«В умовах війни у мене з’явилося поняття «стабілізація в Бозі»», — сестра Онуфрія Бачинська про служіння у Запоріжжі
Це інтерв’ю зі с. Онуфрією Бачинською, яка служить у Донецькому екзархаті УГКЦ у Запоріжжі, ми записували 3 листопада — у День жалоби, оголошеної в місті й області за загиблими внаслідок російського авіаудару по Комишувасі, селищу неподалік обласного центру.
Напередодні російські війська завдали по ньому серії ударів керованими авіабомбами. Під обстріл потрапив гуманітарний осередок, де місцеві жителі отримували допомогу. На той час уже було відомо про десятки загиблих, а пошуково-рятувальні роботи тривали.
Перед початком розмови ми запитали сестру, чи готова вона говорити після безсонної ночі. Її відповідь була по-християнськи простою: три—чотири ночі на тиждень у Запоріжжі минають без сну, а що буде завтра, — ніхто не знає, тож варто дякувати Богові за можливість зробити щось сьогодні.
У таких умовах с. Онуфрія, монахиня Згромадження сестер служебниць Непорочної Діви Марії, продовжує служити людям у прифронтовому місті. Її праця охоплює психодуховну й фізичну реабілітацію, підтримку дітей, родин, внутрішньо переміщених осіб і ветеранів.
Про монаше покликання, щоденну «стабілізацію в Бозі» і про те, що допомагає залишатися поруч із людьми, чиї потреби інколи перевищують людські можливості — говоримо далі.
«Я не бачила себе монахинею»: від підпільного християнства в родині до Божого дотику в Карпатах
— Сестро, в одному з інтервʼю Ви розповіли, щоне бачили себе в монашому житті. Як почався Ваш шлях до Згромадження сестер служебниць Непорочної Діви Марії?
— Я вступила до Згромадження сестер служебниць у 1999 році. 24 серпня разом із дев’ятьма іншими кандидатками мене офіційно прийняли. Проте сестер я знала ще з 1991 року.
Тоді ми жили у Львові. Мої батьки переживали певні труднощі у стосунках, тому мама шукала духовної підтримки. Батьки були християнами, хоча не ходили до церкви щодня. Водночас їхні батьки з обох сторін були глибоко віруючими.
Моя прабабуся по батьковій лінії переховувала греко-католицьких священників і брала активну участь у житті підпільної Церкви. Вона не розповідала про це ні дітям, ні внукам, бо оберігала їх. По маминій лінії дідусь був зв’язковим УПА. Перебуваючи в Сибіру, він знався з багатьма священниками й залишався глибоко віруючою людиною.
Саме прабабуся навчила мене молитися. Коли ми приїжджали до неї в село на канікули, наше християнське життя було дуже активним: ми ходили до церкви, молилися вранці та ввечері. Вона розповідала нам біблійні історії, житія святих та історію України через легенди й оповідання. Я була ще маленькою, але ці історії поступово відкладалися в моєму серці. Коли ж ми поверталися до Львова, це духовне життя вже не було таким активним.
Мама, шукаючи духовної підтримки, побувала в різних релігійних спільнотах, а згодом ми прийшли до церкви Святого Онуфрія, монастиря отців василіан. Тоді він був зруйнований: із цілого приміщення залишилася лише одна кімната, у якій не протікав дах. Церква також була знищена.
Мама знайшла там підтримку, якої довго шукала. При церкві також активно працювали з дітьми та молоддю. Тож ми почали часто приходити, хоча я не дуже любила молитися — це було радше бажання мами.
Згодом до нас приєднався і батько. Ми молилися за нього, і він пережив глибокий досвід Божої дії у своєму житті. Але для мене особисто Бог ще не був близькою Особою.
— Коли Ви вперше познайомилися зі сестрами служебницями?
— При церкві Святого Онуфрія сестри служебниці мене катехизували, працювали з дітьми та молоддю. Мені подобалося їхнє служіння, їхній габіт, те, як вони працювали з людьми. Але я ніколи не думала, що стану монахинею.
Ми з багатодітної сім’ї — нас семеро дівчат. Мої молодші сестри іноді говорили, що хотіли би спробувати монаше життя, а я навіть не задумувалася над цим.
У 1993 році одна літня монахиня, сестра Йосифата, подарувала мені образок блаженної Йосафати Гордашевської та невелику книжечку про неї. Тоді сестра Йосафата ще не була проголошена блаженною. Я прочитала цю книжечку, і її постать мене дуже захопила. Почала молитися до неї.
