Священник із Фатіми Венедикт Деркач: «Якщо ми зараз не прийдемо до наших людей, то вони можуть утратити свою ідентичність та асимілюватися»

Священник із Фатіми Венедикт Деркач: «Якщо ми зараз не прийдемо до наших людей, то вони можуть утратити свою ідентичність та асимілюватися»

19 листопада 2026, 07:00 105

Отець Венедикт Деркач, ЧСВВ, уже понад 8 років здійснює душпастирське служіння в португальській Фатімі. Він — сповідник у санктуарії Діви Марії Фатімської і водночас опікується місцевою українською громадою. Його шлях до місій за кордоном розпочався ще з навчання у Бразилії, а пізніше продовжувався у парафіях в Україні.

Що означає для священника служити в одному з найбільших Марійських центрів Європи? Хто сьогодні найчастіше приходить до Богородиці? Чим живе громада УГКЦ у Фатімі? А також про особливості життя і душпастирства у Бразилії, асиміляцію молоді й водночас збереження традицій крізь покоління — в інтерв’ю з о. Венедиктом.


— Отче, поділіться, як зародилося Ваше священниче покликання? Чому обрали саме Василіанський чин і як потрапили на навчання аж до Бразилії?

— Я народився в досить побожній сімʼї на Тернопільщині, біля Зарваниці. Мої батьки та бабусі були християнами-практиками. Батьки переважно були зайняті на роботі, тож вихованням займалися бабусі. Моя бабуся по татовій лінії родом із такої славної тепер Зарваниці. Я змалку прислуговував і там, і в нашому селі Сапова. Тобто в нас молитовний дух був присутній завжди.

Памʼятаю, як бабуся збирала нас із сестрою молитися ввечері перед сном «Отче наш» і «Богородице Діво». Ми, діти, мали робити це завжди вголос. А я бачив як мама з татом моляться тихо. І вже в дитячому віці думав: дорослі моляться тихенько, а діти мусять вчитися, тому моляться голосно, і хотів молитися приватно й тихенько.

Коли закінчив 9-й клас, постав вибір, куди вступати. І так склалося, що подав документи до Бучацького ліцею імені святого Йосафата. Там познайомився з отцями василіанами.

У Зарваниці я бачив багато студентів, які навчалися в семінарії. Вони вчилися у Тернополі, а на суботу—неділю приїжджали до Зарваниці, служили для прочан, мали різні обовʼязки. Я навіть колись у дитинстві думав: якщо піду до семінарії, то буде добре, бо приїжджатиму до бабусі, у село, додому. I ніколи не думав, що повʼяжу своє життя із Василіанським чином, особливо в дитинстві. А коли запізнався з отцями василіанами, мене захопив їхній приклад, зокрема старших, які приїжджали до нас у монастир до Бучача. Наприклад, отець Доротей Шимчій, який прожив 100 років, був місіонером у Бразилії та Аргентині. Він часто розказував про ті краї, де наші люди, семінарії. Мені було цікаво, але я ніколи не міг уявити, що й сам там колись буду. А потім, коли поїхав на студії, побачив усе на власні очі, і мені дуже сподобалося.

Тоді, наприкінці 1990-х — на початку 2000-х років, ми в Україні ще не мали своїх семінарій (як зараз у Брюховичах), і переважно навчалися за кордоном. Мене спочатку скерували на навчання до Варшави. Але пізніше, після підготовчого курсу в Золочеві, вищі настоятелі вирішили відправити групу студентів до Бразилії, серед них був і я. Там я закінчив філософію, а в Україні — богословʼя.

Чому я поїхав до Бразилії? Я ніколи не мав планів їхати десь аж так далеко, бо це інший континент, інша культура. Я бачив Бразилію хіба на старих дитячих атласах, вивчав ті корабельні шляхи. Дивлюся і думаю: це так далеко! По-друге, мова. Я не знав португальської взагалі. Це був виклик і певний страх, але водночас люблю щось нове — це мене надихає.

