«Церква готова їх обіймати, готова прийти до них і бути з ними», — отець Роман Шкрібенець про духовний супровід ветеранів та сімей військових
«Та кому ми потрібні?» — із таким запитанням ветерани приходили на перші зустрічі зі священниками та психологами в Бердичівському деканату Київської архиєпархії УГКЦ. Згодом шестеро з них заснували громадську організацію, яка сьогодні представляє інтереси ветеранів у Чуднівській громаді. Для родин загиблих і зниклих безвісти військових парафіяльні спільноти також стали місцем, де можна розділити біль, знайти підтримку й не залишатися наодинці зі своєю втратою.
Як Церква допомагає людям, яких торкнулася війна, та чого сама вчиться в цій взаємодії — розповідає о. Роман Шкрібенець, директор Благодійного фонду «Карітас-Бердичів УГКЦ», ділячись досвідом проєкту «Зцілення», реалізованого за підтримки міжнародної благодійної організації «Церква в потребі».
— Отче, найперше розкажіть про Ваш проєкт підтримки ветеранів та родин військових і його головні завдання.
— У проєкті «Зцілення» головний наголос зроблено на духовній підтримці ветеранів і сімей військових, загиблих і зниклих безвісти героїв. І це мені як священникові дуже близьке: я розумію, що саме в цьому ми можемо принести найбільше користі. Ініціатива тривала в нас пів року: від травня до кінця жовтня 2026 року. До цього проєкту залучені священники, які надають духовну підтримку, та психологи, які працюють із цільовими групами.
У межах проєкту діють групи підтримки, де збираються ветерани та представники різних категорій родин військових. Зустрічі й активності ми проводимо в семи локаціях Бердичівського деканату Київської архиєпархії УГКЦ, де є наші парафії та вірні. Ми розуміємо, що на кожній парафії чимало людей, яких торкнулася тема війни та втрати. Скрізь є наші священники, які надають духовну підтримку на постійній основі, і це — додатковий ресурс для Церкви, щоб підтримати родини захисників.
Інша складова проєкту — ретрити й прощі для них, адже молитва — основа всього, що ми робимо. Маємо багато відгуків від учасників-ветеранів, для яких цей духовний досвід став новим та особливим. Адже ветерани, які беруть участь у проєкті, переважно не є греко-католиками — це люди, які про нашу Церкву чули, але не є парафіянами-практиками.
У такий спосіб парафії стають осередками, куди ветерани, навіть не будучи греко-католиками, приходять, щоб одержати підтримку, психологічний і духовний супровід. Наприклад, коли відбувається молитва за родини загиблих у храмі, учасники наших груп також долучаються до неї.
Проте здебільшого це духовні розмови та психологічні тренінги, які проходять у наших парафіяльних будинках або просторах, де ми також засвідчуємо присутність парафії. Наприклад, у Ружині церкви як окремої будівлі немає, але отець проводить ці зустрічі у ветеранському просторі.
І коли ветеранська спільнота чи громада має інформацію про наші заходи, вона поширює її та завжди зазначає, що місцевий священник такої-то парафії разом із фахівцями Благодійного фонду «Карітас» організовує захід для ветеранів чи родин військових. Також у Ружині, у ветеранському хабі, ми діємо спільно з іконописною школою: вони приходять туди, і отець, який має талант до іконописання, разом із ними пише ікони.
Це те, що наша Церква робить для ветеранів. Наприклад, у Вакуленчуку та Великих Коровинцях ми маємо власні парафіяльні простори, але учасники приходять і до церкви, і до нашого простору як до парафії, яка їх підтримує та допомагає.
— Тож це спільний проєкт Карітасу та парафіяльних спільнот?
— Саме так. Проєкт реалізується за підтримки Карітасу, але ми наголошуємо, що тут залучена парафія. Наприклад, у Ружині більшість учасників не знає мене як директора «Карітасу-Бердичів», але знає місцеву парафію й місцевого священника, який із ними працює.
У цьому й полягає особлива цінність Карітасу через його християнську ідентичність — ми бачимо людину цілісно: з її фізичними, психологічними, соціальними та духовними потребами і шукаємо найкращий спосіб, як на цю потребу відповісти. Парафія стає цим простором і відповіддю. Людина, яка пережила травму чи втрату, шукає не лише психологічної підтримки, а й відповідей на глибші питання: про сенс страждання, про віру та можливість жити далі. Тому ретрити й прощі — це не додаткові заходи, а простір, де людина знаходить нові внутрішні опори та проходить свій шлях духовного зцілення.
— Як парафії долучаються до цього служіння? Чи є в них розуміння власної співучасті та відповідальності? Адже це приклад соціального служіння Церкви й турботи про категорію людей, яку зараз ми просто не маємо права не помічати. Наскільки є відгук не лише від самих священників, а й від парафіяльних спільнот?