Мені подобалося, як вона працювала з дітьми та молоддю. І я бачила, як сестри служебниці продовжували це служіння у своєму житті.
— Ви також почали допомагати сестрам у їхньому монастирі?
— Згодом я почала приходити до головного провінційного дому згромадження на Пасічній у Львові. Це — дар митрополита Андрея Шептицького для наших сестер. За радянської влади будинок у них забрали, а згодом повернули, коли там ще був музей: на одному поверсі працював музей, а на іншому вже жили сестри.
Будинок був дуже зруйнований, тому я приходила допомагати.
Мої батьки, хоча й не мали перед тим глибокого досвіду релігійного життя, завжди вважали своїм обов’язком підтримувати Греко-Католицьку Церкву. У нашій родині часто зупинялися монахи й монахині, приходили на обіди. Якщо батьки не могли допомогти фінансово, то робили це фізично. Батько ходив на будову, відновлював церкву Святого Онуфрія, а згодом — Святого Андрія отців василіан у центрі Львова.
Батьки власним прикладом передавали нам розуміння, що це — наша Церква, наші сестри й отці, яких потрібно підтримувати.
На Левандівці жили старенькі сестри, які залишилися ще з підпілля. Ми також приходили до них допомагати: прибирати, готувати будинок до свят. Одна із сестер мала психічні розлади внаслідок катувань під час допитів. Ми знали їх і були близькими до них, але я все одно не думала, що стану сестрою служебницею.
— Коли Ви почали замислюватися над своїм майбутнім?
— У 9-му класі я брала участь у Марійській дружині, організовувала літні табори при церкві. Мені подобалося мандрувати в гори, відкривати старі монастирі отців василіан, працювати з дітьми. Я мала певні лідерські задатки, і ця діяльність приносила мені радість.
Коли я закінчувала 9-й клас, мама запропонувала вступити до ліцею імені Климентія Шептицького. Вона хотіла, щоб я зростала у християнському середовищі. Але я не дуже хотіла там навчатися — прагнула залишитися у своїй школі. Тож пішла складати вступні іспити з наміром їх провалити. Але не любила залишати порожнього листка на тестуваннях, тому виконала все. І коли прийшла за результатами, то фактично прийшла забрати документи. Однокласники тоді запитали: «Які документи ти хочеш забирати? Подивися, скільки балів набрала!».
Я була чи не пʼята в рейтингу. І тоді зрозуміла, що це було Боже втручання — Його дарунок, щоб я там навчалася.
У ліцеї сестри служебниці були нашими класними керівниками і продовжували супроводжувати мене вдуховній формації. Це було для мене рідне середовище, адже я вже добре знала їхнє згромадження.
— Чи пам’ятаєте момент, коли почали відчувати Бога як живу Особу?
— Це сталося, коли я переходила з 10-го в 11-й клас. Під час молодіжної мандрівки в Карпати я відчула глибоке бажання побути в тиші. Залишила компанію біля ватри й пішла на самоту.
Я тоді не розуміла, що Бог робить і як торкається мого серця. Але переживала щось дуже глибоке: плакала, запитувала Його, чого Він хоче від мене. Навіть сварилася з Ним, бо не розуміла. Це був особливий дотик до душі.
Відтоді Господь почав відкриватися мені як жива Особа. Я почала шукати тиші, молитви. Літургія та Євхаристія набули для мене глибокого значення.
До того часу участь у богослужіннях була радше традицією, способом заспокоїти батьків. У нашій родині було багато обов’язків: потрібно було пильнувати молодших сестер, допомагати їм з уроками, бо батьки багато працювали. Часу для себе було мало.
Я могла сказати батькам, що йду на Літургію, а сама йшла погуляти із друзями, бо потребувала часу для себе. Мама завжди запитувала, хто проповідував і про що була проповідь. Я на ходу вигадувала відповідь, бо добре знала священників і часто потрапляла в ціль.
Але між 10-м і 11-м класом щось змінилося. Бог почав ставати для мене живою Особою. Я все ще не розуміла Його, але й не мала внутрішнього спокою без Нього.
— Коли Ви зрозуміли, що хочете присвятити своє життя монашому служінню?