— І як Вас зустріла Бразилія? Які були перші враження? Розкажіть про українців на тих теренах.

— Я ніколи собі не уявляв, що у Бразилії така велика наша імміграція. Я зустрів там однолітків, які також навчалися в семінарії. Вони вже були представниками четвертого покоління українців, які приїхали до Бразилії, але ще розмовляли українською. Не всі, правда. Були такі, що вже мови не знали, але більшість говорила українською. І на початках мені це допомагало, бо комунікувати, не знаючи мови, важко. Але коли відкриваєшся на заклик Бога, на Божу волю, то воно не так страшно.

Мова складна, але вивчив. На першому році можна було складати певні екзамени українською мовою, бо викладали наші отці, які її знали. На другому році у другому семестрі отці мені сказали: «Ти вже добре знаєш португальську мову, так що пиши португальською, вже немає поблажок». Було заохочення вчитися, вивчати щось нове, рухатися вперед.

Якось я був у Прудентополі, гуляв увечері після Служби. Йдуть дві жінки, одна каже: «Нині ксьондз так файно проповідував». Я аж обернувся! Бо на іншому континенті, за 10 тисяч кілометрів від України почути українську мову на вулиці, старий галицький акцент — це для мене було щось надзвичайне і дуже приємне!

Спочатку було важко адаптуватися до іншої країни з її культурними звичаями, а ще більше — переключитися ментально й змінити в голові звичку, що Різдво — влітку, Паска — восени, а Преображення — взимку. Різдво 25 грудня, а там снігу немає! На ялинки клали вату замість снігу. І в колядках співають, що коли Христос народився, було дуже холодно. Я думаю: ну, у Бразилії Він точно не народився (сміється).

Спілкування з однолітками, які навчалися зі мною, допомагало пережити тугу за Україною, особливо в перший рік. Важко було звикнути, що родина далеко. Неможливо було так поспілкуватися, як тепер ми з вами говоримо через зум. Скайп хоч тоді і був, але ще не всі його мали. Коли перед відʼїздом до Бразилії я приїхав до Чорткова, то там ще навіть київстар не ловив, що вже говорити про інтернет! Якщо писав листа із Бразилії, то на відповідь чекав місяць—півтора — і це якщо мама відразу відпише. Тож новини завжди доходили із запізненням. Але, попри все це, я знав, що у Бразилії мені було корисно використати той час, щоби збагатитися новими знаннями, побачити, як функціюють наші парафії та спільноти.

Цікаво було зауважити, що всі ті старі колядки, які ми вже позабували або й не знали (ті, що колись співала моя бабуся), я почув у Бразилії. Вони їх зберегли.

— Чим найбільше відрізняються парафії в Україні та Бразилії? Чи там переважно змішані сім’ї?

— Так, уже багато є сімей, де хтось із батьків українець, а хтось — бразилець. Хоча Бразилія загалом дуже колоритна країна, там перемішані всі народи. Є суто українські поселення чи села — вони називають їх «колонії»: італійські, польські, німецькі. Але зараз усе перемішується.

Одна з особливостей — брак священників, тому що ці поселення дуже розкидані. Наприклад, у Прудентополі наші отці мають центральну парафію, а від неї у селах є дочірні каплиці. Тож отці мусили починати недільну Службу Божу ще в суботу ввечері. Для мене це спочатку було трохи дивно, бо в Україні такого не було: якщо недільна Служба, то вона має бути в неділю. Але потім я зрозумів реалії: у Бразилії два штати як ціла Україна — територія величезна!

Колись старші отці розказували, що добиралися до своїх дальніх парафій на конях, але це їх не зневірювало.

Також мене вразило те, що, попри офіційну португальську мову, моляться вони українською. Проповідь уже тоді була португальською, і діти та молодь вчилися катехизму португальською, але вони дуже обізнані з нашим обрядом. Я думав, що вони вже всі римо-католики, але насправді римо-католицького обряду вони навіть не знають — тримаються своєї української традиції та східного обряду. Цікаво було зауважити, що всі ті старі колядки, які ми вже позабували або й не знали (ті, що колись співала моя бабуся), я почув у Бразилії. Вони їх зберегли.

