Проповідь Блаженнішого Святослава у катедральному соборі Верховних апостолів Петра і Павла (у Чорткові) у 5-ту неділю після Зіслання Святого Духа
Ти — моя допомога і мій визволитель,
Боже мій, не забарися!
(Пс. 40, 18).
Преосвященні владики!
Всесвітліші й всечесні отці!
Преподобні брати і сестри в монашестві!
Достойні брати-семінаристи!
Достойні представники державної влади, обласної та районної адміністрації,
органів місцевого самоврядування громади!
Достойні представники громадських організацій міста Чорткова й Чортківщини!
Дорогі парафіяни цього катедрального собору Верховних апостолів Петра і Павла!
Дорогі гості сьогоднішнього свята!
Улюблені в Христі діти нашої Церкви, які сьогодні моляться разом із нами в різних куточках України, зокрема й на окупованих територіях,
і в різних країнах світу, духовно єднаючись із нами за допомогою цієї живої трансляції!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Слава Ісусу Христу!
Слово Святого Євангелія, яке ми щойно почули, сповіщає нам Бога як Визволителя (Мт. 8, 28–9, 1). Саме так найперше пізнав Його стародавній Ізраїль — як Бога, який визволив свій народ із єгипетської неволі. Тільки там, де є Бог, є свобода. Бо, як каже апостол Павло, «де Дух Господній, там свобода» (пор. ІІ Кор. 3, 17).
Отож, слухаючи це Євангеліє, ми покликані впізнати в Ісусі Христі джерело нашої свободи й гідності, а відтак — Бога, який першим приходить на допомогу людині, спасає її та визволяє. Ми почули, що Він сідає в човен і перепливає на другий бік Галилейського моря. Як відомо з біблійної історії та географії, Гадаринський край лежав поза межами Галилеї. Це була вже інша провінція, ми б сказали, інша юрисдикція. Що далі на північ від Галилеї, то менше було людей, які трималися віри в єдиного правдивого Бога. Це були глибоко еллінізовані землі, де перемішалися різні народи, вірування й звичаї. Отже, Христос немовби перетинає кордон і входить у край, про який сьогодні чуємо в Євангелії. Який же це край? Як живуть там люди? Що вони чинять? У що вірять? Що для них є цінністю? Що вони ставлять на перше місце?
Євангелист описує нам Ісуса Христа, який майже нічого не говорить. У цьому євангельському уривку Він промовляє лише одне слово, звернене до злих духів: «Ідіть!» (Мт. 8, 32). Христос мало говорить, але багато робить. Щойно Він ступає на цю землю, назустріч Йому виходять двоє біснуватих.
Матей дуже проникливо описує стан цих людей. Їх було двоє, вони жили серед гробів, але кричали до Христа одним голосом. Проте це був не їхній голос — через них промовляв хтось інший. Святий Іван Золотоустий, коментуючи цю подію, насамперед зауважує, що вони мешкали в гробах (пор. Бесіда 28 на Євангеліє від Матея). На його думку, це означає прив’язаність до того, що є мертвим і належить минулому. Гріб був нечистим місцем, якого люди уникали. Перед нами постає жахлива картина живих мерців, що мешкали серед кісток померлих.
Цікаво, що в голосі біснуватих виявляється страх. Злий дух боїться Ісуса Христа. Євангелист каже, що вони були надзвичайно лютими щодо інших людей, але самі перебували в страху. Рідко читаємо в Євангелії про страх диявола, а тут він особливо виразний. Тому вони й звертаються до Христа: «Що нам і Тобі, Сину Божий? Прийшов єси сюди, щоб нас мучити перед часом?» (Мт. 8, 29).
Золотоустий звертає увагу ще на одну деталь: ці біснуваті перегороджували дорогу, так що ніхто не міг нею пройти. І сьогодні, коли хтось перекриває дорогу, це створює труднощі для багатьох людей, а подекуди для всього міста. Так само було й тоді — це стало проблемою для всього краю. Для Отців Церкви дорога — це завжди не просто шлях, а шлях до Бога. Людина, яка стала рабом злого духа, неминуче закриватиме іншим дорогу до Бога і до істинної свободи.
Коментуючи цю подію, Золотоустий звертає увагу й на те, що неподалік від цвинтаря паслося стадо свиней. А завершується ця історія дивним проханням мешканців міста. Вони стали свідками чуда визволення, побачили, що злий дух завжди руйнує і нищить Боже створіння. І все ж попросили Спасителя відійти з їхнього краю (пор. Мт. 8, 34).