— Мої однокласники іноді жартували, що я закінчу монастирем. Я віджартовувалася, а інколи навіть грубо відповідала, бо мене це дратувало. Але водночас продовжувала потребувати тиші та зосередженості — Бог тихенько діяв у мені.
Після закінчення 11-го класу постало питання: що робити далі?
Я планувала вступати до медичного закладу, бо медицина була мені близькою. Але не мала внутрішнього миру.
Тоді я поговорила із провінційною настоятелькою про вступ до згромадження. Вона сказала, коли мені приїхати. Я повідомила батькам, що йду до монастиря. Мама багато плакала, а батько не сприйняв мого рішення серйозно — подумав, що це чергова моя мандрівка в Карпати. Він ще довго не міг прийняти мого вибору.
Але я пережила особливий Божий дотик до свого серця. Цьогоріч минуло вже 27 років, як я продовжую своє служіння в монастирі.
«Моє завдання — бачити не обмеження, а можливості людини»: реабілітація як служіння
— Харизма Вашого згромадження охоплює служіння хворим, дітям і молоді. Ви розповідали, що медицина була Вам близькою ще до вступу в монастир. Як Ви прийшли до реабілітології? Це був свідомий вибір чи шлях, який поступово відкривався перед Вами?
— Наше служіння охоплює працю з дітьми, молоддю та старшими людьми, провадження дитячих садочків і шкіл, медичний супровід, а також дбання про красу Божих храмів.
Я знала, що сестри здавна виготовляли ліки й різні мазі із трав. Мені це було дуже близьке та цікаве. Коли я вступила до згромадження, сестри більше бачили мене в пасторальній праці з дітьми та молоддю і пропонували навчатися в педагогічному закладі.
Я відповідала, що можу цим займатися, але відчувала, що це не зовсім моє. Тоді я працювала в катехитичних школах, створювала катехитичні групи, готувала дітей до Святих Таїнств, провадила молодіжні й дорослі спільноти.
Коли я опинилася в Коломиї, де служила на трьох парафіях і в кількох навколишніх селах, побачила, що можу поєднати пасторальну працю з навчанням. Там був медичний коледж, тож я попросила благословення настоятельки, написала прохання — мені дозволили навчатися. Так я закінчила Коломийський медичний коледж.
Після цього хотіла продовжити навчання в медичному університеті, але розуміла, що маю прогалини у знаннях англійської мови та математики. Попросила, щоб для мене підготували проєкт фінансової підтримки на додаткові заняття з цих предметів.
Мене вислухали, але згодом виявилося, що про моє прохання забули. Це було дуже боляче й образливо. Я плакала і запитувала Бога: як так могло статися? Згодом побачила в цьому особливий Божий провід.
Настоятелька запропонувала мені спробувати попрацювати в медицині, щоб відчути чи це моя дорога. До того часу сестри вже працювали в цій сфері, хоча серед нас не було реабілітологів.
Я вирішила спробувати й на один рік пішла працювати до місцевого реабілітаційного центру для дітей з інвалідністю. Там була дуже добра команда, гарний колектив, хоча це був державний заклад.
Саме ця праця стала початком мого шляху до реабілітації.
Спершу я вирішила побачити сам університет. Коли зайшла до Львівського державного університету фізичної культури, який тоді готував фізичних терапевтів і реабілітологів, відчула себе як вдома. Це були наче рідні стіни: вперше заходиш у незнайоме місце, а воно вже тобі близьке.
Навчатися було неважко, навпаки — дуже цікаво. Я відчувала, що це моє.
Коли я вже закінчувала навчання, Український католицький університет створював кафедру реабілітаційної медицини й організовував багато додаткових курсів для студентів. Я брала в них участь, наскільки могла. Частину коштів заощаджувала із відпусток, бо хотіла завершити навчання й бути добре підготовленою фахівчинею.
Із 3-го курсу я вже працювала в реабілітації, зокрема з дітьми в садочку та школі. Серед дітей були ті, хто мав цукровий діабет, синдром Дауна й інші потреби. Я розробляла реабілітаційні програми й набиралася практичного досвіду.
Під час навчання працювала також із дітьми в Чорнобильській лікарні у Львові, а також із пацієнтами з різними неврологічними порушеннями. З кожною практикою дедалі більше відчувала, що це моя дорога.
