Війна і справедливий мир: підсумки 2025 року із Блаженнішим Святославом
Україна прожила ще один важкий рік геноцидної війни росії проти українців як нації і України як держави. З одного боку, важка ситуація на фронті, бомбардування українських міст, знищення критичної інфраструктури, безрезультатні переговори щодо т. зв. мирних угод, а з іншого — боротьба, стійкість, пошук світла і надії.
Про життя і служіння Церкви в цей важкий рік, важливі та знакові події для Церкви й України, активну діяльність як в Україні, так і на міжнародній арені, про Папу Лева XIV і справедливий мир для України в підсумковій програмі «Відкрита Церква» з о. Ігорем Яцівим розповідають Глава УГКЦ Блаженніший Святослав і запрошений гість програми — український дипломат та громадський діяч Данило Лубківський.
Віхи 2025 року: про найважливіше
Блаженніший Святослав:
Скажу, що з усіх років життя Церкви цей був, мабуть, найнасиченішим і сповненим надзвичайно важливими подіями як усередині нашої Церкви й України, так і на міжнародному рівні. Але з низки численних подій я хотів би виділити чотири головні.
Цей рік був дуже важким для України, але у трагічних обставинах війни це був і Рік надії, який проголосив уже блаженної пам’яті папа Франциск. Ювілейний рік — це рік благодаті, який проголошує Папа для всієї Католицької Церкви. І в цьому контексті кульмінацією стало паломництво світової української громади до базиліки Святого Петра 28 червня, коли до Рима прибуло понад 7 000 наших вірних. Ватиканські жандарми були шоковані, адже такої кількості прочан одночасно вони ще не бачили! Ця багатотисячна українська проща стала моментом першої зустрічі нашої Церкви з новообраним Папою. Коли ми з Папою Левом заходили до базиліки, він величезними очима дивився на нашу громаду, і я йому сказав: «Святіший Отче, ми є великою Церквою!». А він відповів: «Я бачу!». Це був момент особистого дотику Папи до нашої Церкви, до нашого болю, момент, який формує уявлення, випрацьовує пріоритети у стосунках. Пізніше ми мали кілька дуже особистих спілкувань із Папою Левом, але зустріч Церкви — наших вірних, громади — зі Святішим Отцем відбулася саме 28 червня. Додому ми повернулися окрилені, бо до Рима їхали як паломники надії, а повернулися як її свідки.
Читайте також:
Глава УГКЦ під час паломництва у Ватикані: «Сьогодні в літургійний спосіб відбувся Патріарший Собор УГКЦ»
Друга подія, яка, певною мірою, визначала всі наші прощі, святкування й наукові конференції цього року, — відзначення 30-річчя відновлення структур Київської митрополії і 20-річчя повернення осідку Отця і Глави Церкви до Києва. Ці дати дали нагоду ще раз промовити до України і світу, чим на сьогодні є Українська Греко-Католицька Церква. І, що найважливіше, у контексті цих святкувань ми одержали від Господа Бога та Православної Церкви України унікальний дар — мощі святого рівноапостольного князя Володимира. Ця ікона з його мощами продовжує своє паломництво нашими єпархіями і екзархатами, формує свідомість нашої Церкви як Церкви Володимирового Хрещення, її відродження й розвитку в сучасних обставинах тут, у Києві, на берегах Дніпра. Очевидно, що ми згадали маніфест Блаженнішого Любомира: «Один Божий народ у краї на Київських горах», який, власне, є новим екуменічним баченням присутності та співпраці нашої Церкви в Києві з іншими гілками київського християнства.
Читайте також:
«Пророцтво митрополита Шептицького про Київ здійснюється на наших очах», — Блаженніший Святослав
Третя подія — наша проща до Прилбичів, де народився Андрей Шептицький. Вона стала для нас духовним дотиком до його постаті, оновленням сили молитви за його беатифікацію. Для мене дуже глибоким досвідом був також візит до міста Шептицького. Колись воно називалося по-іншому [Червоноград — ред.] й обрало своїм новим іменем прізвище митрополита. І я зрозумів, чому: йдеться про те, що це — місто, де митрополит Андрей зробив свій вибір — стати українцем не тільки за походженням, а з вибору, у новітніх обставинах, коли формувалася наша національна свідомість. Цей момент дуже важливий для багатьох і сьогодні, коли різні за походженням громадяни України роблять вибір бути українцями й боронити свою Батьківщину.