— Наприклад, коли ми молимося за загиблих, очевидно, до молитви долучаються не лише 10 матерів чи дружин військових. Це відбувається на рівні всієї парафії: приходять і ті віряни, які, можливо, безпосередньо й не дотичні до втрат, але це виховує в них відповідальність за цих людей. І ми всі разом із цими жінками молимося.
Інколи учасникам проєкту буває не дуже комфортно у храмі, якщо вони ніколи не були на щоденній молитві чи Літургії та потрапляють сюди вперше з нагоди тематичного заходу. Але дружнє ставлення до них вибудовує зв’язки й підтримку вже поза храмом. Парафіяни цікавляться їхнім життям, труднощами, які ті переживають, і так ми залучаємо їх до парафіяльного волонтерства.
Тобто все, що ми на парафії робимо для війська, відбувається переважно силами парафіян, але ми залучаємо і сім’ї із проєкту «Зцілення», щоб разом творити добро для громади чи для наших воїнів на лінії фронту.
— Яке загалом коло людей охопив Ваш проєкт?
— Проєкт охопив 180 учасників: 46 ветеранів, 66 членів родин ветеранів, 20 близьких зниклих безвісти, 47 представників родин загиблих, а також ветерана, який повернувся з полону.
— Як реалізуєте психологічний компонент проєкту «Зцілення»? Хто із психологів працює і в чому полягають найбільші потреби ветеранів та сімей військових, із якими Ви працюєте?
— Від початку заснування «Карітасу-Бердичів» у нас не було окремого ветеранського простору, але завжди працювали психологи, які надавали допомогу дітям. Весь цей час вони додатково навчалися та готувалися до нових потреб і викликів війни. Зараз у нас на постійній основі працюють дві психологині, які в тандемі надають допомогу не лише ветеранам, а й чинним військовослужбовцям та всім, хто зіткнувся із випробуваннями війни.
Вони глибоко розуміють ситуацію, адже їхні сім’ї самі причетні до війська, пережили втрати, біль через розлуку чи загибель рідних. Тож виклики наших людей вони відчувають на собі і знають, як працювати з цим важким досвідом.
Були випадки, коли на зустріч приїжджало 12 ветеранів, а до них заходило 2 жінки-психологині. Хлопці спочатку ставилися скептично: «Ну, дівчата, що ви нам зараз можете розказати нового?». Я в тих перших групах завжди намагався бути поруч для підтримки. Але вже за 15–20 хвилин розмови бачив серед них сміх, полегшення та прийняття. І хлопці виходили з таких зустрічей зовсім іншими.
Потім ветерани ділилися відгуками: один казав, що в житті б не подумав, що в 50 років візьме до рук пластилін, але, зрештою, створив ним особливу для себе картину. Тобто це свідчить про те, що хлопці справді беруться за роботу, коли бачать перед собою професіоналів і людей, яким вони направду небайдужі.
— Уже можна підбивати підсумки проєкту «Зцілення» і говорити про перші плоди?
— Коли ми розпочинали проєкт, я розумів, що ми матимемо групи підтримки для родин загиблих і зниклих безвісти, адже як священник працював із ними постійно й усвідомлював, якою має бути допомога. А от власне ветеранських зустрічей я раніше не проводив, тому трохи хвилювався, що цей напрям стане для нас більшим викликом.
Проте зараз бачимо, що половина учасників проєкту — це саме ветерани. І з ними ми вчилися працювати впродовж усього цього часу. А вони поряд із нами шукали шляхи нової інтеграції у громаду.
На перших зустрічах, коли ми знайомилися та спілкувалися з ветеранами, вони приходили з дещо болісним запитом: «Та кому ми потрібні? Та хто про нас знає? Що ми вартуємо у своїй громаді, серед своїх людей? З нами зараз перестають навіть вітатися».
Тоді я їм сказав: «Хлопці, якщо ви самі про себе не говоритимете, про вас ніхто не говоритиме. Але для того, щоб говорити й мати силу слова, ви повинні мати чітку стратегію — що саме хочете донести до громади». І ми почали над цим працювати разом.
На одній із зустрічей зібралося 12 ветеранів. Коли ми почали говорити про те, як вони бачать свою присутність у громаді й якої допомоги потребують, виявилося, що маємо 12 різних бачень.
Я сказав: «Друзі, ви всі з одного контексту, але говорите про зовсім різні речі. Щоб об’єднуватися й говорити про себе, треба створити організацію зі своїми цінностями, завданнями та напрямами роботи».
Ця ідея їх дуже запалила: «Але ж ми не знаємо, як це робити і хто нам допоможе?». Я запросив нашу волонтерку-юристку, і ми провели чотири повноцінні сесії: визначали, чим ветерани хочуть займатися, чого бракує у громаді, як зареєструвати організацію та з якими викликами доведеться зіткнутися.