Одного разу на тренінгу в Українському католицькому університеті, присвяченому ерготерапії, фахівчиня, яка приїхала викладати, сказала мені: «Ти мислиш як ерготерапевтка». Тоді ерготерапія ще не була належно представлена в Україні. Я спробувала розвиватися в цьому напрямі й не шкодую жодного дня, що поєдную фізичну терапію та ерготерапію.
Ерготерапія для мене — це передусім про гідність людини, її когнітивне відновлення, самостійність і цінність. Навіть якщо особа пережила травму й має значні обмеження, вона залишається людиною.
Моє завдання як ерготерапевта — бачити не обмеження, а можливості, максимально розвивати їх у межах можливого й допомагати людині бути якомога самостійнішою. Це дуже творча праця, і вона мені надзвичайно близька.
Фізична терапія більше зосереджена на фізичному відновленні. Ти бачиш тіло, яке постраждало внаслідок аварії, війни, вибухової травми чи іншого захворювання. І спостерігаєш, як Господь клітинка за клітинкою відбудовує його. А ти служиш таким інструментом.
— Після закінчення навчання Ви почали працювати в реабілітаційному центрі «Модричі» у Трускавці?
— Так. Я працювала там як зі студентами, так і з пацієнтами. Згодом очолила реабілітаційний та ерготерапевтичний напрями.
Там я змогла професійно розвиватися, зростати і здобула дуже широкий практичний досвід. Ми працювали з різними нозологіями: черепно-мозковими травмами, неврологічними та спінальними травмами, ампутаціями, наслідками війни. Були також діти з різними порушеннями розвитку, зокрема аутизмом, і старші люди.
Попри велике навантаження та втому, я щодня бачила, що це моя дорога. І вона дуже природно поєднується з монашим життям та служінням.
Між обстрілами і людськими потребами: як сестри служать у прифронтовому Запоріжжі
— Після служіння у Трускавці Ви переїхали до Запоріжжя. За яких обставин це сталося?
— Понад рік тому ми отримали запрошення від владики Максима Рябухи, екзарха Донецького. Він кілька разів говорив із сестрами про свою мрію створити католицьку школу в Запоріжжі й залучити до служіння в ній наше згромадження. Сестри вже мали досвід провадження такої школи в Києві.
Коли до нас надійшов лист із запрошенням, я зрозуміла, що це також момент розпізнавання Божої волі. На нові терени нас не призначають автоматично — сестри мають самі зголоситися. Спочатку охочих не було, згодом зголосилася одна сестра, тоді як для служіння потрібно було двоє.
До того часу я мала багато пацієнтів і їхніх родичів із Півдня та Сходу України. Під час повномасштабної війни багато волонтерила. У Трускавці ми також приймали табір тимчасового перебування для внутрішньо переміщених людей, і я фактично бачила там людей з усієї України. Мені боліло за ці землі, я молилася за них і думала про можливість служити там.
Коли прочитала листа, сказала Богові: «Я би поїхала, але я не вчителька і не хочу перекваліфіковуватися, бо це не моє. Якщо йдеться про іншу працю — я згідна». Про це розповіла лише своєму духівникові та близькій коліжанці.
Минуло приблизно 10 днів і надійшов інший лист від провінційної сестри про можливість праці з дорослими. Я сказала: «Добре, Ісусе, я Тебе почула». Для мене це була дуже пряма відповідь на запрошення, і так я опинилася в Запоріжжі.
— То зараз Ви служите в парафії з дорослими?
— Так, але також катехизую дітей і дорослих та відповідаю за катехитичну школу. У нас є п’ятеро катехитів, ще четверо навчаються в Катехитично-педагогічному інституті при Українському католицькому університеті.
На території парафії також діє садочок «Ангелятко», де я працюю з маленькими дітьми та вихователями. За можливості спілкуюся і з батьками.
Водночас продовжую працювати в реабілітації, бо це частина мене. Я не можу не мислити як реабілітолог. Працюю на пів ставки із внутрішньо переміщеними людьми в межах проєкту Карітасу. Поєднувати цю роботу з парафіяльним служінням на повну ставку було б важко.
Також багато волонтерю з військовими. У Запоріжжі є ветерани, які залишилися на узбіччі суспільства: хтось має травми, хтось пережив інсульт, хтось повністю залежний від допомоги інших. Я працюю з їхнім відновленням.
Це — моє волонтерство: отець виділив мені кімнату в парафії, і ті, хто може, приходять туди, до тих, хто не може, я їжджу у військовий штаб.