Читайте також:
Глава УГКЦ відвідав монастир, де митрополит Андрей Шептицький склав вічні обіти
Четверта знакова подія — Форум богословів УГКЦ, який відбувся у вересні цього року і, як на мене, був надзвичайно важливою інтелектуальною та духовною подією для нашої Церкви. Адже богослов’я — це внутрішня духовна й інтелектуальна сила Церкви. Ми хочемо будувати свою тотожність як Київська Церква і формувати богослов’я помісності цієї Київської Церкви, виходячи зі сучасних викликів та завдань, які стоять перед нами. Цей форум зібрав тих, у кого Церква впродовж понад 30 років вкладала свої ресурси: ми маємо цілі покоління богословів, які закінчили найкращі школи й університети світу і повернулися з багажем здобутих знань до України. І нині вони є тим інтелектом Церкви — MensEcclesiae, — без якого вона була б мовчазною. А так ми сьогодні є не тільки учасниками, а й, я би сказав, лідерами богословської думки в Україні — як інституційно, так і харизматично. Цей форум став оновленням наших спільних ініціатив і, сподіваюся, започаткує богословське й інтелектуальне оновлення нашої Церкви на найближчий період. Тому цю подію маємо особливо згадати як важливу не тільки для нашої Церкви, а й для всіх християн України, як їх голос до світового богословського інтелектуального товариства.
Читайте також:
«Ми дозріли як богослови — час мислити про помісну Київську Церкву», — Глава УГКЦ до учасників богословського форуму
Перебираючи різні зустрічі, які я мав за цей рік, думаю, що найобнадійливішою для мене була із запорізькою молоддю. У Запоріжжі є група молодих людей, які гуртуються біля нашого монастиря сестер василіанок. Цього року я посвячував церкву в Камʼянському [колишній Дніпродзержинськ — ред.], і ця молодь приїхала на посвячення. Знаєте, це було щось надзвичайне! Хтось може подумати: «Запоріжжя — це ж прифронтове місто, там, мабуть, усі думають про евакуацію». Ні, нічого подібного! Ба більше, з тієї групи молоді нині маємо рекордну кількість покликань до нашої Київської семінарії: більшість із тих, хто цього року вступив на перший курс, — це діти, які в той чи той спосіб були запалені духом служіння Церкві, своєму народу в цьому товаристві. І в очах тієї запорізької молоді, тих молодих хлопців, які вступили до нашої семінарії, є вогник надії. Це середовище багато чого тобі каже: ці молоді дівчата й хлопці мають рідних і близьких, які воюють на фронті, вони живуть у прифронтовому місці, а в їхніх очах горить надія. Почуваюся боржником перед ними, бо обіцяв приїхати до них, але не зміг. Виконаю цю обіцянку вже цьогоріч.
Про Папу Лева XIV
Данило Лубківський:
Його Блаженство свого часу назвав Папу Лева XIV Папою миру, і це дуже справедлива метафора та символ, бо Папа Лев розпочав свій понтифікат із побажання миру всім народам. Очевидно, що в ювілейний Рік надії, проголошений його попередником папою Франциском, слова про мир дуже співзвучні з тим, чого ми, українці, очікуємо. Безперечно, кожна добра людина й народи доброї волі хотіли б цього миру, і Папа говорить про це.
Тема України в діяльності Папи — у перших ролях. Святіший Отець неодноразово зустрічався із Президентом України, одного з перших прийняв Главу нашої Церкви. Всі ці акценти свідчать про особливу увагу Папи Лева до України.
Важливо, що Папа Лев говорить про мир не як про уявну добродушну хмару, а як про заперечення агресії. І це — важливий акцент, бо ми очікуємо не просто констатації абстрактних істин, а визначення чіткої межі між добром і злом. Ми очікуємо, що зміцнюватиметься міжнародна коаліція для захисту справедливості, міжнародного права і, безперечно, української свободи.
Зрозуміло, що наші очікування з погляду українських дипломатичних інтересів — це посилення ролі Святого Престолу в міжнародних відносинах, того, що я назвав би інституційною стабілізацією Ватикану, тому що це — сигнал для всього світу. Святий Престол звертається до багатомільярдної світової аудиторії з важливими посланнями, які працюють задля справедливого миру та перемоги України. Бо перемога України — це, без жодної двозначності, перемога добра.
