Від Крилоса до Мукачева: шлях єпископа-номінанта Теодора Мацапули
16 липня Мукачівська греко-католицька єпархія отримає нового очільника. Ним стане отець Теодор Мацапула — перший в історії єпископ зі Згромадження Воплоченого Слова. Напередодні його хіротонії та інтронізації «Живе телебачення» пропонує ближче із ним познайомитися.
В інтерв’ю отець Теодор, який, як гість, брав участь у Синоді Єпископів УГКЦ 2024 року, розповів про своє дитинство у Крилосі на Івано-Франківщині та про вплив бабусі на його духовний розвиток, а також про момент усвідомлення покликання до священства і монашества. Єпископ-номінант поділився спогадами про те, як у його серці зародилася віра, а ще — про роки служіння в Сибіру та на Закарпатті. Розповів і про своє бачення майбутнього Мукачівської єпархії, коротко нагадавши її історію та особливості.
Для тих, хто віддає перевагу відеоформату, пропонуємо переглянути інтерв’ю. Текстова версія доступна нижче.
Головну роль у моїй вірі відіграла бабуся. Ще дитиною вона виховувалася в сестер служебниць у Захоронці на Крилоській горі. Сам я родом із Крилоса. Там бабуся навчилася молитися, а згодом навчала молитви мене і мою сестру.
— Головною темою Синоду, який цього року проводився в Зарваниці, була євангелізація. Цікаво, що під час доповідей ішлося про віру та її передавання. Хто передав віру Вам? Як так сталося, що Ви повірили у Бога?
— Головну роль у моїй вірі відіграла бабуся. Ще дитиною вона виховувалася в сестер служебниць у Захоронці на Крилоській горі. Сам я родом із Крилоса. Там бабуся навчилася молитися, а згодом навчала молитви мене і мою сестру. Згодом, у років 8–9, коли Церква почала виходити з підпілля, я бачив, як храм із музею поступово перетворювався знову на храм. Там був саркофаг Ярослава Осьмомисла. Звідти забрали всі музейні речі й почали приносити літургійні. Я був маленьким свідком цього. Люди, які в підпіллі ховалися, починали виходити і молитися. Це на мене неабияк вплинуло. Пізніше моєму вихованню посприяли самі сестри служебниці, які вели в нас катехизацію. Далі був підлітковий період кризи, коли мені здавалося, що без цього можна обійтися. Але фундамент, закладений у дитинстві, згодом відіграв дуже важливу роль. Я зрозумів, що віра — це не просто щось, що передали батьки, а це мої стосунки з Господом. Щиро вдячний усім, хто причинився до мого релігійного виховання.
Ми є лише інструментом у руках Бога, який подбає, щоб віра проросла в певний момент.
— Ви згадали про підліткову кризу. В нас у Броварах є кілька хлопців, які зростали при парафії, змагалися один з одним, хто прислуговуватиме у святилищі, а в певний момент стали, за їхніми словами, атеїстами. Що б Ви порадили в цій ситуації батькам чи сказали юнакам?
— Це спільний біль, бо знаю хлопців, котрі прислуговували біля вівтаря, казали, що атеїсти, впадали в залежності, але приходив час і вони були вдячні за те, що ти зробив для них у дитинстві. Маю гарні приклади, що згодом деякі хлопці доходили своїм розумом до того, що почули в дитинстві. Це було вже не просто вірою священника, який навчив, а стало їхньою особистою вірою. Раджу за таких осіб молитися, їх супроводжувати і надіятися. Віра — це дар від Бога, а не те, що ми передаємо від особи. Ми є лише інструментом у руках Божих, а Бог уже подбає, щоб ця віра проросла в певний момент.
— На Вашу думку, сучасна молодь гірша ніж за нашої молодості?
— Відповім словами святого Івана Павла ІІ, який говорив, що молодь завжди одна і та сама. Це завжди енергія, сила і дуже багато потенціалу. Звичайно, що молоді люди розвиваються і виявляються в різних моментах. Ми повинні мати велику надію на молодь. Деколи можемо її критикувати, але зараз вона стала нашим захистом.
Бажання стати священником я виявив у момент мого хрещення.
— Ми вже знаємо про зародки Вашого покликання. А як так склалося, що хлопчина вирішив стати священником, ба більше, монахом, належним до Згромадження Воплоченого Слова?
— Бажання стати священником я виявив у 5 років — у момент мого хрещення. Так склалося, що мої батьки не були практикуючими християнами. Практикуючою була бабуся, і вона дуже хотіла, щоб мене охрестили. Батьки не наважувалися, бо були вчителями в той радянський час. Бабуся, коли одержала дозвіл від батьків, повела мене до храму в сусідньому селі, де священник мене охрестив. Потім він запитав, ким я хочу бути: лікарем, вчителем чи космонавтом? Я був трохи роздратований, бо мені довелося зняти взуття. Тоді він запитав, чи може хочу бути ксьондзом. Я бачив, який він гарний у золотих ризах, — це сподобалося. Тому сказав, що хочу бути священником. І це мене супроводжувало. Ще з маленьких літ, коли грався з друзями, то був священником. Казав: «Господеві помолімся», а вони відповідали: «Господи, помилуй».
