Священник для українців у Словаччині отець Іван Коваль: Тут я зустрічаю людей, які для себе тільки відкривають Церкву, віру і Христа
Отець Іван Коваль розпочав служіння для українців у словацький містах Нітра і Трнава у квітні 2022 року. На початку повномасштабного вторгнення Словаччина стала важливою транзитною та приймаючою країною. За перші кілька місяців тимчасовий прихисток тут знайшло 78 тис. людей.
Разом з українцями-мігрантами до словацьких міст прийшла і УГКЦ. Відповідаючи на потреби вірних, вона заснувала громади в Нітрі і Трнаві — там, де раніше не було регулярного душпастирства українською мовою.
З якими викликами стикається священник на міграції та як змінюється служіння серед людей, що нерідко відкривають для себе віру вже за кордоном, — про це, а також про власний шлях до священства і перші роки служіння у Словаччині, о. Іван Коваль розповів в інтерв’ю Департаменту інформації УГКЦ.
— Отче, пам’ятаєте момент, коли Ви усвідомили, що хочете стати священником?
— Так, памʼятаю. Я в дитинстві постійно ходив із батьками та бабусею і дідусем до церкви. Мені подобалася Літургія, подобалося те, як служить священник. Це спонукало почати згодом допомагати парохові та стати вівтарником. Так поступово зароджувалося бажання і самому стати душпастирем.
Памʼятаю, у початкових класах перша вчителька запитувала, хто ким хоче стати. І я вже тоді відповів, що хочу бути священником. Можна сказати, я з дитинства мав прагнення служити Богові та людям, і в такий спосіб реалізувати своє покликання.
— Після кількох років священства Ви, попри молодий вік, стали деканом, поважною людиною у своєму регіоні. Але згодом вирішили поїхати на служіння за кордон. Як виникло таке бажання? Чому Словаччина? І яку роль у цьому відіграв Пасторально-міграційний відділ УГКЦ?
— Мій курс у семінарії був одним із перших, для яких ПМВ, ще тоді на чолі із владикою Йосифом Міляном, проводив спецкурс із місійного служіння за кордоном. Було дуже багато гарних прикладів священників, деякі були присутні, інші під’єднувалися онлайн. І в мене вже тоді зародилася думка, що цікаво було би спробувати послужити за кордоном для наших людей, що виїхали в еміграцію чи на працю далеко від дому.
На той час це було маленьке бажання, яке поступово зростало, тому моє служіння почалося в Україні, у Стрийській єпархії. Владика Богдан Манишин із благословення владики Тараса Сеньківа рукопоклав мене на священника, і я якийсь час служив у Городоцькому районі (тепер — Львівський). Мене призначили священником на дві парафії. Але думка про закордон мене не полишала. І я відважився написати прохання ПМВ, якщо буде нагода для такого служіння, то я радо погоджуся. На той час думав про Іспанію, бо відвідав цю країну, вона мені була знайома і зацікавило служіння там. Окрім того, я знав, що там досить багато українців, і думав, що це буде актуально. Тобто за 4–5 років перед тим, як я приїхав до Словаччини, у мене вже було прохання про служіння в Європі.
Зі Словаччиною в мене повʼязані два моменти. Перший — коли владика Степан Сус став головою Пасторально-міграційного відділу, він скликав усіх священників, які потенційно були готові їхати за кордон, і запитав мене, чи хочу я служити у Братиславі. Але на той час я був не готовий до цієї пропозиції, бо вже почав вчити іспанську, налаштувався на ту країну і мені було важко переключитися. Я чесно відповів владиці, що за можливості все-таки хотів би поїхати до Іспанії.
Вдруге владика Степан запропонував мені Словаччину вже у 2022 році, на Благовіщення. Перед тим я мав розмову із владикою і сказав, що якщо буде потреба в душпастирі для наших людей в інших країнах, то я готовий відгукнутися. Тож єпископ телефонує мені на Благовіщення і каже: «Отче, маю для тебе благу вість! Треба священника до Словаччини, у два міста — Нітру і Трнаву». Я мав небагато часу на роздуми, оскільки залишалося 17 днів до Пасхи, а ці два міста потребували священника, тож погодився в той самий день. Фактично за тиждень після пропозиції владики Степана я вже був у Словаччині, і в цьому бачу також Боже провидіння, що мені двічі цю країну пропонували і в такий особливий день, на свято Благовіщення, владика сказав про цю потребу.