І тут є кілька важливих речей, на які наші очікування теж звернені. Це, по-перше, роль Святого Престолу в діалозі з нашими західними сусідами, тому що настав час говорити про викорінення проблем ксенофобії, зокрема українофобії, які заважають мудрому й далекосяжному діалогу в нашому регіоні. Звичайно, ми очікуємо принципової позиції і щодо наших відносин із росією. Але є ще один момент: ми очікуємо на мудре звернення до американського політикуму, щоб не допустити фатальних помилок, які би ставили знак рівності між жертвою та агресором, як це сьогодні звучить прямим текстом із Вашингтона. Бо ми знаємо, що цими днями під маркою миру йдеться про «умиротворення» саме України, а не агресора — росії.
І в кожній цій справі роль Святого Престолу важко переоцінити.
Блаженніший Cвятослав:
Я би привʼязав свою думку до слів пана Данила про інституційне підсилення Святого Престолу. Так, Папа Франциск проводив реформу Ватиканської курії, і її вже треба завершувати — ця потужна машина повинна ефективно запрацювати. Папа Лев — це Папа інституції: він діє дуже інституційно, хоче чути думку нашої Церкви перед тим, як приймати якісь рішення чи озвучити певну позицію. Тобто та машина — курія Ватикану — почала працювати цілком по-іншому. Тому інституційність Ватикану, думаю, буде силою, з якою Апостольський престол запрацює по-новому.
Друга річ: позиція Папи Лева й Ватикану щодо війни в Україні дуже європейська, і нас це не може не тішити. Після останньої зустрічі Папи із Президентом Зеленським він сказав кілька тез, які, на мою думку, трошки замало почули в Україні. Вперше від початку війни, ще з 2014 року, Папа згадав Конституцію України. Бо не можна говорити про міжнародні угоди і плани закінчення війни в Україні без того, щоби брати до уваги Основний Закон держави, де чітко написано, якою є наша територія і наші кордони, щобільше — наш вектор розвитку. Тобто повага до Конституції України — це повага до субʼєктності нашої держави у всіх перемовинах, про які ми нині згадуємо.
Ще одна теза, яка, як на мене, була просто миродайною у той час, коли всі мали враження, що доля України вирішується без нас: коли Трамп і путін зустрічалися на Алясці й говорили про Україну та Європу абсолютно без участі цих субʼєктів міжнародного права, Папа сказав: «Війна в Україні — це війна в Європі. І Європа має обовʼязок брати участь у цих переговорах і брати на себе відповідальність». Я подумав: Господи, ми так давно про це мріяли й говорили, але якщо це звучить з уст Папи, то європейські суспільства на це дуже живо реагуватимуть. Пізніше, коли я мав нагоду відвідувати різні країни Європи, то дуже чітко відчув, як зреагували на ці слова Папи, зокрема французьке суспільство.
Очевидно, теза про недопущення ксенофобії чи якоїсь втоми від допомоги українським біженцям — константа Апостольського престолу, зокрема, коли йдеться про Польщу — нашого найближчого сусіда. Мені дуже приємно, що польський єпископат почув голос Папи Лева і зробив дуже серйозну заяву щодо недопущення дискримінації українських біженців на території Польщі. Сподіваюся, що Папу почують і в Угорщині, і в Словаччині, і ця нова європейська дійсність почне функціювати трохи по-іншому.
Тобто ми маємо сьогодні дуже потужного Папу, який не просто говорить про мир як про якусь хмарку, а про мир, який ґрунтується на двох засадах: правді і справедливості. Папа походить із чину августиніанців, і його ідея про мир дуже конкретна. Так, не можна говорити про мир без правди та справедливості — тільки тоді буде пошанована гідність народу, у цьому контексті — українського.
Очевидно, що цей ювілейний Рік надії дав її і нам, українцям. Думаю, що завдяки увазі Папи Лева до чесноти надії, ми змогли відкрити внутрішні ресурси в нашому народі. Бо ми всі звертаємо увагу на те, чого нам бракує, але часом не розуміємо і не бачимо всього, що маємо. А надія — це внутрішній ресурс, щось, що допомагає знайти всередині себе сили, які до цього часу, можливо, не були задіяні. Тому увага до чесноти християнської надії була важливою не тільки з духовних мотивів, а й із суспільних і дипломатичних.