У Бразилії я закінчив філософію. Навчання тривало 3 роки. Після цього, у 2005 році, повернувся до України, щоби продовжувати студії. Але оскільки у Бразилії навчальний рік починається в лютому, а закінчується на початку грудня, я мусив чекати ще пів року.


— А як Ви потрапили до Португалії? Напевне, знання мови стало великою перевагою…

— Коли я закінчив навчання у Брюховичах, була розмова про те, щоби виїхати працювати з нашими українцями за кордон, але я хотів служити саме в Україні. Мав сильну тугу за Батьківщиною. Після свячень рік працював у нашому монастирі в Лаврові (Старосамбірський район). Потім мене перевели на служіння до Камʼянця-Подільського, де відкрилася наша парафія та монастир. Там я був настоятелем 3 роки. Опісля працював у теперішньому Шептицькому, а згодом — у рідному Чорткові.

Я знав, що є потреба у служінні в Португалії. Спочатку не був у захваті від думки, що можу туди поїхати, але коли довідався, що у Фатімі специфіка служіння полягає в тому, що ми служимо двома мовами і є велика потреба саме в португаломовному священникові, зголосився сам. Подумав: мені це буде легше, бо знаю мову. І справді, це дуже допомогло. 30 жовтня я приїхав до Португалії, а вже 14 листопада пішов у Фатімський санктуарій сповідати португальською.

Із мовою проблем не було, хоча португальська у Португалії відрізняється від бразильської.

Чому саме Фатіма? У мене завжди була набожність до Марійських центрів, бо виростав біля Зарваниці.

Вони іноді кажуть: «Отче, так гарно посповідали», хоч я майже нічого не говорив, а тільки слухав.

— Що для Вас означає служити в такому місці? І з чим сьогодні найбільше приходять паломники до Богородиці?

— Це особливе Марійське місце, де справді відчувається присутність духовності: люди приходять, сповідаються, є плоди покаяння, і це дуже надихає.

Приходять із різними проблемами: і з побутовими, і з особистими. Моє служіння тут для санктуарію — це передовсім Сповідь. Ми сповідаємо щодня. Тут я навчився слухати людей. Я холерик за темпераментом, мені завжди хочеться все і відразу, а тут я навчився вмінню почути людину. Не завжди у сповіді можу дати відповіді на всі запитання, але принаймні вислухати можу, і це людям дуже допомагає. Вони іноді кажуть: «Отче, так гарно посповідали», хоч я майже нічого не говорив, а тільки слухав.

Люди приходять до санктуарію, щоби вилити той біль, який мають усередині, що їх турбує й не дає спокою, щоби виговоритися Марії. Я їм часто кажу: «Ідіть до каплиці, моліться вервицю і говоріть, що вам наболіло, висловлюйте свої болі, терпіння й прохання — це вам допоможе». І воно направду допомагає.

У санктуарії мене вразило те, що весь рік діє один і той самий розпорядок, тільки взимку кількість Літургій трохи зменшується. Основна вервиця із процесією — о 21:30. На неї збирається найбільше людей. І вони приходять до санктуарію і моляться вервицю — саме те, про що просила Богородиця дітей.

Здивував і такий момент. Ми як монахи та священники (особливо василіани) маємо обовʼязок щодня молитися на чотках чи вервиці. А сюди приходять миряни і моляться вервицю щодня. І не тільки коротку (на 50 «Богородице Діво»), а цілу — всі таїнства! Це дуже надихає.

Конкретні історії навернень я не можу розказати, але вони відбуваються щодня.

— Чи були Ви свідком якогось дива за роки служіння у Фатімі? Можливо, бачили особливі навернення?

— Конкретні історії навернень я не можу розказати, але вони відбуваються щодня. Просто деколи не звертаю на це особливої уваги: як сповідник послухав — і все. Та свідчень дуже багато. Люди повертаються й діляться: «Я прийшов сюди, помолився, і в мене відбулося духовне пробудження. I я вже багато років приходжу сюди, щоб подякувати Богородиці за той день».