Разом із отцем Олександром Богомазом ми також почали проводити психодуховні реабілітації. Такий досвід маю з 2014 року: ми організовували їх у Стрийській єпархії разом із владикою Богданом Манишиним, теперішнім керівником Департаменту військового капеланства УГКЦ. До цих реабілітацій долучалися військові та їхні сім’ї з усієї України.
Тепер проводимо такі і для запорізьких ветеранів. У липні вже мали виїзну програму, на грудень плануємо наступну. На такі зустрічі чоловік і дружина приїжджають разом. Із ними працюють психолог, арттерапевт, священник, я як реабілітолог і волонтери.
Ми прагнемо підтримати сімейні стосунки. Бачимо, що багато сімей розпадаються, і війна завдає їм додаткових ран. Як Церква, ми шукали відповіді на запитання: що можемо зробити?
Зцілювати може Господь, а наше завдання — допомогти сім’ям звернутися до Бога, іноді вперше познайомити їх із Ним і молитвою.
До речі, після нашої липневої психодуховної реабілітації дві пари взяли церковний шлюб. Якщо ж учасники потребують фізичної реабілітації після травм, то можуть окремо звернутися до мене.
— З якими думками Ви їхали до Запоріжжя? Яким застали місто під час війни?
— Я не мала досвіду життя у великому місті. Завжди жила в маленьких містах, які мені дуже рідні. Тому трохи боялася, чи дам собі раду в Запоріжжі.
Саме місто справило на мене враження такого, що застрягло в 60-х роках — і за ментальністю, і за інфраструктурою. Особливих очікувань я не мала. Просто просила Бога, щоби Він мене провадив, давав світло й показував, де моє місце.
— Скільки людей належить до Вашої парафії?
— Кількість парафіян коливається від 100 до 300 осіб. Є ті, хто стабільно бере участь у щоденній Літургії і приходить на молитву щонеділі.
У катехитичній школі маємо 28 дітей: дошкільнята, молодші школярі, діти середнього шкільного віку та підлітки.
— Що найбільше змінилося у Вашому щоденному житті після переїзду до Запоріжжя? Чи довелося по-новому організовувати служіння через постійні обстріли?
— Мої рідні та сестри-монахині іноді бояться за мене більше, ніж я сама. Читаючи новини про обстріли, вони дуже хвилюються, тому після кожної важкої ночі я пишу провінційній настоятельці повідомлення, щоб заспокоїти, що в нас усе гаразд. Сестри чекають на ці звістки із трепетом, бо далеко від Запоріжжя все переживається інакше.
Не скажу, що ми адаптувалися. Але коли небезпеки дуже багато, тіло й мозок у певний спосіб пристосовуються. Якби я була науковицею, то написала б дослідження про здатність організму адаптуватися.
Це може бути травматичний досвід: іноді починає страждати пам’ять, я зауважую, що менше фіксую побутові речі, бо організм спрямований на основні функції.
Глобально наша місія не змінилася: бути там, де єнайбільша потреба. Ми із сестрою Герардою шукали, щоби Бог показував, де саме є ця потреба.
Тут дуже багато сімей втратили рідних. Коли я жила у Трускавці, у кожній 4-й чи 5-й сім’ї хтось був військовим: батько, мама, брат або сестра. У Запоріжжі це стосується майже кожної сім’ї.
— Ви маєте змогу безпечно молитися, проводити заняття під час обстрілів?
— Ми молимося в церкві, яка немає укриття. Буває, що над нею літає дрон, але ми не припиняємо молитви.
У католицькій школі «Дон Боско», де працює сестра Герарда, усі класи облаштовані в укритті. Коли я приходжу до садочка, ми стежимо за сповіщеннями. Повітряна тривога може охоплювати все місто, але є інформація про те, у якому районі більша небезпека. Відповідно реагуємо і спускаємося з дітьми в укриття, де продовжуємо заняття.
Діти через це тривожніші, непосидючі, їм важче зосередитися. Це впливає і на дорослих, але найбільше — на дітей. Тому наше завдання — просто огорнути їх теплом і любов’ю.
— Ви маєте досвід праці з дітьми та молоддю. Чи зауважуєте зміни в дітях, які тривалий час навчалися дистанційно й живуть в умовах постійної небезпеки?
— Запоріжжя особливо змінилося, коли стало прифронтовим містом. Діти тут мають менше можливостей для соціалізації.