Я мав велику підтримку і владики Степана, і владики Тараса, який мене благословив на це служіння. Тому, можна сказати, у такий незвичний спосіб Бог попровадив мене сюди на служіння.
— Неодруженому священникові легше приймати рішення, бо він відповідає тільки за себе. Ви ж маєте сім’ю, маєте враховувати побажання близьких. Як родина відреагувала на таку пропозицію? Як Вас прийняла Словаччина?
— Пригадую один дуже гарний момент, як ми приїхали сюди і нас тут зустрічав римо-католицький єпископ Вільям Юдак. Ми мали приїхати по обіді, а добралися вже близько 22:00. І владика весь цей час нас чекав та особисто зустрів і запросив на вечерю. Я ще словацької добре не знав. Мені допомагало те, що я знав польську, бо протягом року мав заочне навчання у Польщі з роботи із залежними людьми. Це була справді тепла зустріч.
Я їхав у країну, де все потрібно було починати фактично з нуля. У Нітрі не було жодної Літургії українською мовою, у Трнаву доїжджав наш священник із Братислави — отець Ігор Марусин. Тому були певні виклики, але з Божою поміччю поступово знаходилися рішення, а також важливо, що поруч була сім’я та люди, які підтримували в цьому служінні.
Для сімʼї переїзд був викликом, передовсім тому, що потрібно було змінити школу для дітей, друзів, оточення та загалом місце і спосіб життя. Але дружина і діти мене підтримували.
Парафії формувалися поступово. Наші люди дізнавалися, що тут є український священник, цікавилися, приходили, знайомилися. Коли я десь чув українську мову, також знайомився, розповідав, що тут служу і запрошував на Літургію чи зустріч. Так потрошку почала формуватися громада. Слава Богові, вона з кожним роком збільшується.
— З чого розпочали служіння на новому місці і як формували та розвивали громади?
— Перше, що я собі поставив за мету, — створити хор, який мав співати Літургію. І нам це вдалося зробити в рекордні терміни — за тиждень—два. Я приїхав у четвер увечері, за три дні була Квітна неділя, моя перша Літургія, а наступної — Пасха. До Великодня в мене було 10 днів. Перші три зайняли поселення, домовленість за храм у Нітрі, де служитиму, пошук українських спільнот у соцмережах, де я повідомляв, що буде Літургія українською мовою.
На Богослужінні у Квітну неділю мені допомагав дяк Василь. Він їздив до Трнави, і відповідно співав і в Нітрі. Під час проповіді я повідомив, що потрібні люди, які співали б у хорі, що всі, хто має бажання, можуть долучитися. Зібралося кілька людей, ми почали проводити репетиції після Літургії. Так поступово формували хор в Нітрі та Трнаві.
Тобто все починалося з базових необхідних речей: де служити, з ким, як зібрати людей, знайомство з ними, створення хору, формування спільноти.
Перші пів року справді було важко. Кажу як є. В Україні я служив на великій парафії, працював із молоддю, сформував гарну молодіжну спільноту, молодіжні хори, створив дитячий хор (цей досвід допоміг у Словаччині), табори, поїздки, відвідування будинку для літніх людей чи сиротинців, проводив різні акції з молоддю. А тут приїжджаю — і мені треба все починати з початку. Люди нові, мене не знають, я їх також. Але поступово ми ставали один одному підтримкою, формували спільноту, щоб тут була справжня жива громада та повноцінне служіння.
— Памʼятаєте свій перший Великдень? Як змінилися Ваші громади за цих 4 роки і кількісно, і якісно?
— Наші люди побачили оголошення в інтернеті, що на Великдень буде Літургія українською мовою. Деякі зацікавилися і захотіли прийти. Тут є ще Словацька Православна Церква, яка на той час частину українців уже огорнула. Але з моїм приїздом українці одержали вибір. Багато відгукнулося, їм стало цікаво і вони прийшли. Найбільше людей було на Пасху. На Великдень на Службу до Нітри приїхав отець Андрій Євчук, який тоді був тимчасово повіреним у справах Апостольської нунціатури у Словаччині. І ми разом відслужили першу Пасхальну Літургію в Нітрі. Таким було знайомство із громадою і початок служіння.
