціях і проси донатити, розповідай про правдиву ситуацію, тому що без волонтерів ми не виживемо».

Повторю: ми, якщо і тримаємося на чомусь, то на героїзмі українських бійців, волонтерах і жертовності людей, зокрема родин загиблих, які нам регулярно донатять.

Наприклад, у бою 23 грудня 2022 року загинув один із наших героїв — Олександр Дубовик («Партизан»), громадянин Ізраїлю, який приїхав воювати за Україну. У тому бою він був поранений. До нього підійшов «вагнер» і, очевидно, запропонував здатися — це відеодронщики зняли. Ну, знаючи «Партизана», я зрозумів, куди він його послав. І «вагнер» побоявся стріляти йому в обличчя — вивів магазин у спину. Дружина «Партизана», яка живе в Ізраїлі, почала отримувати так звані українські гробові, то вона нам десь 300–400 тисяч із них перекинула.

У нас уже склалося коло волонтерів і тих, хто нам регулярно донатить. Серед них — і просто совісні люди, й українська інтелігенція. Наприклад, постійно оголошують збірки відома історикиня Наталя Старченко, філософ Тарас Кононенко, є дуже багато педагогів, які регулярно нам донатять. Я розумію, що це велика офіра, бо люди зараз дуже бідні, у них грошей реально мало. І вони справді не з надміру віддають нам, дуже сильно урізаючи шматочок свого масла до хліба.

— Бо ті люди, які віддають, розуміють, що вони живуть тут більш-менш мирним життям тільки завдяки тому, що ви там стоїте…

— Ну, так. І розподіл на пробуджених та непробуджених — дуже чіткий. Я вже згадував якось: 24 лютого, коли за Ірпенем уже все горіло, і я хотів дістатися до музею, з Києва рухався величезний потік машин — вони навіть не рухалися, а повзли. Це ті люди, які вирішили, що в цій ситуації розумний вихід — втеча. І дуже невеличкий потічок, маленька-маленька ниточка, рухалася до Києва. І оцей потічок, у якому їхали волонтери та добровольці, потім зробив диво. Кремлівський чорт же думав, що легко зайде в Київ, бо люди втечуть. Але він не зрозумів, що буде критична маса людей, які вирішать: якщо ми помремо, то зробимо це весело, але і в тебе, чорте, буде енна кількість проблем. І ця енна кількість проблем у нього досягла такого рівня, що він із підступів до Києва, харкаючи кров’ю, залишаючи свої трупаки та підбиту техніку, вимушений був відповзти. Це диво сталося, тому що з’явилася достатня кількість людей, налаштованих на те, що якщо нам судилося загинути, ми зробимо це весело. І ця сила зупинила ту силу, яка здавалася непереборною.

Бо я думав, що, напевно, будуть бої в середмісті Києва. Пам’ятаю, у якусь із ночей наше ТРО підняли, ми ходили містом, думали, що буде штурм. Казали, що, можливо, вони вдарять балістикою по Софії. Я думав: не можу побачити зруйновану Оранту. Думав, що якщо буде бій, то хочу, щоб він був на Георгіївському провулку: там — будинок Нарбута, це ж весело — востаннє вивалити щось, дати бій і десь у гарному місці, так би мовити, елегантно полягти. Але зусиллями всіх ця біда відповзла.

Власне, так і зараз: те, що ми боронимося під Покровськом і Добропіллям, а не в Лозовій і Павлограді, — це зусилля військових, волонтерів, родин загиблих, родин поранених — усіх, хто хоче, аби Україна була живою і докладає для цього певних зусиль.

Досвід війни навчив мене, що спокій, злагоджений побут, кава зранку, мама з візочком на прогулянці, відчинена крамниця — все це дуже крихке, у дуже короткий час цього може не стати.

Ми бачили міста десь за 20 км від лінії фронту — це вже кілзона, туди вже долітає і оптоволокно, і FPV. Заїжджаєш туди в серпні — це ще мирне живе містечко: базарчики, крислаті дерева, городики біля будинків, люди біля них сидять, працюють магазини, кав’ярні, навіть перукарні. Минає два тижні — і починаються перші FPV, перші прильоти, перше опто. Люди починають виїжджати, але хтось залишається, хтось живе. А зараз заїжджаєш — місто мертве. Не треба вбивати всіх — це довго та складно. І не треба руйнувати всі будинки — вони будуть зруйновані, але це вже наступна серія цього «кіно». Просто потрібно затероризувати місто FPV, оптоволокном, повісити дрони-розвідники, які виявляють локації. На цьому етапі вони навіть не по військових об’єктах б’ють, роблять усе, щоб мирні мешканці злякалися і пішли, щоб життя перетворилося на смерть. А потім уже те, що залишилося, вони перетворять на смерть своїми фронтовими засобами. Тобто спокій, впорядкований побут — щоби прокинутися вранці, випити кави і пригорнути улюбленого кота, — це все дуже швидко ламається.