Згадаю ще кілька цікавих моментів. Ми нині говорили про зустріч, яку Папа Лев подарував мені як аудієнцію 15 травня, ще перед своєю інавгурацією і інтронізацією. Мені натякали, що це — не по протоколу, бо Папа перед тим, як офіційно вступить у свій уряд, не зустрічається ні з ким. Але Папа сам захотів зустрітися! Цього дня у Стамбулі зустрічалися дипломатичні делегації України та росії, щоб почати серйозний діалог. Папа закликав мене на аудієнцію саме в ту мить, коли почалася ця зустріч. Це був меседж, дуже сильний жест. Для нас, очевидно, це була можливість зустрітися з Папою вперше, бо до того я не мав нагоди пізнати його особисто — ми перетиналися, але особистої зустрічі не мали. А ми знаємо, що перша зустріч часто вирішальна. По-друге, Папа захотів, щоб вона була публічною — не приватною, не напівтаємною! Він справді зробив із цього меседж до світу як підтвердження свого заклику до дій задля миру.
Читайте також:
Папа Лев XIV прийняв на аудієнції Главу УГКЦ
Міжнародна діяльність Церкви
Блаженніший Святослав:
Щодо міжнародних відвідин, то тут є кілька дуже важливих складових. Перше: ми гуртуємо й будуємо єдність української світової громади. В обставинах війни це надзвичайно важливо, тому що маємо як стару еміграцію, так і нову. І підтримувати цей духовний сентиментальний звʼязок з Україною дуже важливо, зокрема для того, щоб ця наша громада прийняла правильні рішення на майбутнє. От ми говорили про те, що, крім нас, Україну ніхто не відбудує. Нам буде потрібно, щоби світова українська громада, ті мільйони українців, які, на жаль, покинули Батьківщину, повернулися. І такого типу зустрічі, контакти будують та підтримують цей звʼязок із рідною землею, і, думаю, це впливатиме на їхні майбутні рішення.
Друге: очевидно, є і церковна складова цих візитів, тому що ми будуємо єдність нашої Церкви. Сьогодні маємо унікальну позицію порівняно з іншими Церквами України: ми — чи не єдина Церква, яка має світову мережу своїх структур. Мало хто знає, що більшість єпархій і екзархатів УГКЦ перебуває поза межами України. І для того, щоб вони в сучасних обставинах та викликах могли ефективно душпастирювати, щоби були гнучкими, живими й відповідали на потреби наших вірних у тих країнах, де перебувають, потрібне сопричастя й контакт із матірньою Церквою. Ми це побачили, наприклад, в Австралії. Там наша громада надзвичайно активна, хоч відносно невелика, але 20 тисяч українців там творять глобальну політику! І це щось надзвичайно життєствердне для нас в Україні.
Третє: такі наші візити завжди мають дипломатичний вимір, бо при тій нагоді ми постійно зустрічаємося із представниками держави: офіційними особами, дипломатами, лідерами громадської думки, даємо десятки пресконференцій, інтервʼю, які друкуються різними мовами в різних країнах світу. І це формує громадську думку, впливає на політичне бачення тих суспільств.
Наприклад, Австралія до певної міри вважає, що війна в Україні — це внутрішньоєвропейська справа: вона дивиться на світ трошки по-іншому, відчуває більшим викликом присутність Китаю біля своїх кордонів. Але для неї велика проблема і те, що США зруйнували логістику гуманітарної допомоги країнам, які справді її потребували. І нині країни Океанії — частина світу, яка більше не отримує допомоги від США, — дуже легко підпадають під вплив Китаю. Стратегічно Австралія розуміє, що якщо вона не візьме відповідальність за допомогу тим країнам, то завтра Китай буде під кордонами Австралійського континенту. Тому з перспективи цієї частини світу війна в Україні виглядає трошки по-іншому. Але наша присутність, наші зустрічі з очільниками й міністрами як окремих штатів, так і центральною владою, Католицькою Церквою, були надзвичайно важливими і, думаю, корисними.
Цікаво, що під час нашого перебування Австралія оголосила про черговий дуже потужний транш підтримки для України. Тобто таке спілкування допомагає комунікувати, передавати певні меседжі, які потім стають підставою для підтримки України як економічно, так і дипломатично. До прикладу, коли йдеться про голосування в ООН за ту чи ту резолюцію. Усі вони дивляться на нашу Церкву як на голос громадянського суспільства України. Всіх цікавить, як живуть українці чи вони ще готові боронитися? І ми повторюємо, як мантру, що Україна втомлена, зранена, але нескорена. І що Україна стоїть, бореться і молиться, отримуючи від Господа Бога все те, чого потребує. Тобто плід таких зустрічей дуже-дуже відчутний.