Зараз людей значно більше. Не тільки на Пасху, а й у неділю. Бо якщо тоді ми починали з 10–12 осіб у неділю, що на одній громаді, що на іншій, то зараз у неділю приблизно по 50 людей. Тобто фактично на двох громадах 100 людей. Деколи буває більше. Тому ріст суттєвий. Ці люди постійно приходять на Літургію. Є ті, хто був на моїй першій Службі Божій на Квітну неділю. Тобто ці парафіяни від початку зі мною. Звісно, частина вірних змінюється: хтось їде в інші країни, хтось повертається в Україну, хтось навпаки, приїжджає.
— Українці у Трнаві і Нітрі — хто вони? Зокрема, Ваші парафіяни.
— До Словаччини під час війни приїхали українці з усіх регіонів України: і з Харківської області, і з Київської, загалом із центральних та західних областей. Із Закарпаття багато, бо звідти дуже близько до Словаччини.
Щодо парафіян, вагомою частиною громади залишається Захід України. Але попри це, багато представників і Центру, і Сходу. Я стикаюся тут із людьми з різних куточків України та місцевим населенням. Це дуже цікаве спілкування. Кожен має свою історію. Очевидно, багато трагічних, повʼязаних із війною. Деякі люди, наприклад, уже давно планували виїхати в іншу країну жити або працювати. А є і ті, хто вже тут мешкає набагато довше, ніж триває війна.
У громаді переважають жінки, але достатньо і чоловіків. Є країни, де дуже вагома частина це наші жінки і лише трошки чоловіків. Тут я би не сказав, що чоловіків аж так мало. Деякі свого часу приїхали сюди на працю будівельниками, лікарями тощо.
— Я бачила в соцмережах фото з першого Причастя у Вас на парафії наприкінці минулого року. Як вдалося залучити так багато дітей? І яку працю з малечею і молоддю проводите?
— Жінки переважно приїжджають із дітьми. Багато хто сам шукає нагоди, щоб дитина була підготовлена до сповіді та першого Причастя. Але деякі люди з Центру та Сходу України, хоча буває і із Заходу, не до кінця розуміють, навіщо це. Бо, наприклад, у їхніх храмах не готували дітей до першого Причастя. Стараюся пояснювати, чому це важливо.
Є сімʼї, які раніше взагалі не ходили до церкви, а тут почали. І вони щоразу запитують, а як правильно зробити те чи те, навіщо. Можна сказати, що саме тут вони віднайшли себе у вірі та пізнають Бога через участь у Літургії, через наші спільні зустрічі, молитву.
Я готував до першого Причастя дітей із двох парафій — Трнави і Нітри — разом. Ці зустрічі ми робили частково офлайн, частково онлайн. Було вісім першопричасників.
Уже 3 роки я є духівником на таборі спільно з УМХ Кошице. Це більше молодь, але інколи там є підлітки, які мають можливість познайомитися одним з одним, провести гарно час.
Сучасна молодь дуже активна. Вона хоче більше, ніж просто Літургії, — зустрічей, відповідей на свої запитання. На парафіях у Нітрі та Трнаві також маємо молодь, і час до часу влаштовуємо різні зустрічі. Також УМХ Кошице кілька разів приїжджала до Трнави, до Нітри, де молодь знайомилася.
— Ви влаштовуєте зустрічі і для сімей, які зазвичай проходять у неформальному форматі, за піцою чи кавою. Як виникла така ідея? І чи багато парафіян відгукнулося на таку пропозицію?
— Щодо сімейних зустрічей, то ідея виникла з того, що в Нітрі ми не мали місця для спілкування. Я хотів мати такі зустрічі, тому що це згуртовує людей. Це — нагода не тільки познайомитися ближче, а й можливість відкривати для себе щось більше в духовному плані. На деяких зустрічах ми ділимося історіями зі свого життя. Наприклад, однією з тем було чудо в житті людини. І кілька парафіян засвідчило, що пережили Боже чудо, коли Господь зберіг від смерті чи скалічення, чи що відчули допомогу Бога в таких життєвих ситуаціях, коли здавалося, що виходу немає. Такі живі свідчення відгукуються людям. Тобто в Нітрі ми досить часто йдемо на каву, спілкуємося, ділимося. У Трнаві маємо невелике приміщення у церкві, яке можемо час до часу використовувати. Тому деколи там збираємося, робимо собі каву, сидимо, спілкуємося, а деколи йдемо десь поблизу на піцу. Людям такий формат зустрічей сподобався.