У місті відкривається дедалі більше шкіл, де облаштовують укриття, і вони нарешті можуть навчатися на денній формі. Але багато хто й далі навчається дистанційно, а це означає ізоляцію.
Я зауважую, що дітям важче зосередитися, вивчити певний обсяг тексту чи виступити перед іншими. Коли готую з ними свято, маю пам’ятати, що вони можуть розгубитися або не впоратися із завданням, яке раніше було посильним для дітей такого віку.
Цього року сестри нашого згромадження запросили нас із дітьми на табір у Микуличині, щоби вони могли хоча б трохи побути в безпечному середовищі. Багато дітей мають панічні атаки, тому я не брала їх без батьків. Із нами їхали мами, які самі виховують дітей: батько на війні, його немає або він загинув…
Це були діти, які від початку війни жодного разу не виїжджали із Запоріжжя. Для декого навіть поїздка потягом стала новим досвідом.
Коли ми приїхали до Микуличина, діти не могли набігатися. Їх ніхто не заганяв в укриття, не треба було нікуди тікати. Не літали дрони, не було обстрілів.
Діти просили мам не повертатися, казали, що хочуть перевестися до місцевої школи. Їм був дуже потрібний простір, де можна досхочу бігати та гратися. Ми ходили на річку, і я не могла витягнути їх звідти, бо їм так подобалося.
На жаль, вони позбавлені простих речей: можливості бігати на вулиці, спілкуватися, бути разом. Тому на парафії ми організовуємо для них дозвілля. Іноді катехитичне заняття триває менше, ніж забави, бо дітям потрібен час на спілкування, гру і просто радість.
— Що допомагає Вам продовжувати служіння в таких обставинах, коли немає швидких результатів, а потреб значно більше, ніж можливостей допомогти? Що Вас тримає і в чому Ви бачите світло в Запоріжжі?
— Завжди — Євхаристія. Ми щодня маємо Літургію і перебуваємо в євхаристійній присутності. Ми живемо в орендованому житлі, де облаштували маленький монастир, і маємо кивот.
Євхаристійна присутність нагадує нам, що є Той, хто тримає нас у своїй опіці.
Я також дуже люблю їхати до Дніпра, навіть коли просто переїжджаю з одного берега на інший. Дніпро — могутня велика річка. Зараз він значно обмілів, видно пороги, але ця річка текла крізь століття і продовжить текти, коли нас уже не буде. Це нагадує мені, що все в руках Божих.
Ще під час повномасштабної війни, коли я жила у Трускавці й багато працювала із військовими, їхніми сім’ями та дітьми, у мене з’явилося таке поняття, як «стабілізація у Бозі». В умовах війни немає певності — ти не знаєш, чи прокинешся завтра, чи зможеш перейти з одного місця в інше. Дуже гостро відчуваєш крихкість життя і власну смертність: усвідомлюєш, що будь-якої миті можеш померти.
Перші християни жили з таким усвідомленням постійно. Навіть коли гоніння припинялися, вони зберігали його. Мені здається, наше християнство трохи віддалилося від цієї свідомості. Сьогодні не дуже природно думати про смерть, а тут це усвідомлення особливо гостре. Але воно не веде до розпачу, а дає надію: ти знаєш, що перебуваєш у Божій опіці і що в Ньому є майбутнє.
По-людськи може здаватися, що майбутнього немає, бо щодня руйнуються життя й домівки. Але ми молимося і просимо: «Боже, прийми у свої батьківські руки життя, яке сьогодні обірвалося внаслідок авіаудару». І знаємо, що це життя продовжується в Бозі.
Під час нашої розмови пролунало сповіщення повітряної тривоги. На завершення с. Онуфрія звернулася до читачів із проханням не боятися приймати людей, які потребують допомоги.
— Я хочу попросити читачів: якщо настане момент, коли потрібно буде відкрити свій дім і прийняти людей, — не бійтеся цього.
Коли я жила на Заході України — у Трускавці та Львові, — також мала різний досвід спілкування з переселенцями. Був і негативний. Але, попри цей досвід, хочу попросити: не бійтеся простягнути руку допомоги, коли буде така потреба. Не бійтеся жити Євангелієм. Тоді Бог благословлятиме Україну і її народ.
Розмовляла Діана МотрукДепартамент інформації УГКЦ
Фото з особистого архіву с. Онуфрії Бачинської
