Турбота Церкви про родину — одне з першочергових завдань: в УГКЦ відбувся Всецерковний форум
7 листопада в Українській Греко-Католицькій Церкві відбувся Всецерковний форум, присвячений душпастирству родин. За допомогою відеозвʼязку участь у ньому взяли Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав, єпископи, а також представники Комісій у справах родини та мирян із єпархій, екзархатів і церковних спільнот УГКЦ у різних країнах світу. Учасники обговорили виклики, перед якими постають сучасні християнські родини, досвід душпастирського супроводу подружжів та можливості розвитку родинного служіння в умовах війни й міграції.
На початку Блаженніший Святослав, який разом із багатьома єпископами УГКЦ долучився до форуму з Вінніпега, наголосив на особливому значенні цієї зустрічі в житті Церкви. За його словами, вона є частиною синодального шляху УГКЦ, адже дає можливість усій церковній спільноті — єпископам, духовенству, богопосвяченим особам і мирянам — спільно осмислити актуальні виклики та напрацювати рішення для майбутнього.
Предстоятель зауважив, що форуму передували єпархіальні й екзархальні собори, а його тема особливо перегукується із загальноцерковною увагою до родини. Зокрема, нещодавно в Римі відбулася зустріч Папи Лева XIV із представниками єпископатів і главами Східних Католицьких Церков, присвячена 10-річчю виходу апостольського повчання папи Франциска «Amoris Laetitia» («Радість любові»).
«Разом зі Святішим Отцем Папою Левом і з усією Вселенською Церквою сьогодні ми відчуваємо, що турбота Церкви про родину є одним із першочергових завдань, пріоритетів християнського життя нашого часу», — наголосив Блаженніший Святослав.
Особливої значимості ця тема набуває в умовах війни, яка впливає не лише на родини в Україні, а й на всю світову українську спільноту — у Європі, Північній і Південній Америці, Австралії й інших країнах.
У слові Глава УГКЦ звернув увагу на те, що, попри багаторічне церковне осмислення душпастирства родин, сьогодні особливої уваги потребують підготування до подружжя та супровід молодих сімей.
Опираючись на повчання святого папи Івана Павла ІІ «Familiaris Сonsortio», Блаженніший Святослав нагадав про три етапи підготування до Таїнства Подружжя: первинне, віддалене та безпосереднє.
За словами Глави УГКЦ, перше середовище, у якому людина вчиться будувати стосунки та пізнає досвід сімейного життя, — це родина.
«Первинне підготування до подружжя відбувається в родині. Бо в сім’ї людина вперше вчиться входити у стосунки з іншими людьми. Дитина в родині має первісний досвід того, що таке родина. Вона вчиться будувати стосунки з людьми протилежної статі, з людьми іншого віку. Тобто родина — це первинна школа підготування до подружжя», — наголосив Блаженніший Святослав.
Водночас він звернув увагу на кризу такого досвіду в сучасному суспільстві. Чимало людей зростає без одного або обох батьків, переживає травматичний досвід сімейних стосунків або не отримують належної батьківської уваги.
«Сьогодні суспільство перетворюється на суспільство соціальних сиріт, коли досвід родини був травматичним або діти виростали без тата чи мами, або батьки не брали участі у вихованні дитини. І коли хтось не має родини як частини свого досвіду, він відповідно теж не може створити родини. Він не знає, що таке справжня повноцінна сім’я», — пояснив Глава Церкви.
Другий етап підготування до подружжя відбувається у християнській парафіяльній спільноті. Через катехизацію, участь у церковному житті та спілкування з іншими вірними людина пізнає християнське розуміння подружжя. Однак, за словами Глави УГКЦ, цей етап також переживає кризу: через постійну мобільність люди часто не мають сталого зв’язку з парафіяльною спільнотою.
«Коли немає першого підготування, немає другого підготування, безпосереднє підготування до подружжя перетворюється на хаос і момент великих непорозумінь», — зауважив він.
Предстоятель наголосив, що безпосереднє підготування до шлюбу не може повністю компенсувати брак попереднього досвіду родинного та церковного життя. Особливо гостро ця проблема постає на прифронтових територіях, де наречені нерідко прагнуть укласти шлюб якнайшвидше, хоча потребують тривалішого душпастирського супроводу.
«Як зробити, щоб сучасна молодь, майбутнє Церкви і народу, були здатними по-людськи творити подружжя, по-християнськи його переживати, а ми, як Церква, могли осучаснити наше душпастирство родини? Це — основні теми, від яких залежить життя або смерть, майбутнє або його відсутність», — підсумував Блаженніший Святослав.