Це в мені було з раннього дитинства. Потім настав період кризи. Після школи вступив до Прикарпатського національного університету. Любив читати, мені подобалася література, тому вступив на філологічний факультет. Там я відчував неспокій, що займаюся не тим, чим треба. Коли настав серйозний момент життєвого вибору, повернувся до попереднього бажання стати священником. У 2000 році я вступив до Івано-Франківської єпархіальної семінарії з думкою, що маю бути неодруженим священником, щоб могти повністю посвятитися Церкві та служінню людям і Богові. Так склалося, що з нами вчилися монахи Воплоченого Слова. Деякі отці викладали в семінарії і так я з ними запізнався. Десь півтора року розглядав можливість вступу до монастиря, роздивлявся різні монаші чини. Їздив до студитів в Унів, придивлявся до василіан. Остаточно звернув увагу на отців Воплоченого Слова. Мені запала в душу велика радість, з якою вони переживали своє покликання. Коли на них дивився, то розумів, що хотів би так, як вони. Перед тим мав духовні вправи — кілька днів у мовчанці, і побачив, що Господь Бог хоче, щоб я реалізував своє покликання серед цих отців.
Наше згромадження має харизму — євангелізація культури. Це дуже великий спектр діяльності: ми можемо працювати і з молоддю, і з хворим, викладати, проповідувати Слово Боже у пресі та будь-яким способом.
— У чому особливість і харизма Згромадження Воплоченного Слова? Як воно зʼявилося в Україні?
— Згромадження засноване 1984 року. Цьогоріч святкує 40-річчя від заснування і 30-річчя появи в Україні. Покійний владика Андрій Сапеляк попросив, щоб кілька отців згромадження приїхали в Україну, бо тут була гостра потреба у священниках. Це вже був період відродження нашої Церкви. Особливо бракувало тих, хто мав виховувати інших священників. Перші два отці приїхали в Україну 1994 року. Спочатку вони в отців салезіан у Львові вивчали українську мову. Після того владика Софрон Дмитерко запросив наших священників до Івано-Франківська. Вони викладали тут у семінарії, а відтак почали служити по парафіях. Наше згромадження має харизму — євангелізація культури. Це дуже великий спектр діяльності: ми можна працювати і з молоддю, і з хворим, викладати, проповідувати Слово Боже у пресі та будь-яким способом.
— Скільки сьогодні воплоченців? Чоловіче і жіноче згромадження є одним чи двома різними?
— Це — два різні згромадження, але мають одного засновника — отця Карлоса Буела. Наші конституції називаємо близнюками, бо правила монашого життя практично ті самі. Чоловіків у світі є 800 осіб, жінок близько 2 тисяч. Ми служимо у двох обрядах.
У 2010 році я приїхав до Хабаровська для проведення реколекцій для римо-католицької молоді. Тут кажуть, що до мене прийшли. Я здивувався, бо нікого там не знав.
— Скільки Ви вже є священником? Згадайте, будь ласка, особливий момент зі священничих років, можливо, якусь зустріч, розмову чи навернення, яке Ви досвідчили в когось…
— Для мене особливими були перші роки священства, коли я служив у Сибіру. З 2008 по 2012 рік я служив у Преображенській єпархії РКЦ, яку донині провадить владика Йосиф Верт. Йому довірена опіка і над греко-католиками росії. Він мені доручив Далекий Схід — Владивосток, Іркутськ. Хабаровськ… У 2010 році я приїхав до Хабаровська для проведення реколекцій для римо-католицької молоді. Тут кажуть, що до мене прийшли. Я здивувався, бо нікого там не знав. Зустрів чоловіка, який тримав молитовник митрополита Андрея Шептицького. Він стояв у сльозах і сказав, що дуже довго мене чекав. Він прочитав у молитовнику, що якщо немає греко-католицького священника, то можна звернутися до римо-католицького, щоб той уділив Святі Тайни. Він приїхав до священника РКЦ, а знайшов священника УГКЦ. Сказав мені, що батько помирає і просить про останні Тайни. З'ясувалося, що його батько був сином одного підпільного священника на Далекому Сході — отця Романа Чайковського. Боже провидіння так попровадило.
— Настав момент, коли весь світ дізнався, що отець Теодор стає єпископом Мукачівської єпархії. Як Ви пережили цю звістку?
— У той момент був на заправці і ніс фарбу, бо ми зараз займаємося фарбуванням фасаду. Я був замащений, у робочих штанах. Тут телефонує нунцій. Я не знав причини його дзвінка, але аж ніяк не очікував новини, що Папа обрав мене єпископом Мукачівським. У мене затрусилися руки і я сказав нунцію, що приїду до нього до Києва і ми про все поговоримо.