Святий Максим Ісповідник каже, що історія про Гадаринський край — це дзеркало людської душі. Кожен із нас, слухаючи її, може побачити в ній самого себе. Йдеться насамперед про наш внутрішній край, внутрішній світ. Максим говорить, що двоє біснуватих є немовби образом нашого розуму і нашої волі. Дуже часто, коли розум і воля пориваються до такого простору, де, як їм здається, Бога немає, вони потрапляють у рабство злого духа.
У «Чотирьох сотницях про любов» (ІІ, 3) святий Максим пише: «Коли пристрасті панують над умом (νοῦς), вони відділяють його від Бога, прив’язуючи до матеріальних речей і цілком займаючи ними. Коли ж над умом панує любов до Бога, вона звільняє його від цих уз і підносить понад усе чуттєве і навіть понад саме тимчасове життя».
Сучасна психологія, говорячи про тяжкі стани людської душі, часто пояснює їх конфліктом між чуттєвою і розумовою сферами. Святі Отці дивляться на це інакше. Тут ідеться не про конфлікт, а про рабство. Іван Золотоустий уживає навіть слово «тиранія». Розум і воля, не скеровані до Бога і не здатні стати знаряддям любові, неминуче потрапляють у поневолення. Максим Ісповідник пояснює, що проблема не в самих розумі чи бажанні. Обидві ці сили створені Богом добрими, але вони можуть бути поневолені й відхилені від свого природного руху. Тому метою духовного життя є не придушення бажань або волі, а їхнє зцілення і повернення до природної спрямованості до Бога.
Ті свині, у які демони просили дозволу оселитися, є образом наших фальшивих уподобань, земного багатства і різних залежностей. Подивімося на себе: кожен із нас має своє стадо свиней. Ми його плекаємо, вважаємо запорукою майбутнього, джерелом нашої безпеки й засобом життя. І саме це втратили мешканці того міста. Вони зазнали збитків через прихід Ісуса Христа. Це закономірно, адже зло завжди має руйнівну природу. Воно нищить і самого себе, і того, кого поневолює, і кожного, хто з ним заграє чи входить у спілкування.
Саме тому страх демонів перед Христом за власне існування певною мірою стає страхом і для мешканців міста. Їхньою першою реакцією було: «Іди звідси» (пор. Мт. 8, 29). Святі Отці звертають увагу на ще одну важливу річ: той, хто виганяє Бога зі свого внутрішнього світу, раніше чи пізніше займе місце тих двох біснуватих. Ймовірно, місце на цвинтарі, яке Господь звільнив, недовго залишалося порожнім. Хтось інший, не прийнявши Ісуса й добровільно відкинувши свободу, яка приходить через вибір добра, швидко його зайняв. Демон знову прагнутиме поневолювати і неодмінно шукатиме нової жертви серед мешканців міста. Зберегти дар свободи, який отримує людина, що живе в любові, здатен лише той, хто приймає Ісуса Христа як свого Бога і Визволителя.
А зрікаючись цього, людина дозволяє злому духові повести себе в кайданах до міста померлих, де буде «плач і скрегіт зубів» (пор. Мт. 8, 12). Але саме туди приходить Ісус Христос. Він входить у цей простір і втручається в нього. Наче відповідає на той крик і ту молитву пророка Давида: «Ти — моя допомога і мій визволитель, Боже мій, не забарися!» (Пс. 40, 18). Господь не забариться прийти на поклик кожного, хто до Нього взиває. І навіть там, де панує тиранія, рабство гріха і злого духа, в Ісусі Христі відкривається простір гідності й свободи.
«Ти — моя допомога і мій визволитель, Боже мій, не забарися!» (Пс. 40, 18). Слухаючи сьогодні ці слова й відкриваючи своє серце для Ісуса, адже саме для цього ми зібралися на Святу Літургію і саме для цього прийматимемо Його у Святому Причасті, хочемо згадати одну замовчувану і забуту трагедію нашого народу й цього краю.