— Цей досвід і, можливо, свої зранення Ви вилили в цій книжці, чи вона не про це?

— Важко зазначити, ця книжка писалася фактично впродовж усієї моєї фронтової епопеї: від перших поезій, написаних на річці Боровій, це травень 2022-го, до крайніх, 2024-го, які писалися на тій позиції, де я був поранений.

Найперше, я шукав якусь нову мову для того нового світу, який з’явився, нове слово, яке було б суголосним новій реальності. Десь у 2024-му зрозумів, що попереднє життя було добрим, милим, сумним, веселим — різним, але від нього нас відділила вогняна ріка. Ми не повернемося вже в нього — це неможливо ніяк. І цей новий досвід вимагав якогось нового слова. Я довго шукав якусь метафору для цього, а потім зрозумів: навіщо шукати метафори, якщо ти сам перебуваєш всередині метафори? Якщо ти ходиш стежками ікони, і люди навколо тебе ходять із німбами, їх непомітно, бо в них — каски на головах, але так воно є. Тому це й обов’язок пам’яті і вдячності цим людям, бо такої кількості святих, яку я побачив у своєму батальйоні, бо я був тільки у ньому, я не бачив ніде. Хіба у Троїцькій надбрамній церкві Києво-Печерської лаври [єдина з наземних споруд лаври часів Київської Русі, яка збереглася; визначна пам’ятка історії і культури українського народу, нині — храм ПЦУ — ред.], де зображений Перший Вселенський Собор.

Можна говорити пафосні слова, але коли все дуже паскудно, думаєш: а як би зробив «Партизан», як би зробив «Кейс», щоби сказав «Альпініст». Пам’ятаю нашу Курдюміську ротацію, яка була дуже трагічною для нас, — поезія про це ввійшла в цю збірку. Тоді, у бою 23 грудня 2022 року, у нас піввзводу лягло — потрапили в засідку професіоналів «вагнерівців».

Було одне помешкання, у якому ми на тій ротації жили, коли виходили на позиції і коли поверталися: там каремати лежали, стіл стояв, ми там каву готували, виходили курити на ганок. І от, коли я виходив на позицію, у мене в кімнаті було 10 чи 11 людей: «Сивий», «Компас», «Циган», «Сенсей», «Жека», «Партизан»… Повернувся — і я там один. Сиджу й думаю: що мені зробити? Розрядити зараз магазин у стелю? Ну, це ж глупо. Прийшов до побратима «Крима», кажу: «Кримчик, давай кави поп’ємо, підемо покуримо…». У нього теж уже завершилася військова кар’єра: на попередній ротації просто на позиції стався інсульт, ми вивозили його із проблемами, першу машину підбили, але вдалося вивезти. Найближчим часом сподіваюся зустрітися і обійняти його.

І от ми вже мали виїжджати, я ходив цим будинком і думав: заїдуть нові бійці нового підрозділу, у них буде свій біль, свої вбиті, бо на війні без цього не буває. Але наш біль залишиться з нами. І лише ми пам’ятаємо позивні тих людей, які були в цих кімнатах і яких уже немає. І написав таке:

«Я чув слова, вони були — попіл рік.

Я бачив рани слідів — їх зашивала ніч.
Я входив у будинки, вони були — палаюче сонце.
Я торкався людей, які вже — холодний місяць.
Я сходив багато доріг, і усі не мали початку.
Я прожив багато життів, і кожне — не мало кінця.
Я просто не знаю тепер, навіщо мені
Це ім’я — і чуже, й нетутешнє.
Я просто спитаю у тих,
Чиї позивні стали зовсім легкі…».

І от так іноді запитуєш у тих, «чиї позивні стали зовсім легкі»: як воно там, як ситуацію розрулить? …

Дивіться також інші «Добрі розмови» з Олександром Хоменком