Зрештою, шестеро активних ветеранів, які хотіли змінювати щось довкола себе, стали засновниками громадської організації «Спільний рубіж». За місяць нам вдалося її зареєструвати. Тепер вона представляє інтереси ветеранів у Чуднівській громаді й порушує питання, пов’язані з їхнім життям та діяльністю.
Ветерани активно взялися до роботи, навколо них сформувалося коло інформаційної підтримки. Громада почала зауважувати їхню значимість, доручати їм окремі напрями роботи. І тепер вони вже допомагають громаді вирішувати питання, з якими вона сама не могла впоратися. Це приклад того, як завдяки проєкту народилася і втілилася цілком конкретна ініціатива.
У межах проєкту в серпні ми провели автопробіг до Дня пам’яті захисників України. Оскільки громада дуже велика й охоплює багато сіл, ми організували автопробіг місцями поховань наших воїнів. Він охопив приблизно 12 населених пунктів і понад 140 могил загиблих захисників. Ми провели весь день у дорозі: найперше молилися на кожному цвинтарі, а також зустрічалися з родинами, чиї рідні там поховані.
Це був день, сповнений не лише духовної складової, а й інформаційної: люди дізнавалися, що цей автопробіг організовано громадською організацією «Спільний рубіж» і Благодійним фондом «Карітас-Бердичів УГКЦ».
У вересні та жовтні ми провели дві великі прощі — до Погоні і Старуні та Гошева, які об’єднали учасників із різних груп: це і сім’ї ветеранів, і родини загиблих та зниклих безвісти. Вони всі разом вирушили у спільну прощу молитися за загиблих, визволення полонених, захист воїнів на фронті та здобуття перемоги. Крім молитовної частини, прощі містили і психологічний компонент.
Важливими заходами поєднання духовного та психологічного супроводу стали два триденні ретрити, які спільно проводили священник і психолог. У відпустовому центрі у Страдчі 20 ветеранів 3 дні роздумували над темою «Пошук і зустріч із собою». Надзвичайно чуттєвою була Хресна дорога, де кожен ветеран читав розважання та ніс свій хрест на Голгофу.
У домініканському монастирі в Кам’янці-Подільському 20 матерів, які переживають утрату, шукали джерела зцілення розбитих болем сердець.
— Отче Романе, Ви побачили, як відбувається взаємодія учасників проєкту (ветеранів, сімей загиблих, зниклих безвісти). Що найважливіше Церква може дати або вже дає таким людям, що змінила в них? І що ці спільноти зранених війною людей можуть дати Церкві? На що варто всім нам звертати увагу і переосмислювати під час роботи з ними?
— Найперше, що Церква може дати, — це відчуття спільноти, обійми для всіх, незалежно від конфесії. Можливо, серед них є люди з надламаною вірою, але навіть їх Церква готова обіймати, готова прийти до них і бути поруч. І від того виникає усвідомлення навіть у тих хлопців, які не вірять у Бога, що храм є просто біля них, він діє, і це добре для них.
Що вони можуть дати Церкві? Це якраз усвідомлення того, що ми не просто люди, які закрилися у храмі чи спільноті, помолилися вервицю чи зібралися в неділю на Літургію, а що Церква відкрита для всіх. Це деяких парафіян, можливо, і лякає — що до храму заходять ті, кому, як їм здається, «не пасує» сюди заходити. Але вони заходять, вони разом, і це для парафіян важлива школа.
По-перше, ми як Церква до кінця не знаємо, як реагувати на певні виклики. Під час груп підтримки, які ми проводили у храмі, інколи ветерани казали парафіянам: «Для чого ви нас фотографуєте? Я не дозволяю вам це робити». І для парафіян це ставало шоком: «Як це так, він прийшов до моєї церкви, а я не маю права його сфотографувати?». Ні, не маєш права без його згоди. І це для нас навчальний досвід, ми всі вчимося поважати іншого.
По-друге, практично всі парафіяни мають когось на фронті. Навчатися спілкуватися з чужим ветераном — це інколи спосіб збагнути, як спілкуватися з рідним, адже навіть у людей, які стоять із вервицею в руках, не завжди все легко в родинному спілкуванні із власними ветеранами.
Через таке служіння Церква не лише допомагає долати наслідки війни — вона сама вчиться бути Церквою в нових обставинах. Тому це взаємна школа: як ми можемо жити разом і, попри всі виклики, залишатися єдиною спільнотою. Хоч ми різні та належимо до різних конфесій, можемо бути разом. Ветерани та родини військових приносять у парафії свій біль, досвід, а інколи й недовіру. І цей досвід спонукає нас переосмислювати власні підходи, ставати уважнішими, відкритішими та значно чутливішими до людської гідності.