Цього року минає 85-та річниця так званої Чортківсько-Уманської трагедії. Ми знаємо, що кінець червня і початок липня 1941 року стали кривавими днями для Західної України. Завдяки праці наших істориків сьогодні нам відомо, що лише за два тижні в тюрмах Західної України було вбито приблизно 22 тисячі українців. Чортків став одним із найстрашніших місць ув’язнення і катувань. Тут знайдено тіла близько 800 закатованих людей. Згідно з історичними документами, 945 в’язнів погнали маршем смерті з Чорткова через Кам’янець-Подільський і Жмеринку до Умані. Дорогою розстріляли 123 особи, а в Умані, біля будинку тодішнього НКВС, убили всіх інших — близько 700–750 людей. Це був цвіт нашого народу: священники, адвокати, лікарі, вчителі, члени громадських організацій, звичайні мешканці Чортківщини, Борщівщини, Заліщиччини, Бучаччини та сусідніх районів Тернопільщини.
Сьогодні тут, у Чорткові, ми мовби чуємо їхній крик: «Ти — моя допомога і мій визволитель, Боже мій, не забарися!» (Пс. 40, 18). Ми зібралися, щоб пам’ятати і молитися. Знаю, що серед нас є родичі невинно убієнних жертв цього терору. Ми бережемо пам’ять про ці трагічні події насамперед для того, щоб вона стала молитвою, яка визволяє від влади злого духа. Нині разом із владиками ми підемо до цієї тюрми — на місце злочину. Як Ісус Христос прийшов до Гадаринського краю, ми прийдемо туди, щоб молитися і прикликати благодать Святого Духа, яка очищає, визволяє, просвітлює і дарує надію.
Ми пам’ятаємо про ці події ще й для того, щоб подібні злочини ніколи більше не повторилися. Наша пам’ять має бути пересторогою для людства. Як влучно сказала представниця місцевої влади, ті події перегукуються з нашим українським сьогоденням. Спадкоємці тих злочинців нікуди не зникли. Вони знову прийшли на нашу землю, щоб, як той диявол, убивати й нищити.
І сьогодні в братських могилах залишаються непохованими невинно убієнні мешканці Маріуполя та інших міст і сіл тимчасово окупованої України. Щоразу, коли українське військо звільняє наші міста й села, найперше знаходять катівні та масові поховання зі слідами тортур.
Хочу поділитися з вами свідченням одного чоловіка, який нині бере участь у роботі міжнародної комісії з документування російських воєнних злочинів в Україні. Як богопосвячена особа, під час В’єтнамської війни він служив у В’єтнамі, потрапив до комуністичних катівень, де його катували росіяни. Переживши ті жахіття, сьогодні він документує злочини сучасних катів. І ось що він мені сказав: «Ваше Блаженство, я бачу, як розвинулося мистецтво катувати. Те, що сьогодні роблять у тих катівнях з вашими людьми, важко навіть порівняти з тим, що робили зі мною».
На цьому тлі навіть жахіття Чортківської тюрми видаються лише початком того зла, свідками якого є ми сьогодні. Проте ми віримо, що Христос є нашим Визволителем, Він — джерело перемоги України. Він визволяє від злого, є нашою непохитною опорою, помічником і надією.
Тому сьогодні ми просимо: Ісусе, не забарися, прийди до нас! Зціли рани минулого в наших серцях. Захисти нас від сучасних слуг злого духа, від їхньої ненависті до людини, від тих, хто будь-якою ціною хоче закрити іншим людям і народам дорогу до свободи. Ісусе, скажи їм: «Ідіть» (Мт. 8, 32)! Геть з України! Скажи так, як Ти сказав легіонам бісів у Гадаринському краї. Але ми, на відміну від мешканців того краю, хочемо Тебе прийняти. Ісусе, прийди і залишися з нами! Очисти й визволи нас від усякої нашої скверни, від прив’язаності до зла, від усього, що поневолює наш розум і нашу волю. Господи, зроби нас вільними і гідними тієї свободи, за яку наш народ платив тоді і платить сьогодні найвищу ціну — власною кров’ю.
Сьогодні, у першу неділю липня, ми також святкуємо свято Матері Божої Неустанної Помочі. Нехай Вона, наша Мати, поспішає зі своєю материнською неустанною допомогою до українських дітей і до нашого війська, яке захищає Україну і завдяки якому ми нині можемо молитися, поминати всіх невинно убієнних та берегти всенародну пам’ять про них. Матір Божа, рятуй Україну! Амінь.
Слава Ісусу Христу!
† СВЯТОСЛАВ