Дорогою до Києва перебирав причини, з яких міг би відмовитися, але зрозумів, що страх — це не причина. Три дні попросив на молитву, щоб дати відповідь і бути певним, що це справді Божа воля. Я відвідав три храми, які в моєму житті відіграли дуже важливу роль: на Крилоській горі, у селі Ямниця, де мене хрестили і де я сказав, що хочу бути священником, і на Гошівській горі, де відчув покликання до монашого стану.
Я не дуже люблю дивитися в майбутнє, бо воно належить тільки Богові. Я люблю дивитися на сьогодення, але мріяти не шкодить. У Мукачівській єпархії є великий потенціал, бо маємо молоде духовенство. Його середній вік — 39 років.
— Чому Ви стали єпископом саме Мукачівської єпархії?
— Тут я служу вже 12 років — відтоді, як завершив служіння в Сибіру у 2012 році. Наш протоігумен мене скерував для служіння в Закарпатті, у село Дубове на Тячівщині. Я був залучений до багатьох пасторальних парафіяльних та єпархіальних проєктів. Від 2017 року є синкелом у справах монашества Мукачівської єпархії.
— У чому особливість та історична спадщина цієї єпархії?
— Це єдина єпархія в Україні, яка безпосередньо підпорядковується Святому Престолу. Вона зародилася у Василіанському чині в м. Мукачево. Тепер цей монастир відібрали у греко-католицької громади. Мукачівська єпархія дала витоки Словацькій Церкві, Угорській митрополії, Крижевецькій єпархії в Хорватії, а також в інших місцях. Зараз єпархія займає всю Закарпатську область. Налічує близько 300 священників, які працюють в Україні, і близько 60 священників, що працюють за кордоном для українців-греко-католиків. Маємо єпархіальну семінарію, де навчається близько 60 семінаристів.
— Які виклики стоять перед Мукачівською єпархією і як Ви плануєте на них відповідати?
— Тепер є спільний виклик для кожної єпархії, повʼязаний із війною. Закарпаття стало прихистком для багатьох людей зі східних регіонів України, які втратили майно.
Із перших днів ми мусіли відповісти на той виклик — прийняли всіх охочих внутрішньо переміщених осіб. Зараз багато говорять про лікування ран війни. Тому ми теж готуємо кілька проєктів для реабілітації не тільки фізичної, а й психологічної та духовної. Це передбачає формування священників і мирян, залучення їх до спільних проєктів, щоб об’єднати наші зусилля.
— У семінарії є 60 семінаристів. Чи відчувається криза покликань?
— Якщо минулі роки до семінарії вступало 50–60 осіб, то цього року ми прийняли 12-ть. На жаль, цей спад простежується. Також є глибока потреба у священниках, бо є парафії, які не мають свого священника, а один священник обслуговує кілька парафій.
— Яка візія майбутнього Мукачівської єпархії?
— Я не дуже люблю дивитися в майбутнє, бо воно належить тільки Богові. Я люблю дивитися на сьогодення, але мріяти не шкодить. У Мукачівській єпархії є великий потенціал, бо маємо молоде духовенство. Його середній вік — 39 років. Єпархія дуже розлога, тому один із викликів — обʼєднати всі наявні зусилля, зробити так, щоб усе було на службу Богові, людям і Церкві.
Бліц
— Чи є у Вас хобі?
— Змалечку тато прищепив мені любов до риболовлі — сидіти і терпеливо чекати, коли щось зловиться. Останнім часом робив це з моїми вівтарниками.
— Любите також їсти і готувати рибу?
— Люблю ловити, їсти і готувати. Також люблю лижі і гори.
— Чи маєте друзів? Що таке дружба?
— Ношу золоту вервичку, яку мені подарували однокласники в день свячень — 16 років тому. Щоразу, коли молюся, згадую друзів дитинства. Їх багато. Є друзі по семінарії, друзі, з якими я вчився в Італії. Є друзі у всьому світі. Наша міжнародна семінарія має священників, які служать у різних країнах. Найближчими є друзі по спільноті — отці Воплоченого Слова.
Дружба — це не тільки спільні інтереси. Дружба — це ділення духовним добром. Дружба — це духовна складова людини. Коли відбувається духовне спілкування, це, напевно, і є дружба.
— Чи не створить для дружби дистанцію Ваша єпископська гідність?
— Не знаю, але дуже цього б не хотів.
— На завершення прошу Вас про слово підтримки, надії чи звернення в контексті війни, того хреста, який наша країна несе на Голгофу.
— Напевно, нема людини, якої не торкнулася б війна. Ми всі в той чи той спосіб поранені. Ми почуваємося ослабленими. Мені на думку спадають слова Ісуса Христа, який каже, що Царство Боже є у вас, тобто всередині нас.
Точно кожен має всередині себе дуже велику силу, яку ми прийняли у Таїнстві Хрещення, яку черпаємо зі спілкування з Господом Богом. Я бажаю кожному, щоб цю Господню силу, яка є в кожному з нас, ми розкрили в собі. Вона дає дуже велику надію і потіху у складні часи, які нам доводиться переживати.
Розмовляв о. Ігор Яців,Департамент інформації УГКЦ
