Проповідь Блаженнішого Святослава в 11-ту неділю після Зіслання Святого Духа
Милість Твоя, Господи, небес сягає,
вірність Твоя по хмари (Пс. 36, 6).
Преосвященні владики!
Всечесні отці!
Достойні наші київські парафіяни, наша молоде!
Дорогі захисники України, військовослужбовці,
які сьогодні моляться разом із нами!
Діти нашої Церкви в Україні та далеко на поселеннях, у різних куточках світу!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Слава Ісусу Христу!
Ця притча, яку ми щойно чули (Мт. 18, 23 ‒35) і яку Ісус Христос розповідає своїм учням, є надзвичайно глибокою містагогією. У ній Учитель впроваджує своїх слухачів у глибоке таїнство Божого милосердя, Божої любові до людини.
Йдеться про двох різних чоловіків, що зводили порахунки зі своїми боржниками. Один із них завинив своєму панові десять тисяч талантів. Це сума, якої ніхто з людей не бачив в очі. Бо в античному світі талант ‒ це була не так грошова одиниця, як міра ваги срібла. Десять тисяч талантів дорівнювали приблизно річному доходові цілої провінції Юдеї, який вона сплачувала римському імператорові. Таких грошей ніхто з простих людей не міг мати. Христос наче навмисне згущує фарби, підкреслює якусь неспівмірність між отриманим людиною і її здатністю віддати борг.
Очевидно, що той чоловік не мав звідки заплатити такі великі гроші. Тому приходить до свого пана і просить його: «Потерпи мені, пане, все тобі поверну» (Мт. 18, 26). І каже неправду! Історики говорять: щоб простий робітник міг заробити десять тисяч талантів, він мусив працювати впродовж шістдесяти мільйонів робочих днів. Це було неможливо ‒ ані для того чоловіка, ані для поколінь його нащадків. Однак він просить пана почекати. І цікаво, що отримує набагато більше, ніж сподівався.
Святий Іван Золотоустий підкреслює, що пан не просто відклав повернення боргу, а цілковито простив його (пор. Гомілія 61 на Євангелія від Матея, PG 58, 593). Справді, тут ми чуємо, що пророк і піснеспівець Давид бачить у цьому милість самого Бога: «Милість Твоя, Господи, небес сягає…» (Пс. 36, 6).
Але той, кому господар щойно простив неможливий до сплати борг, знаходить людину, яка завинила йому сто динаріїв. Властиво, один динарій ‒ це була платня за один робочий день. Легко зрозуміти, що ці кошти було можливо повернути.
Цікаво, що другий боржник постає як дзеркало попереднього. Він просить тими самими словами: «Потерпи мені, я тобі зверну» (Мт. 18, 29). І каже правду! Однак той, хто щойно отримав таке незбагненно велике милосердя, не здатний змилосердитися над своїм боржником. Він не тільки не спроможний простити йому борг, а й навіть відтермінувати його повернення. І врешті втрачає все. Пан, дізнавшись, що його слуга не здатний наслідувати великодушність свого господаря, повертає чоловіка до попереднього стану і наказує продати не тільки його, а й його жінку та дітей. Перший боржник потрапляє в рабство власної жадібності та свого немилосердя.
Насправді ця притча не про гроші, а про стосунки. Як важливо і нам усвідомити, скільки дарів ми отримали від Господа Бога! Усе, ким ми є і що маємо, є даром Божим! Однак Господь не хоче, щоб ми, навіть коли це усвідомимо, почувалися рабами власного боргу перед Ним. Ні. Він хоче, щоб ми були іконою Його великої любові й безмежного милосердя до інших людей. Коли ми станемо такими милосердними, як наш Отець (пор. Лк. 6, 36), лише тоді зможемо не тільки отримати прощення своїх провин, а й це прощення в собі затримати і в ньому зростати у свободі синів Божих. Недаремно завершується ця притча тими словами, які ми проказуємо щоразу, коли молимося «Отче наш»: «Прости нам довги наші, як і ми прощаємо довжникам нашим» (Мт. 6, 12).
Ми чуємо сьогодні, з одного боку, велике запрошення відкрити в собі вищі понад небо Божі дари, які Господь нам дав або підготував, а з іншого ‒ завдання, імператив щедро ділитися всім отриманим з іншими людьми. У містичному досвіді Божого милосердя та прощення є особливе свідчення святої Катерини Сієнської про нездатність людини «відплатити» Богові за любов, яку ми від Нього отримали. Ця Вчителька Церкви свідчить, що Господь дає їй ближнього як того, кому вона може і повинна передати Його любов. Господь їй каже: «… Тому Я дав вам посередником вашого ближнього, щоб ви робили йому те, чого не можете зробити Мені…» («…v’ho posto el mezzo del proximo vostro, acciò che faciate a lui quello che non potete fare a me…») («Божественне вчення, зазвичай назване „Діалогом про Боже Провидіння“, нове видання за невиданим сієнським рукописом, 1912, розд. LXIV).
Ми часто думаємо про те, що завинили нам інші, і зовсім не бачимо, що отримали від своїх батьків, від нашої Церкви, а найважливіше ‒ від Бога. Тому Господь запрошує нас бути іконою Його обличчя в цьому світі й відчути себе здатними віддати людям набагато більше, аніж вони можуть завинити супроти нас. Бо набагато більше Бог дає нам, аніж ми здатні в Нього просити.
Сьогодні ми слухаємо ці слова про велич Божого милосердя, супроводжуючи молитвами повернення додому однієї з важливих постатей національно-визвольних змагань України. У нашому соборі перебувають тлінні останки полковника Євгена Коновальця, який для нас є доброю нагодою пізнати історію змагань нашого народу за свободу і незалежність України, а також прислухатися до Божого слова, скерованого до нас.
Особливо важливою є постать полковника Євгена Коновальця для Києва. Як командувач підрозділів Січових стрільців у складі збройних формувань Української Народної Республіки, він захищав Київ від комуністичних радянських головорізів. Коновалець умів не розчаровуватися навіть тоді, коли історичні обставини, зокрема у 1920-х та 1930-х роках, начебто поставили крапку в змаганнях українців за свою незалежну, вільну, соборну Українську державу. Він не знеохочувався і ніколи не втрачав надії, бо вмів по-справжньому любити Бога і Україну.
Коли ми молимося за його вічний упокій, просимо в Господа Бога прощення його гріхів і провин у безмежному Божому милосерді, то покликані ще раз прислухатися до голосу історії як учительки життя і взяти з неї все те, що найкраще, найсвятіше, найбільш високе і шляхетне, а можливо й думати про те, щоб не повторити помилок минулого, не повторити всього того, що, власне, призвело до втрати української державності в минулому столітті.
Господи, будь милосердний над нами. Герої українського змагання за незалежність сьогодні кажуть нам, що справжній християнський патріотизм ‒ це любов до Батьківщини і до свого народу, яка допомагає не знемагати навіть тоді, коли нас спіткають невдачі. Цей патріотизм є не так ненавистю до ворогів, як здатністю любити свою землю, свій край і все робити для того, щоб гідність і свобода нашого народу були гарантовані його соборною Українською державою.
Господи, будь милосердний над нами. Прости гріхи наші. І у своєму милосерді зроби нас здатними любити так, як Ти любиш і прощаєш нас. Амінь.
Слава Ісусу Христу!
† СВЯТОСЛАВ