Починалося все з того, що після перших Літургій у Трнаві та Нітрі частина людей залишалася на катихизації чи мала якісь запитання, і ми спілкувалися у храмі. Тож я запропонував, особливо коли холодно, йти після богослужіння туди, де тепло, і продовжувати наші розмови. Такий неформальний спосіб спілкування відгукується й подобається багатьом.
— Ваша громада займалася волонтерством. Які проєкти реалізували за цей час?
— Ми стараємося регулярно допомагати армії, Україні. Тут багато українців, які залишили свій дім, залишили або втратили все і вже не мають куди повертатися, дехто втратив родину, дехто тільки майно, — вони мають свої виклики. Але водночас усвідомлюють, що багато людей в Україні також потребують підтримки та допомоги. Особливо воїни на передовій. І ми стараємося через наших священників, капеланів передавати таку допомогу. Або, наприклад, до нас безпосередньо звертаються священники і кажуть, що потрібні кошти на автомобіль, чи на дрон, чи на щось інше — і ми долучаємося до таких збірок.
Часто співпрацювали із військовим капеланом отцем Іваном Ісайовичем із Закарпаття. Багато збірок провели й передали гроші через нього. Бо він безпосередньо їздив до хлопців на «нуль» і знав, що їм найбільше потрібно. Відповідно, ми передавали кошти, а він купував те, що треба: чи дрон, чи обладнання, чи щось інше. Також долучалися до збірок для війська отців зі Стрийської єпархії, отця Романа Ільницького й інших священників.
— Ви розповіли про теплий прийом єпископа в перший день Вашого приїзду до Словаччини. Як загалом відбувається співпраця з Римо-Католицькою і Словацькою Греко-Католицькою Церквами?
— Нас прийняли дуже добре. Римо-католики дотепер допомагають. Храми в Нітрі та Трнаві, де ми служимо, — римо-католицькі. Також донедавна я рахувався у штаті РКЦ, щоб перебувати тут офіційно, на законних підставах. А вже від нового року — у штаті Словацької Греко-Католицької Церкви.
Обидві Церкви нас підтримують. Ієрархи усвідомлюють, у якому важкому стані перебуває Україна. Тож не тільки моляться за мир, а й за можливості стараються допомогти в інший спосіб. Наприклад, нещодавно Словацька Греко-Католицька Церква робила збірку для України, щоб підтримати Київ та інші міста, які потерпали від відсутності тепла й енергії через російські обстріли.
Для мене це гарне свідчення, що Церква, незалежно від країни світу, відгукується на підтримку українців, а також дає можливість молитися своєю мовою, зустрічатися, бути разом.
— Як загалом словацьке суспільство ставиться до українців? І чи відчули Ви зміни за ці 4 роки?
— Зараз зауважую певні зміни. Якщо на початку домінувала думка, що це буде коротка війна (і в Україні так думали), потім поступово з’явилося розуміння, що вона не закінчиться швидко.
Ті люди, з ким я стикаюся, все більше починають усвідомлювати, що у війні не винні ті, на кого нападають. Тобто сюди доходили певні відголоски російської пропаганди, мовляв, Україна була винна в чомусь, тому почалася війна, або, наприклад, інші країни сприяли початку цієї війни. Зараз ця думка змінюється. Люди розуміють, що той, хто нападає, хто починає війну, той є катом, а не той, над ким знущаються. Частина словаків, щоправда, все ще залишається під впливом телебачення і російських наративів. Але потроху суспільство доходить до того, що причини війни набагато глибші, ніж вони думають.