— З яких країн найчастіше приїжджають до Богородиці? Чи в час війни в Україні у вас побільшало прочан?

— Українці, які мешкають у Європі, приїжджають стабільно — це вже традиція. Я вже приблизно можу сказати, яка група коли буде. У листопаді матимемо групи з Мадрида — вони щороку їдуть у листопаді та весною.

З України паломництв побільшало. Ми як священники намагаємося дати їм належну духовну опіку: головне — посповідати, піти з ними на Хресну дорогу, помолитися вервицю.

Щодо інших країн — надзвичайно зросла кількість паломників із Польщі. У день буває по 20 груп. І від 1 вересня польська мова в санктуарії стала однією з офіційних. Вони о 6:30 мають свою щоденну Службу Божу в каплиці Обʼявлень.

Також є великі групи із Філіппін і Південної Кореї, є навіть з Японії, Китаю, США, Мексики. Люди до Фатіми приїжджають зі всього світу, але найбільше, звісно, з Європи: Франції, Іспанії.

Транспортне сполучення гарне. Від аеропорту Лісабона до Фатіми — 100 кілометрів. Це година на авто чи півтори автобусом. Інфраструктура розвинена. Дуже багато готелів. У кожному є каплиця, де можна помолитися своєю мовою.

Серпень — місяць канікул у Європі, а Фатіма в серпні просто переповнена португальцями, які мешкають за кордоном (у Франції, Німеччині, Швейцарії та інших країнах). Вони традиційно з’їжджаються до Фатіми, щоб помолитися. Усі паркінги довкола забиті.

— А як виникла традиція проводити Всеукраїнську прощу до Фатіми?

— Коли я сюди приїхав, Всеукраїнська проща до Фатіми вже існувала. Коли владика Степан Сус став головою Пасторально-міграційного відділу, ми на зборах узгодили конкретну дату прощі — перша субота й неділя після 12–13 травня (після відпустових відправ у санктуарії). До нас приїжджають українці не тільки з Португалії, а і з Іспанії, Італії. Проща набула розголосу.

Крім того, як василіани, ми проводимо ще дві окремі додаткові прощі. Ми взяли за приклад ПМВ і визначили конкретні дати паломництв: перша неділя після Покрову та четверта неділя Великого посту. Задіяні шість священників. Це дає змогу всім охочим приступити до Сповіді, пройти Хресну дорогу, помолитися вервицю, люди можуть в особливий спосіб пережити дух посту та гідно підготуватися до Пасхи.


— Розкажіть, будь ласка, про українську громаду у Фатімі. І як вона змінилася з початком війни?

— Коли я їхав до Фатіми, то думав, що наша василіанська спільнота більше працюватиме із прочанами або в санктуарії як сповідники. Але це було помилкове уявлення. Коли приїхав, то побачив, що тут є сформована громада українців. При церкві маємо свій парафіяльний хор, відбувається катехизація, є діти, молодь, повноцінне парафіяльне життя, як в Україні. Я був дуже здивований, бо сама Фатіма невелика — приблизно 30 тисяч населення, але українці є. Також у Фатімі є українська школа, де діти отримують державний сертифікат.

У нашій парафії на недільній Службі Божій буває в середньому від 100 до 150 людей. У Фатімі мешкає до тисячі українців, тож тенденція така сама, як в Україні: десь 10 % ходять до церкви. Наприклад, є чоловік із Черкас, який працює охоронцем у санктуарії. Ми з ним уже більше познайомилися, але в церкві я його ніколи не бачив.

Після початку повномасштабної війни біженців додалося. Санктуарій надавав їм приміщення для проживання. Вони певний час тут жили, але пізніше більшість виїхала до Німеччини чи інших країн, дехто повернувся в Україну — залишилися поодинокі сімʼї.