Данило Лубківський:
Важко переоцінити цю діяльність УГКЦ по всьому світу. Кажу це як дипломат. Українці — глобальний великий народ, і ми мусимо це усвідомлювати. Нас — понад 70 мільйонів по всьому світу. Наша мова — одна з найпоширеніших у світі. Наша культура представлена на кожному континенті. Складно знайти країну чи народ, який би не знав або не був дотичним до українців. І в цьому сенсі, коли ми маємо такий глобальний народ, звичайно, наше представництво у світі має бути глобальним — і в духовному, і в політичному, і в економічному, і в дипломатичному, і в гуманітарному сенсі. І тут роль Української Греко-Католицької Церкви, яка є глобальною, — дуже важливий знак і символ для нас самих.
Я не раз казав колегам із Міністерства закордонних справ, що УГКЦ має ширшу мережу контактів зі світом, ніж українська дипломатична служба. І це непогано — це добре! Його Блаженство згадав про зустріч Папи Лева з українськими паломниками в базиліці Святого Петра в Римі. Звичайно, це вражає, коли стільки українців приходять на Службу Божу, бо настає розуміння, як нас багато, який вплив українці можуть мати.
І в цьому нашому глобальному представництві у світі, який так активно нині розвивається і демонструється Українською Греко-Католицькою Церквою, зʼявляється ще один компонент — дуже непростий, але дуже потрібний. Ми не лише представляємо себе — ми вчимося бути великими. І це, на мій погляд, — одна з найважливіших шкіл, яку український народ проходить через цю війну. Ми вчимося розуміти світ, розуміти його складність. Тому географія візитів Його Блаженства в цьому сенсі, на мій погляд, — вражаючий приклад: від Північної Америки до Австралії, від Австралії до Норвегії, по всій Європі. Це — приклад тих візитів, тієї географії, яка свідчить про Україну і водночас переймає досвід, з яким Україна набуває тієї моральної висоти та правоти, з якої можна на рівних розмовляти з найсильнішими цього світу.
Звичайно, у цьому сенсі треба відзначити важливий внесок УГКЦ у діалог зі Святим Престолом, особисто з Папою Римським. Ми маємо говорити про такий вимір зовнішньополітичної діяльності України, як церковна дипломатія. Очевидно, що УГКЦ мала би бути представленою при Святому Престолі, як і інші народи, які впливають на політику Ватикану.
І я би сказав про ще один важливий вимір. Ми дуже часто сприймаємо жести, ті чи ті послання, які надходять від інших народів та Церков, як те, що зʼявляється самовільно — з якогось імпульсу чи внутрішньої готовності того чи того середовища. Але насправді за цим часто стоїть колосальна робота українського священника, вчителя, дипломата. І коли ми сьогодні бачимо правильні зрушення в середовищі Польської Католицької Церкви, то треба розуміти, що вони були б неможливими без мудрої поради, рекомендації чи підтримки з українського боку. І це теж приклад важливої праці, яка змінює світ. Тому я вважаю, що ця робота УГКЦ має просто виняткову цінність.
Ця праця має ще один вимір: необхідно сказати, з якою повагою відбувається діалог між Українськими Церквами тут, в Україні. Цьогоріч було засновано Український християнський рух, за яким стоїть велика думка про Київську помісну Церкву, про обʼєднання українських християн. І, звичайно, у цьому, на мій погляд, важливу стратегічну роль відіграє діалог між Українською Греко-Католицькою Церквою і Православною Церквою України. Це — конструктивний діалог, діалог підтримки і взаємної поваги, тому що принципово, щоби своє важливе місце у християнському світі зайняла Українська помісна Церква.
До речі, ми ж бачимо, що візити Папи Римського — його перший візит до Туреччини і Лівану — теж був позначений екуменізмом: він мав місію діалогу, зокрема зі Вселенським Патріархом. І в цьому, мені здається, така робота мусить принести плоди — українська присутність, український аргумент, українська ідея будуть почутими в усіх столицях світу, всюди, де є українці, які несуть добро та мудрість.