На початку війни чимало українців засвідчило підтримку словацького суспільства. Були люди, готові пускати у свій дім, деколи й безкоштовно, допомагали матеріально. Очевидно, ця допомога з часом зменшилася не тільки на державному рівні, а й від простих громадян. Але саме в ці перші місяці, коли українці їхали і не знали, куди, що з ними буде, скільки це триватиме — ця підтримка словаків була дуже важливою. Думаю, багато наших людей вдячні словацькому народові, що він став тією підтримкою на початку, як і багато інших європейських народів. Словаки дали поштовх, щоб українці потрошки ставали на ноги, знаходили роботу, садочки чи школи для дітей, поки не зможуть повернутися до України.
— Іноді священники УГКЦ за кордоном служать наодинці, наприклад, на Кіпрі чи в Молдові. Отці кажуть, що це певний виклик. У Вас краща ситуація — у Братиславі служить Ваш колега отець Ігор Марусин. Як складаються з ним стосунки, чи можете один одного за потреби підмінити?
— Я мешкаю на заході Словаччини. Звідси близько не тільки Братислава, а й Будапешт і Відень, де також є наші священники. Десь до 200 кілометрів. До отця Ігоря найближче — менше 100 кілометрів. Ми з ним часто бачимося, зокрема на різних заходах, які організовує Греко-Католицька Церква і де ми залучені. Також є прощі чи спільні події, празники та спілкування телефоном.
Щодо заміни, то все одно важко. Кожен отець відповідальний за свої парафії, відстань все одно не дає змоги обслужити їх усі. Тому добре, що в Будапешті, наприклад, певний час були отці василіани і я кілька разів користав з їхньої допомоги. Вони могли підмінити, коли було потрібно.
— Отче, Ви 4 роки мешкаєте у Словаччині. Як проходила адаптація? Що стало найбільшим викликом, а що — найбільшою радістю?
— Адаптація в мене тривала понад рік. Мені було важко переключитися на нові реалії служіння за кордоном. Вивчення мови зайняло певний час. Також відстань до родичів не дає можливості часто бачитися. Це все стало певним викликом, через який проходить більшість людей в іншій країні. Тож я не став винятком і проходив усі ці етапи.
На початку щось подобалося, щось не подобалося, але поступово нові знайомства, друзі, служіння відкривали мою потрібність тут як священника.
Коли краще вивчив мову і сформувалося певне коло спілкування, якісь базові речі почали швидше вирішуватися, все стало більш звично.
Хоча переїзд і нове служіння є викликом. Починати все з чистого аркуша — це дуже цікавий досвід. Ти бачиш, як формується парафія, відкриваєш для себе історії життя людей. Цей досвід допомагає глибше зрозуміти їхні потреби та зростати у священничому служінні.
— Цього року Ви мали перший ювілей священства — 10 років, своєрідний рубіж. Чи підбивали якісь підсумки? Як Ви змінилися за цей час, як змінилася Ваша віра?
— Так, я підбивав підсумки і зауважив, що з кожним роком та досвідом можна здобувати не лише знання, а й мудрість.
Я навчився деколи виходити за межі й ширше дивитися на людей чи ситуації. Якщо раніше міг сказати: «Треба робити тільки так», то сьогодні бачу життя в його розмаїтті культур, досвідів, релігії.
Для мене моментом відкриття став досвід порівняння служіння в Україні і за кордоном. Тут я зустрічаю людей, які фактично з нуля пізнають Бога. І це змінює мене як священника. У спілкуванні з ними зрозумів, що можу бути для когось першим кроком на шляху до Його пізнання. Я народився і виріс на Заході Україні, у глибоко віруючій родині, і мені здавалося, що всі знають, наприклад, «Отче наш». Для мене було відкриттям, коли тут я зустрів охрещених людей, які не знали цієї молитви. Тому тепер на сповіді, перед тим, як дати покуту, я деколи запитую: «Чи Ви знаєте молитву „Отче наш“?». Колись я би цього ніколи не запитав. Якщо людина не знає, я підказую, де її знайти і заохочую вивчити напамʼять.
Раніше я переважно спілкувався з людьми, які знали про Церкву, про молитву, про Бога з дитинства. А тут є багато дорослих українців, які для себе тільки відкривають Церкву, віру і Христа. І для мене це дуже глибокий та цінний досвід.
Розмовляла Анна ЯщенкоПасторально-міграційний відділ УГКЦ