Досвід душпастирства родин у різних частинах світу
Під час Форуму представники церковних структур та єпархій поділилися досвідом служіння українським родинам у різних суспільних і культурних обставинах.
Отець Ростислав Кліш, представник Пасторально-міграційного відділу УГКЦ, розповів про виклики, з якими стикаються українські сім’ї в країнах міграції. Він звернув увагу на наслідки тривалої трудової міграції, розділення родин через повномасштабну війну, труднощі інтеграції та асиміляції дітей, втрату української мови й традицій. Особливо складним є душпастирський супровід громад у країнах, де немає постійних церковних структур, храмів і священників.
Серед можливих відповідей на ці виклики о. Ростислав назвав онлайн-зустрічі для родин, дистанційне приготування до подружжя, спільне читання Святого Письма, а також створення двомовних молитовників і катехитичних матеріалів для мішаних сімей.
«Саме родина залишається тим місцем, де дитина вперше зустрічається з вірою, молитвою, Церквою», — підкреслив священник.
Про душпастирство родин у Київсько-Галицькій митрополії розповіла Ірина Табака, координаторка голів комісій у справах родини. Вона представила досвід служіння на територіях, які безпосередньо потерпають від війни, зокрема в прифронтових та окупованих районах, де парафії часто є невеликими й віддаленими одна від одної.
Попри складні обставини, у митрополії діють різноманітні ініціативи: передподружні курси, зустрічі для родин, супровід сімей військовослужбовців. Водночас учасники місцевих форумів наголошували на потребі системного супроводу родини на різних етапах життя. Серед актуальних напрямів — підтримка сімей військових, ветеранів, родин загиблих і зниклих безвісти, формація батьків, залучення фахівців-психологів та створення родинних центрів.
Підсумовуючи представлений досвід, Ірина Табака наголосила на важливості взаємного обміну напрацюваннями між церковними спільнотами: «Ми точно сильніші разом. Добрий досвід, який уже є, потрібно помічати, ділитися ним, масштабувати, примножувати».
Досвідом Мельбурнської єпархії поділився о. Андрій Микитюк. Він розповів, що українські родини в Австралії живуть на значних відстанях одна від одної, а їхнє церковне життя ускладнюють зайнятість, секуляризація, мішані подружжя та асиміляція наступних поколінь.
Серед ініціатив єпархії — спільне читання Святого Письма, щомісячні молитви за дітей і молодь, прощі та зустрічі з батьками. Окремо в єпархії планують налагодити супровід молодих подружжів у перший рік після вінчання. Особливу увагу приділяють також родинам загиблих, полонених і зниклих безвісти захисників України.
Отець Андрій зауважив, що збереження зв’язку з Церквою потребує свідомого рішення самих родин, готовності приділяти час спільній молитві та участі в житті громади.
«Приналежність до Церкви означає жертвувати. Ми маємо розуміти, що справді хочемо бути її частиною, допомагати, зростати духовно», — наголосив священник.
Про ситуацію з душпастирством родин у Бразилії розповів архиєпископ і митрополит Куритибський владика Володимир Ковбич. Він зазначив, що церковні громади в Куритибі зорганізовані та об’єднані, а відповідна комісія співпрацює з Єпископською конференцією Бразилії, долучаючись до формаційних заходів на національному та регіональному рівнях.
Єпископ зауважив, що, попри відмінний суспільний контекст і відсутність воєнних викликів, українські родини в Бразилії стикаються з проблемами, подібними до тих, які існують в інших єпархіях УГКЦ.
«Ми тут не маємо проблеми з війною, але є такі проблеми, які я зауважую в усіх наших єпархіях: асиміляція, секуляризація, сімейні проблеми, проблеми виховання, статевого виховання. Щодо суспільних, ідеологічних, емоційних, психологічних викликів, то бачу, що проблеми такі самі», — наголосив митрополит.
Серед важливих потреб владика Володимир назвав збереження української традиції та налагодження ефективнішої комунікації з родинами, зокрема створення доступних матеріалів, які допомагатимуть сім’ям знаходити орієнтири для щоденного життя.
Підсумовуючи представлений досвід, учасники Всецерковного форуму засвідчили, що, попри різні обставини життя українських громад у світі, родинне душпастирство потребує спільних зусиль усієї Церкви. Важливим завданням залишається не лише підтримка родин у кризових ситуаціях, а й постійний супровід подружжів, допомога батькам у християнському вихованні дітей та передавання віри наступним поколінням.
Фото: Северин Швед