Ми мали біженців із Бучі. Вони розказували про ті жахіття, евакуацію… Коли вони приїхали, то ми допомагали їм, особливо з перекладами, бо вони не знали мови.

Щодо катехизації, то ми маємо зараз три групи: молодь, діти до першого Причастя та вівтарна дружина. Останньою зараз опікуватиметься отець Сільвіо, а до першого Причастя готують сестри служебниці, які приїхали із Бразилії. Цього року до першого Причастя приступить 12 чи 13 дітей. Воно йде хвилями: рік може бути 12–15 чи навіть 22 дитини, а наступного — 2–4.


Є молодь, яка практикує нашу традицію, бере участь у богослужіннях, але сповідається вже португальською мовою — їм важко говорити українською.

— Чи є в Португалії проблема асиміляції української молоді й відходу від Церкви?

— Буває по-різному. Є молодь, яка практикує нашу традицію, бере участь у богослужіннях, але сповідається вже португальською мовою — їм важко говорити українською.

Не беруся судити, але, можливо, це через те, що батьки хотіли, щоб діти добре знали португальську, вдома спілкувалися нею, думаючи: «Виросте — вивчить українську». Це помилкове бачення, бо дитині вивчити мову значно легше, ніж дорослим. Діти як губка.

Цікаво спостерігати: між собою два рідні брати спілкуються португальською, а коли підходять мама з татом, вони моментально переходять на українську. Недавно чув історію від однієї матері: діти вдома сварилися між собою португальською, а як тільки вона зайшла — миттєво перемкнулися на українську. У школі діти більше спілкуються португальською, тож виникає двомовність.

Коли ми організовуємо табори для дітей і молоді з усієї Португалії, то наголошуємо, щоби вони спілкувалися між собою українською мовою. Робимо такі табори спільно з парафіями, де служать наші отці, щоб молодь знайомилася, обʼєднувалася з однолітками, вивчали українську мову, традиції, культуру.

Є діти, які приїхали зовсім маленькими, і зараз вони вже фактично молоді люди, і українську майже забули. Тож ситуації бувають різні — універсального рецепта немає.

— А яке ставлення португальського суспільства до українців Ви відчули, і чи змінилося воно з початком війни?

— У португальців завжди було дуже позитивне ставлення до іммігрантів, особливо до українців. Португальці самі колись масово виїжджали на заробітки, бо Португалія економічно не настільки розвинена, як Іспанія, Німеччина чи Франція. Вони мають співчуття до тих, хто приїхав і не знає мови, бо за природою дуже милосердні. Коли почалася війна, вони були надзвичайно відкриті до прийому біженців. Напевно, вони пригадали й одне з обʼявлень Богородиці у Фатімі, коли Вона просила дітей молитися за навернення росії.

Щодо мене особисто, то я приїхав сюди із вираженим бразильським акцентом. Всі думали, що я бразилець. Мені й досі кажуть, що я його не втратив, хоча отці із Бразилії кажуть, що я вже «зпортугалився», тобто я ні там, ні там (сміється).

Португалія — одна з перших країн, яка почала легалізовувати наших заробітчан. Ті, хто приїхав наприкінці 1990-х, у 2000-х, вже мали документи і могли вільно їздити в Україну на канікули. Це допомогло зробити імміграцію родинною. Чоловіки приїжджали працювати на будівництві (тоді країна готувалася до Євро-2004, будувала стадіони й автошляхи), а потім забирали жінок і дітей. Діти тут закінчували школи та інститути, дехто навіть пішов у політику. Вони повністю адаптувалися. Хоча спочатку всі приїжджали «на рік—два», але заклали фундамент, придбали житло, діти здобули освіту, і тепер важко сказати, чи хтось повернеться.


У неділю я можу долати до 320 кілометрів, щоби відслужити Літургії.

— Нещодавно відзначали 25-річчя служіння отців василіан у Португалії. Як змінилося душпастирство за чверть століття і якими Ви бачите перспективи УГКЦ на цих теренах?