Про справедливий мир
Блаженніший Святослав:
Думаю, немає у світі народу, який би хотів миру більше, ніж український. Але ми розуміємо, наскільки сьогодні саме слово «мир» стає багатозначним, втрачаючи свій сенс. Пригадую, ми в Австралії говорили про «сталінський мир»: є людина — є проблема, нема людини — нема проблеми. Тобто «мир» по-сталінськи означав вбивство того, з ким би треба було миритися. Це якась абсолютно інша категорія чи, я би сказав, звиродніння самої ідеї миру.
Сьогодні ми часто чуємо, що мир мусить ґрунтуватися на певних принципах, як-от правда, свобода, які мають стати основою міжнародного права. Я скажу про мир трошки по-іншому, як душпастир: мир — це майбутнє наших дітей. Якщо наша молодь і наші діти не зможуть мати повноцінного майбутнього в себе вдома, то це буде не мир, а умиротворення агресора або капітуляція. Думаю, ми ні одного, ні другого не маємо права допустити в імʼя добра і життя тих людей, тих дітей, яких Господь Бог довірив нашій опіці.
Тому ми говоримо про мир як про простір життя. Це, можливо, філософський концепт, але в наших реаліях він дуже конкретний. Ми бачимо, що росія хотіла принести мир на Донбас — натомість знищила його політикою тотальної війни, випаленої землі, бачимо депортації населення і руїни тих міст та сіл, куди дотягнулася. І тепер хоче, щоб Україна віддала їй ще якісь території. Для чого? Для того, щоби принести туди смерть, як скрізь, куди вона приходить. А ми хочемо жити. Тому для українців мир — це простір життя, це те, за що ми боремося, про що говоримо. Якщо якісь угоди не дадуть можливості творити простір життя, розвитку, процвітання і майбутнього для наших дітей на нашій рідній землі, то це буде чергова підписана декларація, яка ніколи не буде втілена в життя.
Ми всім кажемо, що Україна — це не територія, а живі люди. Тому не говоріть про території — говоріть про людей, про їхні права. Але про права людини нині ніхто не хоче говорити — говорять про інтереси великих геополітичних гравців. Це, думаю, велика помилка і слабкість сучасних дипломатичних перемовин. Україна, український мир як простір життя — це те, що сьогодні би мав почути світ і ті переговорники, які справді шукають справедливої формули миру.
Данило Лубківський:
Слова Блаженнішого про мир як простір життя, на мій погляд, мають глибоку багатосотлітню глибину, бо сягають передових інтелектуальних пошуків українських мислителів середовища Святої Софії, Києво-Печерської лаври і Видубицького монастиря прадавніх часів, коли зʼявився видатний концепт, який є частиною української геополітичної думки про Київ як про Сіон, другий Єрусалим, як теза про життя і воскресіння. Натомість наш ворог, росія, обрав для себе ідею третього Рима як тезу поневолення та смерті. І ця імперіалістична ідея сьогодні воює з Україною.
Так склалося історично, що нині на плечах українського народу тримається уявлення про мир як про життя в конфлікті з імперіалізмом. І це стосується не лише України, а й усього світу: і Європи, і Азії, і Африки, і Південної та Північної Америк. Тому вирішення цього конфлікту не може бути прийнятим за рахунок життя нашого народу, інших народів на догоду тим, хто вважає, що право сильного може керувати в цьому світі. Ні, не може! І коли сьогодні чи від окремих діячів із Вашингтону, чи від окремих сателітів росії в найближчих столицях звучать слова про те, що треба змиритися з агресивною роллю росії, то відповідь на це може бути лише категорично негативною, тому що питання стоїть про майбутнє всього людства.
Наша червона лінія — це, звичайно, захист суверенітету і життя українського народу. Зрозуміло, що мудра дипломатія має вестися для того, щоби знайти шлях до миру, щоб перевести подих, знайти сили для відбудови, руху вперед і готовності протистояти великому злу. Але питання українського миру — це відповідальність і всіх інших держав, які мали би сказати в цій війні лише одне: «Ця держава — з нами, не руш її!». І саме це мало би бути завершенням війни. Бо «не руш» означає, що тут, в Україні, стоїть сила, стоїть оборона, є присутність і гарантії безпеки інших країн. Український народ виборює свою перемогу як право на життя, на власну державність і на велике майбутнє. І це — ключ до великого світового ладу, де немає місця для агресії, яку виявляє сатанинська росія.
Підготувала Оксана КозакДепартамент інформації УГКЦ