— Дякувати Богові, цього року святкуємо 25 років від першої Служби Божої, яку відправив на той час отець Діонізій Ляхович у місті Алканена (це приблизно за 40 кілометрів від Фатіми). Тоді на Службі були самі чоловіки, які працювали на каменоломнях і будовах. Згодом усе кардинально змінилося, чоловіки забрали свої сімʼї.

Спочатку українці гуртувалися в місцях праці, але коли закривали фабрики чи заводи, відбувалася внутрішня міграція в інші міста. Наші парафіяни зараз працюють у державних закладах, лікарнях, школах — вони підтвердили свої дипломи та вивчили мову.

Досі залишається потреба у священниках, тому що ми територіально не можемо охопити душпастирством усі громади. Зараз ми намагаємося служити в містах із найбільшим зосередженням українців. Наприклад, із Фатіми їздимо в Коїмбру (це 90 кілометрів від нас, велике місто, де був заснований один із перших університетів Європи), там велика імміграція українців. А також у Ріо-Майор. У неділю я можу долати до 320 кілометрів, щоби відслужити Літургії.

Є міста, які ми ще не зуміли охопити служінням для наших вірних. Тож треба докладати зусиль. Бо якщо зараз не прийдемо до цих людей, то вони можуть втратити свою ідентичність та асимілюватися.

— Яку пораду Ви дали б молодому священнику, який хоче служити українцям за кордоном? До чого йому варто готуватися, крім вивчення мови?

— Мова важлива як фундамент для спілкування, розуміння всіх процесів, але головне для священника — не боятися йти до людей. Служити. А Бог покерує. Спочатку всім важко. Мені зі знанням мови також було важко адаптуватися. Наприклад, на свято серед робочого тижня треба служити о 20:00, бо люди на роботі. Це пізно, це незвично. Але треба адаптуватися.

Коли я мав облечини, то готував друковані памʼятні образки. Довго не знав, яку обрати фразу, яка б мене надихала, і згодом вибрав слова із Псалма: «Вкажи мені, Господи, дороги Твої, навчи мене стежок Твоїх» (Пс. 24 (25), 4). Переосмислюючи це зараз, розумію, що вибрав її недаремно. Коли є страх і не знаєш, як воно буде, не треба боятися: коли довіряєш Богові, відкривайся на Його провід — усе буде добре, все буде якнайкраще.


Коли я вчився у семінарії, мені здавалося, що сповідати — це найлегше: сидиш і слухаєш. Але це важко, особливо, коли люди приходять із болем, проблемами, турботами.

— Що Вам як священникові допомагає триматися духовно, адже Ви щодня чуєте багато людського болю та проблем?

— Найперше, я стараюся допомогти тим, чим можу. У сповідальниці я є інструментом у руках Бога. Не я прощаю гріхи, а Бог. Я не беру їх на себе, а передаю Богові. Сповідник — це лише посередник.

Коли я вчився у семінарії, мені здавалося, що сповідати — це найлегше: сидиш і слухаєш. Але це важко, особливо, коли люди приходять із болем, проблемами, турботами. Я не беру їх на себе, тому що розумію, що це не я дію, а Бог допомагає.

Моє завдання — тільки вислухати. І попросити Святого Духа про просвітлення. Деколи навіть запитую людей у сповіді: «А Ви як думаєте, що робити?». Це вводить їх у легкий шок, але вони самі собі відповідають: «Мабуть, треба довіритися Богові».

Потрібно бути біля людей, співпереживати їм, уміти вислухати, старатися допомогти, підтримувати добрим словом і турботою — це допомагає людям відчути мир і спокій.

— За що Ви найчастіше дякуєте Богові і про що просите?

— Я щодня дякую Богові за прожитий день, за всі ласки, які отримав, про які знаю і які не знаю. Дякую за моменти, які використав, щоби бути корисним для ближнього. I, звісно, як і кожен українець, прошу Бога, щоб кожна ніч в Україні була мирною. А ще прошу, щоб я вмів якнайкраще послужити людям.

Розмовляла Анна Ященко
Пасторально-міграційний відділ

Інші історії